- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
Посутнім прагненням говорити "канонізовано" про видатні явища українського письменства позначені книги Грабовича "До історії української літератури", 1997; і М. Павлишина "Канон та іконостас", 1997. Вони містять матеріал майже з усіх періодів історії та теорії української літератури, та ще й освітлений дуже індивідуально. Матеріал має вибірковий характер, трактується він інколи за принципом "навпаки", але окремі координати його ніби перехрещуються і мимоволі наштовхують на потребу третьої думки про них.
Стимулюючу роль при цьому зіграв іще один суто зовнішній фактор: під час презентації книжки М. Павлишина головуючий Вал. Шевчук сказав (ніби між іншим), що існує в нас нині і "криве літературознавство", але для науки головне значення має протилежне йому, що репрезентоване в автора "Канону та іконостасу". Обізнані фахівці одразу здогадалися: натяк на "кривизну" безпосередньо стосується Г. Грабовича, а опосередковано — Соломії Павличко. Дехто (спроквола, правда) проказав тоді, що не варто протиставляти, і те протиставлення так і не набуло розвитку, але було очевидним, що "третя думка" тут справді потрібна, тим більше, що відбулася вже й презентація книжки Г. Грабовича "До історії..." і ні про яку там "кривизну" тоді не йшлося.
У книжці Г. Грабовича "До історії..." "кривим" є хіба що незвичний у нас бунт автора проти деяких усталених у материковому українському літературознавстві стереотипів. Таке бунтарство, до речі, присутнє і в книзі М. Павлишина, тільки об'єкти для цього обрано інші й форма осмислення їх позначена дещо іншою, ні у Г. Грабовича, колористикою. М. Павлишин, здається, менш категоричний у висловах, але хто доведе, що для літератури в широкому розумінні перше є більш прийнятним, ніж друге. Д. Дідро, наприклад, на пропозицію редакторів скорочувати свої "задовгі" драми відповідав приблизно так: нехай скорочують ті, хто витісує свої твори з дерева, а я свої відливаю з бронзи і тому вони не піддаються скороченню. Тим часом І. Франко на пропозицію видавця "дописати" в поемі "Мойсей" бодай кілька сторінок без особливого протесту відгукнувся відомим вступом до поеми — "Народе мій".". Або ще: свого часу С. Єфремов категорично не сприйняв методології Б. Лепкого з його "постулатом краси"; а через півстоліття Д. Чижевський це саме зробив з ідеологічною (народницькою) методологією С. Єфремова, але в усіх випадках — міркувально.
Порівняння, як відомо, завжди кульгають. Кульгатимуть, звичайно, і зіставні міркування про книжки двох дуже не схожих між собою дослідників. Щоб цього уникнути, обмежимося міркуваннями про явища, в яких М. Павлишин і Г. Грабович "збігаються" бодай тематично, бо теоретичні засади в обох дослідників подібні лише найзагальнішими рисами. Схожість їх можна запримітити, можливо, тільки в належності до епохи постмодернізму. Але цей умовний термін говорить, можливо, лише про те, на що вказав І. Дзюба в передмові до книги М. Павлишина: "...зразок постмодерної свіжості, ненав'язливості, гнучкості в розмові про міжлітературне явище". Усе це простежується і в Г. Грабовича, але тільки з поправкою на згадуваний ступінь категоричності суджень. Ця категоричність (чи некатегоричність) цікава для нас особливо тому, що є поглядом на українську літературу "із західної перспективи". Обидва автори мають "західну" філологічну освіту, обидва прийшли до української літератури після освоєння принципів, характерних для "західних" методологій та літературознавчих шкіл, обидва спеціалізуються на українському літературному матеріалі як на явищі, що є органічним у світовому літературному контексті. Чи завжди той "контекст" і та "західна перспектива" є продуктивними чи навіть доречними? Інколи, мабуть, ні, як, наприклад, у випадку, коли Г. Грабович (на що звернув увагу й М. Павлишин) пробував зміцнити свою позицію щодо погляду на українське бароко, антиісторично і несподівано "користуючись аналогічним прикладом з іншого періоду та іншої культури". Але це швидше виняток, ніж закономірність. За всіх інших випадків і "контекст", і "перспектива" працюють в обох авторів дуже продуктивно, і на сучасному відродженському етапі українського буття дають змогу ще раз переконатися, що українська література — явище винятково самобутнє; вона не "окраїнна", а рівноправна частина літератури як явища загальнолюдського.
