- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
Критики з молодшої генерації шістдесятництва (І. Дзюба, Ю. Барабаш, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Фащенко, В. Дончик, Г. Сивокінь, М. Малиновська, М. Ільницький, А. Макаров та ін.) ідеологічне забарвлення своїх думок намагалися поступово поєднувати з власне науковим аналізом літературних явищ, який давав змогу ширше говорити про іманентну специфіку літературного процесу, акцентувати на неприпустимому зниженні естетичних критеріїв в оцінці творів, на загрозливому засиллі в літературі кон'юнктурних схем і безликих штампів, що вело до девальвації самого уявлення про художнє слово. Один із прикладів — обговорення в пресі творчості молодих поетів (Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського та ін.) і кількох публікацій молодих критиків — статей І. Світличного "Людина приїздить на село" ("Вітчизна", 1961, № 6), Л. Кореневича "Велика сила прикладу" ("Вітчизна", 1961, № 5), О. Ставицького "Як у житті" ("Вітчизна", 1961, № 6). У поглядах на молоду поезію Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського намітилось цілком очевидне розмежування: відверто чи з певними застереженнями підтримали їх окремі старші письменники М. Рильський, О. Гончар, А. Малишко та ін., зате з різкою критикою проти них виступали в різних періодичних виданнях М. Шеремет, М. Чабанівський, Л. Дмитерко, П. Воронько і до певного часу П. Тичина (стаття "Бути вірними великій ідеї до кінця", журн. "Дніпро", 1963, № 3). Найбільш категоричним і найменш професійним у своєму неприйнятті художніх пошуків шістдесятництва виявився підставний "сільський учитель" О. Степаненко, який у партійній газеті "Радянська Україна" 23 грудня 1962 р. беззастережно "засудив" незрозумілих, нібито, для народу всіх молодих поетів України (стаття "Поети, пишіть для народу").
Названі вище статті І. Світличного, Л. Кореневича й О. Ставицького спричинилися до загальнолітературної полеміки. П. Загребельний (тодішній редактор "Літературної газети") схарактеризував їх як "Три краплі смутку" (назва газетної статті), доводячи, що ці критики не мають рації в своїх тривогах за девальвацію художнього слова, що вони свідомо йдуть на конфлікт із письменниками тощо. Учасники письменницьких зборів у Спілці письменників пробували захистити критиків від такого хибного трактування їхніх виступів і висловлювались за підтримку критичного пафосу критики загалом ("Вітчизна", 1961, № 9, С. 208—211). Однак у наступні роки фактично в усій критичній літературі стала утверджуватись думка, що художня творчість в Україні розвивається "безконфліктно" і тільки "по висхідній", а сама критика буквально переобтяжена позитивними успіхами в осмисленні літературного процесу. У статті В. Іванисенка "Сучасна література і проблеми критики" (1963) йшлося, наприклад, про те, що за всю історію української радянської літератури дослідники її не працювали ще так інтенсивно й плідно, як в останні роки. "Помітних результатів досягнуто... у висвітленні таких проблем, як партійність і народність радянської літератури на сучасному етапі (праці М. Шамоти, Л. Новиченка, А. Мороза, О. Дяченка та ін.), природа і суть стильової багатоманітності в межах методу соціалістичного реалізму (Л. Новиченко, С. Крижанівський), проблема позитивного героя в прозі (Б. Буряк, К. Волинський, М. Логвиненко), специфіка поетичних жанрів, зокрема жанрові особливості лірики і великих епічних форм у поезії (С. Крижанівський, С. Шаховський, Й. Кисельов, М. Острик), місце сатири в радянській літературі (П. Моргаенко, І. Зуб) та цілий ряд інших"10. Одне слово, формувалася і підтримувалася думка про "безконфліктність" в осмисленні літературного процесу, а коли й треба було на щось звернути увагу, то хіба що на потребу "поглиблення теоретичного рівня нашої поточної критики", як писав у цитованій статті В. Іванисенко, чи на необхідність постійно пам'ятати про "ленінські уроки" класового розуміння мистецтва, про комуністичну партійність художньої творчості тощо.
