- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
Тим часом монополію на єдино "правильну" думку в критиці і літературознавстві дедалі впертіше завойовували найлівіші в поглядах на завдання і специфіку літератури вусппівці і молодняківці. їхні критичні виступи рубежу 20—30-х років стають дедалі наступальнішими й агресивнішими. Один із збірників таких виступів мав назву "Атака" (1932). Атакувалося в ньому все, що хоч якось не узгоджувалось із догматикою марксистської ідеології: "Місто" В. Підмоги л ьного, "Смерть" Б. Антоненка-Давидовича і "Робітні сили" М. Івченка — за утвердження в них нібито ідей дрібної буржуазії; твори О. Кундзича, Д. Гордієнка, О. Донченка — за "нахил до "надкласового" й "об'єктивного" підходу до своїх персонажів"; нарис Б. Антоненка-Давидовича "Землею українською" — за "захворювання" письменника "за перебільшений національний бзик" та ін. (с. 8, 42, 55 та ін.).
На чільні позиції в критиці цього часу виходять С. Щупак, Б. Коваленко, І. Момот, А. Клоччя, В. Сухино-Хоменко, П. Колесник і деякі менш відомі автори. Поряд з ортодоксальними "відкриттями" усіляких "ворожих вилазок" у літературі вони пробують поглиблювати теоретичні питання марксистської критики і пролетарської літератури винятково в ідеологічній сфері. С. Щупак доводить пряму залежність тематики й стилю письменника від його "соціального оточення", а зміну художніх напрямів у літературі трактує тільки як зміну світогляду письменників; тенденційність у літературі він трактує як спрощене розуміння письменниками своїх творчих завдань і водночас підкреслено тенденційно закликає літераторів бути послідовними в утвердженні пролетарської ідеї в мистецтві, творити "магнетобуди літератури" та ін. Б. Коваленко видавався своєрідним двійником С. Щупака, коли брати до уваги його відвертий і послідовний ідеологізм у мисленні. Але мав він ту особливість, що свої критичні виступи завжди пов'язував із секретами письменницького стилю. Стиль для Б. Коваленка — це винятково ідеологічна категорія. Ідеологія в стилі (вважав критик) виявляється не тільки на змістовому, а й суто формальному рівні. Аналізуючи твір Івана Ле "Роман міжгір'я", Б. Коваленко означив, зокрема, такі, на його думку, класово зумовлені, характерні саме для "пролетарського реалізму" риси: динаміка дії та образу, "матеріальність" образних виразів (порівнянь, метафор), забраження вольових (позитивних) героїв, що пов'язані з пролетарським класом, та ін. ("Атака", с. 96). Цікаво, що пристрасть до критичних міркувань на рівні стилю стала предметом звинувачень Б. Коваленка в насадженні формалізму в літературі, що було рівнозначно звинуваченню В. Коряка в побудові "теорії перших хоробрих" (В. Коряк доводив, що "першими хоробрими" в українській пролетарській літературі були "боротьбисти", як виявлялося, В. Еллан-Блакитний, Г. Михайличенко, А. Заливчий, В. Чумак), С. Щупака — в пропаганді й утвердженні вульгарно-соціологічної "воронщини", "переверзівщини" (за прізвищами уже розвінчаних вульгарних соціологів О. Воронеького і В. Переверзєва) та ін. У 1937 р. за ці "гріхи" і Б. Коваленка, і В. Коряка, і С. Щупака було зачислено в лави "ворогів народу" і репресовано. Почалося, отже, вбивство "своїх", щоб менше всіляких слідів залишалося.
У бік комсомольсько-молодняківського критика І. Момота випускалось порівняно менше компрометуючих стріл. Одна, щоправда, була дуже дошкульною: поет П. Усенко (лідер комсомольських поетів), якому І. Момот зробив чимало зауважень щодо його примітивної творчості, в одному з виступів наголосив, що І. Момот "не любить читати Леніна, Маркса, Плеханова". До оргвисновків тоді, щоправда, не дійшло, а І. Момот продовжував дуже активно "воювати" з графоманством у так званій комсомольській літературі (плакатність, низька професійна майстерність, неприйняття "національної романтики" та ін.). Він часом полемізував навіть з В. Коряком і Б. Коваленком, але його полеміка спиралась на ту ж саму марксистську ортодоксію В. Коряка та Б. Коваленка, і відбувалось щось на зразок відомої гризні павуків у банці. На якомусь етапі, щоправда, І. Момот почав доводити, що ніякої спеціальної молодняківської, комсольської літератури немає, що література завжди одна, і це стало причиною виключення критика з комсомольських літературних лав. У 1931 р. критик несподівано помер.
Намагання українських вусппівців і молодняківців (як і їхніх однодумців — раппівців у Росії) бути найлівішими законодавцями в означенні шляхів розвитку літератури і водночас посісти всі командні пости в літературному процесі викликали насторожене ставлення до них навіть партійних і державних органів СРСР. і тому в 1932 р. з'являється партійно-державна постанова "Про перебудову літературно-художніх організацій", за якою ліквідовувались усі об'єднання пролетарських, селянських і комсомольських письменників, щоб створити єдину літературну організацію з єдиним (радянським) методом художньої творчості. Назви методу пропонувалися тоді найрізноманітніші — пролетарський реалізм, діалектико-матеріалістинний реалізм, тенденційний реалізм, романтичний (?) реалізм, соціальний реалізм та ін. Підсумок цим пропозиціям (подібні до них обговорювалися в літературах усіх народів СРСР) підведено на першому всесоюзному з'їзді письменників у 1934 p., де ухвалено й записано в Статут Спілки письменників СРСР, щоб художній метод радянської літератури називався методом соціалістичного реалізму. Доречно згадати, що О. Довженко ще в 1926 p., коли АХРР (Асоціація художників революційної Росії) ухвалила для себе стиль "героїчного реалізму", з подивом констатував: "Здається, це перший випадок в історії культури, коли стиль "постановлюють" на засіданні". "Але даруймо..." — завершував свій подив О. Довженко, ніби передбачаючи, що така практика стане традицією на довгі роки в радянському мистецькому житті. Через кілька років "соціалістичний реалізм" постановлять уже не просто на засіданні якоїсь групи, а на велелюдному з'їзді всіх літературних сил однієї шостої земної кулі.
Схвалення соціалістичного реалізму як єдиного художнього методу радянської літератури являло собою дуже знаменний акт: те, чого домагалися колись пролеткультівці та їхні пізніші послідовники з РАППу, ВУСППу і "Молодняка", спрямовуючи художню літературу на службу єдиній марксистській ідеології, було, отже, возведено в закон, який однаково чинний і для письменників, і для дослідників літератури. Щось протиставити цьому законові, показати, що він суперечить самій природі мистецтва, яке є волевиявленням духовності людини, у Східній Україні вже майже не було кому. Стару філологічну еліту пересаджено до в'язниць, значна частина "непокірних" молодших літераторів перебувала теж під арештом або чекала арешту з дня на день (почалася нагінка навіть на ♦ своїх": В. Коряк, С. Щупак, Б. Коваленко й ін.), а недоторканими залишалися тільки ті, хто цілком змирився із ситуацією або ставав на шлях найактивнішого пристосуванства. Чекати від них якогось критичного, аналітичного погляду на "узаконений" соціалістичний реалізм було марною справою. Єдине, що вони збирались тоді пропонувати, зводилось до примирливого розмірковування з приводу теоретичних основ "узаконеного" методу, історичного коріння його та можливого практичного виявлення його в поточній критиці й історії літератури.