Обидві книжки, про які йдеться, не є монографічними дослідженнями історії українського літературного процесу. Зважитись на таку монографічну роботу сьогодні, здається, ніхто з українських дослідників не пробує. Надто тяжка й відповідальна вона хоча б тому, що нею треба чи заперечити, чи вагомо розвинути подібні роботи багатьох попередників — від О. Огоновського й І. Франка до Б. Лепкого, С. Єфремова, М. Возняка, М. Грушевського, Д. Чижевського, не кажучи вже про авторів, які створили якщо не "Історії", то стислі конспекти чи фрагменти їх — М. Зеров, А. Шамрай, 0. Дорошкевич, В. Коряк, М. Гнатишак, О. Білецький, Л. Новиченко та ін. Різними є праці цих авторів за методологією, за обсягом осмисленого матеріалу, але зважати на них обов'язково треба, як і треба осмислити той найновіший літературний набуток, який лише частково відчував до себе критичне наближення. Дати йому раду в системному, синтетичному осмисленні — завдання фахівців майбутнього, а поки що слід усіляко вітати появу таких праць, як книги Г. Грабовича та М. Павлишина. їхній матеріал — то добротний матеріал для закладання фундаменту недалеких уже, сподіваємось, авторських історико-літературних праць як систем. Створення їх, на думку Г. Грабовича, передбачає розв'язання бодай двох кардинальних питань: як їй (українській літературі) бути вільною і як їй бути-модерною?
Г. Грабович лише зрідка робить екскурси в літературу найновішого періоду, точніше — В літературу України XX ст. Коло його найбільших зацікавлень — література класична — від початків її та "Слова про Ігорів похід" до явищ літератури нової, переважно першої половини XIX ст. Водночас він постійно звертається до фактів наукового осмислення сучасного літературного процесу і теоретичної думки про нього, що виказує в дослідникові послідовні аналітичні здібності і широку літературознавчу ерудованість. Належності своєї до якоїсь літературознавчої школи дослідник відверто не декларує, але з його теоретичних міркувань можна дійти висновку, що він не прихильник "давніх" — і хронологічного, й ідеологічного, і стильового — прочитань літпроцесу, натомість продуктивною вважає теорію рецепції, обґрунтовану Гансом-Робертом Яуссом. Ця теорія гарантує історичність літератури саме в її сприйнятті, котре є не якоюсь колективною психологією, а системою об'єктивізованих сподівань, обрієм сподівань. Найбільша вартість теорії рецепції полягає, мабуть, у тому, що вона постулює системність історичних змін літератури.
М. Павлишин своє теоретичне бачення літпроцесу пов'язує з принципами риторики, яка передбачає і рецепцію (публіку), і ритора (письменника), і виховний, сказати б, наслідок їхньої "співпраці". Це ніби інший і ширший підхід до явищ творчості, ніж підтримувана Г. Грабовичем "теорія рецепції", але фактично маємо справу лише з "розшифруванням" її. М. Павлишин застосовує принципи риторики для осмислення переважно найновішої літературної історії України, але розуміння їх викладає під час аналізу кількох явищ літератури давнішої, класичної, зокрема — "Енеїди" І. Котляревського. Тут Г.-Р. Яусса названо тільки в іншому написанні ("Ганс-Роберт Явс"), але його теорію витлумачено так, як і в Г. Грабовича. Глибше розкрито хіба що значення Яуссового "обрію сподівань". "Літературний твір, — пише М. Павлишин — промовляє до публіки певними аргументами, завданням яких є або підтвердити, або змінити її обрій сподівань. "Аргумент" у цьому контексті — це, звичайно, не зашифроване абстрактне речення, а естетична стратегія, що змінює способи бачення та почування. Зацікавлення аргументаційним виміром літературного твору, отже, це зацікавлення питанням про те, як твір бере .участь у процесі історичної зміни".
Точку відліку, отже, знайдено: рецептивна теорія. Але чи виключає вона давніші методології? Швидше всього — поєднує їх у собі (і в цьому, мабуть, головна особливість постмодерного літературознавства), бо ж передбачає і "естетичну стратегію" (художньо-стильовий аспект), і соціально-культурне "виховання публіки" (підтвердження чи зміна її "обрію сподівань") і, зрештою, фіксування історичних змін у літературі, яке ніяк неможливе без феномена хронології. Проблематичним при цьому залишається інше: як застосувати цю синтетичну методологію для осмислення всього літературного процесу хоча б одного регіону, в нашому випадку — українського? А осмислення це ж буде неповним, якщо не подати його ще й у контексті міжрегіональному. Крім того, не можна ігнорувати деякі особливості власне модерністського літературознавства (З. Фрейд, Р. Барт, Ж. Дерріда й ін.), без чого навряд чи вдасться остаточно визначитись бодай із каноном літературним, щоб він не нагадував іконостас, вузьку якусь тенденцію тощо. Г. Грабович і М. Павлишин ставлять і пробують розв'язати ці питання у зв'язку з різними літературними явищами, не згадавши хіба що спроб модерністського українського канону (М. Євшан та ін.) і в деяких випадках не зійшовшись, наприклад, у поглядах на літературну методологію Д. Чижевського. Ці проблеми виникли, як здається, з метою стимулювання появи ще точнішої відповіді на те саме запитання: куди йде українська література і за якою ж методологією її слід найточніше осмислювати?