Демагогічний спалах міркувань на ці теми особливо активізувався в середині і в другій половині 60-х років, коли ілюзії "хрущовської відлиги" почали інтенсивно пригасати, а в повітрі запахло ще новішими регламентаціями в мисленні, новим обожненням "єдино правильного" марксистсько-ленінського літературознавства". Дехто з критиків пробував протестувати проти регламентацій чи заборон у творчості ("Як же тісно іноді вередливій художності в критичному гаю заборон", — писала, наприклад, М. Малиновська)18, але такі протести звучали з роками дедалі тихіше чи й зовсім поглинались наростаючим гулом офіційно-ідеологічних догм. Певний спротив їм могла ще чинити письменницька критична публіцистика, але треба було, щоб належала вона таким авторитетам у тодішній літературі, як М. Рильський, П. Тичина чи О. Гончар.
У доповіді на V з'їзді письменників України О. Гончар, зокрема, приділив дуже багато уваги несумісним із творчістю "заборонам" і "обмеженням", наголосивши, що чомусь у тогочасній літературі більшою пошаною користувалися "здоровий примітив" та "розбухла описовість", ніж творчий досвід автора "Чорної ради" П. Куліша, досвід М. Драгоманова чи В. Винниченка. "Нам треба знати і Лорку, і Антонича, і Елюара, — наголошував О. Гончар, — не повинен бути обійденим ні Бунін, ні Винниченко... літератора цікавлять різні вияви інтелекту, в тому числі не зайвим йому буде знати й теорію Зігмунда Фрейда". Такі міркування були в той час не лише свіжим словом у літературознавстві, а по-справжньому сміливою, навіть ризикованою акцією. Зокрема, коли йшлося про потребу зняття заборони з імені В. Винниченка, який для радянського літературознавства все ще залишався "буржуазним націоналістом" і "ворогом українського народу". Характерно, що згадка всього цього в доповіді О. Гончара збіглася в часі з появою тоді "крамольної праці" І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", за рукописне поширення якої в Україні й опублікування за кордоном (хоча й були в ній посилання на цитати головних "марксистів" — самого Маркса і Леніна) автора згодом було заарештовано; з публічним протестом В. Стуса проти арештів інтелігенції, що стало причиною пізнішого арешту і самого В. Стуса; з наростаючим офіційним розносом усіх шістдесятників, які нібито вдаються до формалізму, "ідейно недовантажують" своїх творів тощо. В одній з епіграм П. Воронько І. Драча порівнював з "циркачем на дроті", а знятий за його кіноповістю фільм "Криниця для спраглих" був недопущений до прокату; у критичних статтях і рецензіях почали з'являтися натяки, що "новелісти-шістдесятники" згущують фарби, пишуть "дрібне про дрібне", а самі критики захоплюються їхнім "термінологічним твістом" та ін.
У Москві в цей час уже почалися акції приборкання дисидентів, зокрема — О. Солженіцина через його спроби "прищепити" в російській літературі неприйнятні (з позицій соцреалізму) теми, ідеї, мотиви. На одну з таких акцій (на секретаріат СП СРСР) з України були "запрошені" О. Корнійчук і Л. Новиченко. Обговорювалась вимога О. Солженіцина опублікувати його п'єсу "Пир победителей" і роман "Раковый корпус". Л. Новиченко в своєму виступі виключив будь-яку можливість публікації п'єси ("Надо преодолеть всяческие корешки, ведущие от этой пьесы"). А щодо роману, то утверджувана в ньому ідея морального соціалізму, на думку критика, — "это отрицание марксизма-ленинизма. Потом эти слова Пушкина — "Во всех стихиях человек — Тиран, предатель или узник" — это оскорбительная теория. Все эти вещи категорически неприемлемы для нас, ни для нашого общества, ни для народа...". О. Сол женщин тоді сказав, що ніколи не відмовиться "от продолжения русского реализма".
