Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму

Д. Донцов уявлення Лесі Українки про неоромантизм трактував надто широко. Вважаючи її першим неоромантиком в українській літературі, він вказував на зв'язок її стилю зі стилем давніх пророчих утопій, який сама поетеса характеризувала як цілковиту протилежність епічно-спокійному тону і так званій простій об'єктивності. "...Замість простоти стилю, — писала вона, — знаходимо тут запал і завзятість, повний брак об'єктивності, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обітниць, віщувань, жалю, надії, гніву — всі почуття, всі пристрасті людського серця відбились яскраво в тій огнистій ліриці... Навіть сама техніка фрази неначе виміряна свідомо на те, що тепер звуть сугестією (внушениям)". Д. Донцов пише, що таким був і стиль самої поетеси: "Інші оперували переважно ідеями і поняттями, з якими л учаться звичайно певні емоції, певні переживання душі; Леся Українка малювала нам самі сі переживання... Вона не конкретизує змісту емоцій, і сим її поезія наближається так до музики. Як і ся остання, відкривала вона абстрактний порив душі до ближче неозначеної цілі; віддавала те, чого не виразити образами, ні поняттями, "1а chose en soi"*. В такому стилі зникала предметність, але з'являлися символи (ідеї?) предметності, котрі, як музика, спрямовували уяву сприймача у глибини людської душі, у просторове безмежжя. Д. Донцов вбачав у цьому симптом якогось відродження (рісорджименту), а сама Леся Українка вважала, що відроджується "колишній" романтизм, тільки з суттєво новими рисами. У стилі 0. Кобилянської, В. Винниченка й інших письменників вона схарактеризувала такі його риси, як зображення суверенної, "вилущеної з маси" особистості, поривання цієї особистості до вищих ідеалів життя ("ins Blau hinein..."), ліризація й пластичність у відтворенні душевних станів особи та її взаємин із навколишнім світом. "Звичайно, — писала Леся Українка, — не всі новоромантики і не в усіх творах з однаковою чистотою витримують цей новий і практично дуже важкий для письменника принцип, але він уже може бути критерієм для істинного розуміння й оцінки творів письменника і нової формації, які не завжди називають себе новоромантиками, інколи навіть вороже ставляться до цієї назви, але фактично сприйняли цей головний принцип... який вперше був в усій чистоті застосований в художній літературі німецькими новоромантиками...".

Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури

Суто формальні, стилістичні риси творчості новоромантиків дуже точно схарактеризував І. Франко у статті "Старе й нове..." "Для них, — писав він, — головна річ — людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах... Звідси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та непереможна хвиля ліризму, що розмита в них. Звідси їх несвідомий наклін до ритмічності й музикальності як елементарних об'явів зворушень душі. В порівнянні до давніших епіків їх можна би назвати ліриками, хоча їх лірика зовсім не суб'єктивна; навпаки, вони далеко об'єктивніші від давніх оповідачів, бо за своїми героями вони щезають зовсім, а властиво переносять себе в їх душу, заставляють нас бачити світ і людей їх очима. Се найвищий тріумф поетичної техніки, ні, се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі".

І Донцов, і Леся Українка, і згодом Франко говорили фактично про одне й те ж: у літературі з'явилася нова "душевна організація" письменників і нова "поетична техніка"; завдання літературознавців — дати пояснення цим явищам з точки зору філології, естетики. А всяке пояснення явищ у літературі передбачає аналіз витоків його, з'ясування генетичної й вербальної природи його. Звідси народження на початку XX ст. філологічних осередків, поява "гуртових" та індивідуальних маніфестів, у яких декларується потреба нової уваги до слова, до його естетики, до глибин його краси. Відчувалося, що домінування історичної школи з її відгалуженнями готувало з'яву нових якостей, суттєвих змін, які мали сформуватись у новий, спрямований у серцевину слова науковий метод літературознавства. Прискорювали його народження нерідко й самі творці літератури, поети й прозаїки, які не лише давали нову якість у творчості, а й підказували, чого вони хочуть з позицій теорії.

М. Вороний у 1900 р. закликав письменників взяти участь у замисленому ним альманасі, який змістом і формою мав наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур Європи. І. Франко, щоправда, витрактував цей клич як спробу перевести поезію у сферу —

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання.

Без усесвітнього страждання...

Де б той сучасник, горем битий,

Душею хвильку міг спочити...

Розвиваючи цю думку, І. Франко нагадує М. Вороному, що сучасна поезія — не перина для спочивання, що справжній поет завжди хворіє чужим і власним горем, що без цього його слова — порожні й безплідні:

Слова — полова!

Але огонь в одежі слова —

Безсмертна чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

М. Вороний у відповідь І. Франкові наголосив, що людське горе для нього — не байдуже, але не можна тільки ним обмежувати творчість; життя багатогранне, є в ньому і боротьба, але е й краса, яка потребує вираження й творчого осмислення. Тому —

До мене, як горожанина,

Ставляй вимоги — я людина.

А як поет — без перепони

Я стежу творчості закони...

Моя девіза — йти за віком

І бути цілим чоловіком!

Зіткнулись відтак два підходи до розуміння специфіки й завдань літератури. Новий (М. Вороного) полягав усього лише в розширенні поетичних обсервацій, в акценті на іманентності художньої творчості. Молодий І. Франко не збагнув цього до кінця, і тому пропонує тільки поєднання "старих" закликів до бою з "новими" пориваннями "в надземне". Тим часом з'являлися нові твори молодих В. Стефаника, М. Черемшини, для яких, за словами І. Франка, "головна річ — людська душа...". А от 0. Кобилянську, наприклад, І. Франко ніби не помічав, її перші повісті й оповідання ("Людина", "Царівна" та ін.) несли в собі якусь іншу якість, у змісті якої намагалася розібратись Леся Українка, коли писала про новоромантичні поривання "до блакиті". Але минав час, а така думка в літературознавстві не приживалась: у тих поривах "до блакиті" С. Єфремов, наприклад, помітив якусь "змістову темноту", що йде поруч із недоладним стилем і какофонічним поєднанням слів та образів. У статті "В поисках новой красоты" він піддав гострій критиці ранні твори О. Кобилянської, Н. Кобринської, К. Гриневичевої, Г. Хоткевича, в яких відлунили, на його думку, прийшла із Заходу декадентщина і чужий українській літературі символізм. Це виявлялося нібито у зневажанні письменниками народних мас, у сповідуванні культу краси, яка перебувала у глибокій суперечності із життєвою правдою, та ін. Складалося враження, що молодий критик насторожився щодо можливих чужоземних впливів і закликав до ізольованості, до розвитку письменниками лише власних традицій. У повісті О. Кобилянської "Земля" він запримітив замах на землю, котра закріпачує й бруталізуе людину, а земля ж — це той корінь, без якого немислимий ніякий народ, і т. ін. С. Єфремов не помітив, що О. Кобилянську турбувала не прив'язаність людини до землі, а дика залежність від неї, яка призводила зрештою до безкультур'я і втрати людиною гідності. Питання це непросте, оскільки дуже важко провести межу між органічною прив'язаністю до землі й рабською залежністю від неї, але принциповим залишалося питання критичного підходу до літературних явищ як таких.