У зв'язку з цим видається цікавим зіставлення статті-монографії Г. Грабовича, яка й дала назву рецензованій його книжці, і реакції на неї М. Павлишина, що безпретензійно названа як "Рецензія-стаття на книгу "До історії української літератури" Г. Грабовича (у книзі Г. Грабовича — с. 432—543; у книзі М. Павлишина — с. 308—315).
Створення статті-монографії Г. Грабовича в українському літературознавстві позначене певною традицією. Свого часу М. Дашкевич опублікував подібну за жанром працю, що була відгуком на "Очерки из истории украинской литературы XIX столетия" М. Петрова, 1884. Відгук цей "влаштував" тоді і "лівих", і "правих": імперська академія відзначила його престижною премією імені графа Уварова, а національне українське літературознавство зарахувало його до свого активу, як магістральну наукову віху.
З відгуком Г. Грабовича на "Історію української літератури" Д. Чижевського ситуація складається інакше: з ним почали полемізувати ще більш активно" як із самим Д. Чижевським, і, незважаючи на те, що тій полеміці минає два десятки літ, продовження її триватиме, очевидно, і в майбутньому. М. Павлишин, наприклад, погоджується з Г. Грабовичем, що в розмежуванні Д. Чижевським літературної історії за художніми стилями і в акценті на чергуванні в ній "складних" і "простіших" фаз є елемент схематизму й спрощення, але вказує на несправедливість його ставлення до "Історії" "як твору, що сприяв оновленому сприйманню української літератури читачем — і не тільки в другій половині 1950-х років. Педагогічний досвід підказує, що книга Чижевського може й сьогодні мати подібно благотворний вплив". Інше питання, що побачене Г. Грабовичем у несправедливому світлі, стосується докорів Д. Чижевському, ніби він розглядав літературу поза історичним процесом (культурним, соціальним та ін.). М. Павлишин наголошує: таке ж зауваження Д. Чижевському (але зліва й вульгарно) робив О. Білецький, але найцікавіше, що той зв'язок із соціальною сферою в автора "Історії" таки є, тільки він "не трактується як самоціль і не підноситься до статусу першопричини". Саме соціокультурний аспект, вважає М. Павлишин, став підставовим у Д. Чижевського для його міркувань про "неповноту" української нації й української літератури, яка дебетується ще й сьогодні і яку, на думку М. Павлишина, слід сприймати не буквально (як це бачимо в Г. Грабовича), а як метафору, яка є не оцінкою, а уточненням стану справ, подібним до метафори готовності, яку запропонував свого часу П. Филипович. "Українська література певного періоду, — пише М. Павлишин, — була "неповна" в тому сенсі, що українська культура й суспільство не були "готові" сприймати у народній мові явища літератури, які існували в інших місцях чи в інших мовах".
Загалом же тут не зайвим було б згадати і "фізичну неповноту" української літератури, яка виявлялася хоча б у тому, що ми свого часу "недоодержали" своїх Гоголя, Короленка й багатьох інших, які привласнені собі в різний спосіб іншими літературами. Г. Грабович про це не говорить, і з ним можна звичайно, сперечатися, як можна й сперечатися про те, що він відмовляє українській літературі в історичній тяглості чи висловлює сумнів щодо оригінальності "Слова про Ігорів похід". Більш переконливим є Г. Грабович, коли виявляє слабкості стильового прочитання літератури на рівні характеристики творчих індивідуальностей чи й національної специфіки літератури. Але тут варто б наголосити, що "винен" у цьому не стільки сам Д. Чижевський з його "стильовим прочитанням", скільки недостатня теоретична розробленість цих питань. Такою, до речі, вона залишається й сьогодні, і це слід спокійно обговорювати та приходити хоч до якогось консенсусу.
У дискусії М. Павлишина і Г. Грабовича цей консенсус загалом проглядається, за винятком, можливо, одного моменту: М. Павлишин у кінці своєї статті-рецензії говорить, що праця Г. Грабовича, з одного боку, є блискуче написана книжка, а з іншого — однобічна, деколи жовчна полеміка. Але кінцівка цієї думки звучить так: "Живемо надією, що коли Грабович, так енергійно кинувши перший камінь, напише свою історію української літератури, вона виявиться без гріха". "Гай-гай", — сказав би, мабуть, наш земляк, якому не бракує гумору, а латинянин, очевидно, продовжив би його в такий спосіб: — "Est modus in rebus"...
Книжки Г. Грабовича і М. Павлишина — явища неабиякі в нашому сучасному літературознавстві. Про них насамкінець можна сказати так, як казав у передмові І. Дзюба до книжки М. Павлишина: вона "не лише дає гострооригінальне насвітлення важливих віх історії української літератури, поглиблює наше розуміння її, стимулює наукову думку, а й знайомить нас із непересічною інтелектуальною величиною, "новою зіркою" сучасної україністики, людиною, від якої ми маємо підстави ще багато чого сподіватися"