Одне слово, в літературно-художньому процесі України і всього СРСР (з одного боку)зростала напруга ідейно-творчих шукань і невдоволень письменників з приводу обмежень у цих шуканнях, а з іншого — дедалі агресивнішим ставав режимний прес.
Позитивна згадка О. Гончарем імені В. Винниченка обійшлася тоді для нього (як голови СПУ) тільки "кабінетними виховними розмовами", але коли через рік з'явився його роман "Собор", розмова про нього вийшла далеко за межі кабінетів. Спочатку роман сприймали прихильно, але невдовзі його почали не просто шельмувати, а піддавати анафемі, вульгарному паплюженню. За півтора року перед появою "Собору" М. Малиновська писала, що в тодішній критиці "назавжди полишено вправи... на поживних пасовиськах умоглядного соціологічного схематизму, впертого підтягування найрізноманітніших явищ до вульгарних "загальних" положень". Однак розперезана критика "Собору" показала наївність думки молодої М. Малиновської. Якщо в полеміках початку 60-х років можна було прочитати, що, скажімо, в "Правді й кривді" М. Стельмаха усього лише зміщено час (атмосферу "хрущовської відлиги" перенесено в перші Повоєнні роки), то в критичних розборах роману "Собор" такого типу натяки переросли в найагресивнішу концепцію. У статті директора Інституту літератури М. Шамоти не лише "спростовувались" висловлені в пресі позитивні оцінки роману, не лише оголошувалася війна всім "бездумним, не завжди безкорисливим шанувальникам" таланту письменника, а й доводилась цілковита "творча невдача" автора "Собору". Доводилась без жодного доводу, без жодного аналітичного аргумента, а тільки через "невідповідність" зображеного в романі і того, чого жадали від літератури "усталені нашим способом життя державні, партійні і комсомольські інституції".
Такого типу "методологія" була підхоплена численними критиками 60-70-х років, які не без насолоди вишукували в "Соборі" всілякі ідеологічні збочення, заодно й піддавали критичній анафемі романи Р. Іваничука "Мальви" і В. Дрозда "Катастрофа", повісті І. Чендея "Іван", Д. Міщенка "Батальйон необмундированих", Є. Гуцала "Мертва зона", В. Шевчука "Набережна, 12" та ін. Ці твори (як і "Собор") виводили українську літературу на новий, менш обтяжений більшовицькими догмами ступінь бачення й осмислення дійсності, але на їх шляху з'явилося немало послідовників М. Шамоти (М. Равлюк, Л. Санов, А. Гордієнко та ін.), а також партійно-видавничих функціонерів, наприклад, парторга київських письменників Б. Чалого чи головного редактора видавництва "Радянський письменник" М. Лещенка, які чинили такій літературі щонайжорстокіший критичний опір. Коли ж, скажімо, Є. Сверстюк пробував через "самвидав" поширити свою загалом безпретензійну статтю про "Собор" ("Собор у риштуванні") чи висловити в чехословацькому журналі "Дукля" деякі тривожні думки про кепські літературні справи в Україні, то тут же Л. Новиченко у виступі на партійних зборах київських письменників заявив, що статті Є. Сверстюка "категорично суперечать основним принципам соціалістичної ідеології"; щойно Л. Новиченко зауважив, що треба було б "вимогливо, принципово, всебічно обговорити й оцінити "Мальви" Р. Іваничука чи "Катастрофу" В. Дрозда"24, як невдовзі Л. Санов у журналі "Радянське літературознавство" (1969, № 7), а П. Загребельний у доповіді на VI з'їзді письменників України (1971, 18 травня) наголосили, що В. Дрозд пише "про людей без любові й уваги", "не відтворює оптимістичного сприймання" тощо.
Після таких критичних "проробок" розпочиналася, як правило, кампанія репресивних заходів: і "Собор", і "Мальви", і "Катастрофу", і "Мертву зону" й інші твори було вилучено з літературного обігу майже на двадцять років. Деяким письменникам (як автору "Набережної, 12" В. Шевчуку) на десять літ було перекрито шлях у друк; вимушено "замовкла" тоді років на десять Ліна Костенко, тривалий час не допускалися до читачів твори І. Чендея та ін. Така ситуація в критичному осмисленні літературного процесу наводила на нього тінь непевності, нервозності й ще зримішої нестабільності. У свідомості старших літературних критиків замаячіли згадки про недавні 30-ті роки, про можливі репресії не лише проти творів, а й авторів, і тому в їхніх публікаціях ще з більшим "ентузіазмом" утверджувалось вірнопідданство режимові й обґрунтовувалась "прив'язаність" до нього будь-якої творчості. Молодші критики намагалися не відставати від старших, і в періодиці зарясніли виступи з холодним, малокваліфікованим змістом, у якому науковий метод послідовно підмінювався простолінійним ідеологізуванням і суто сприймацькими довільностями в регламентованих соцреалізмом судженнях. Ті, хто на такий шлях не ставав, здобувався на зловісний ярлик дисидента, перед яким щільно закривалися двері редакцій і видавництв, зате будь-якої миті могли відчинитися двері слідчих ізоляторів КДБ. З критиків першими зазнали такої долі І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба та ін.
У критиці й літературознавстві, що розвивалися поза межами України, шістдесяті роки минали під знаком дальшого, в основі своїй об'єктивного й багатого за проблематикою осмислення літературного процесу. М. Глобенко опублікував кілька розвідок про прозу 20-х років і про деякі грані розвитку всієї літератури "підсовєтської України"; Б. Кравців спробував узагальнити наслідки розгрому українського літературознавства в 20—30-х роках, процесу реабілітації письменників наприкінці 50-х років; Є. Маланюк видав двотомник своїх есеїстичних спостережень над розвитком української поезії в радянський періоді та ін. Особливо вражаючою була картина нищення науки про літературу, яку подав Б. Кравців. Вражали насамперед цифри: у 20-х роках у галузі української критики й літературознавства працювало 280 науковців; з них було піддано репресіям 103 (живими зостались тільки 14); вибуло з літературного життя внаслідок екстермінаційних заходів 74 особи; емігрувало за кордон — 25; "перетривало і заслужило на звання "совєтських літературознавців" усього 15 осіб". Знадобилося понад два десятиліття, щоб до цих 15-ти приєдналося в підрадянській Україні ще 105 осіб, але до цифри 280 (як у 20-х роках) материкова Україна не дотягнеться навіть наприкінці XX ст.
Щодо якісного поповнення науково-критичних лав. Адже серед знищених чи передчасно зведених у могилу були такі імена як С. Єфремов, М. Грушевський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара... Засяти й аналітизм їхнього мислення були такими, що зрівнятися з ними в Україні до 90-х років XX ст. практично не було кому. Певні умови для формування такого рівня талантів підтримувалися в 60—80-х роках лише за кордоном, в українському вигнанні. На початку 60-х років дослідженням української літератури там займалося вже понад 40 осіб, але дуже виразне наукове обличчя серед них виявляли тільки одиниці. Порівняно активно історико-літературний процес в Україні XX ст. досліджував у 60-х роках І. Кошелівець, опублікувавши в 1963 р. антологію (з передмовою та біографічними довідками про авторів) "Панорама найновішої літератури в УРСР", а в 1964 р. — критичний нарис "Сучасна література в УРСР" (Нью-Йорк, видавництво "Пролог"). Цей нарис не претендував, звичайно, на повноту історичного висвітлення шляхів розвитку української літератури в пореволюційний час, але в певному розумінні це була таки історія української літератури означеного періоду (20—60-ті роки). Дещо фрагментарна, за стилем переважно публіцистична, але — історія. Автор запропонував у ній (хай і без достатнього аналітизму) свою концепцію і свою періодизацію літературного процесу і спробував поєднати при цьому історіографічний та проблемний принципи аналізу.