- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
Інший етап вростання М. Костомарова в проблематику української художності пов'язаний з осмисленням професійної літератури українських авторів. 1843 р. він опублікував в альманасі "Молодик" "Огляд творів, писаних малоросійською мовою". Це був один із перших історико-літературних оглядів української літератури нового періоду.
У радянському літературознавстві цю працю М. Костомарова оцінювали переважно негативно, оскільки саму постать автора вважали "недостатньо революційною" і майже націоналістичною. У своїй монографії П. Федченко зазначає: "...На цій статті молодого М. Костомарова позначилися і його ідеалістично-романтичні захоплення, і вузьке розуміння проблем народності української літератури. Вже тут намітилися і ті тенденції, що вилилися згодом у систему буржуазно-ліберальних поглядів, які зближували Костомарова то з українськими буржуазними націоналістами, то з російськими слов'янофілами". Оскільки тут надто сумнівно поєднано ідеалізм, націоналізм і слов'янофільство, є потреба спинитись на "Огляді" М. Костомарова детальніше.
Спочатку про "звужене" розуміння М. Костомаровим народності: вона нібито пов'язується тільки з мовою народу. Насправді в М. Костомарова з цього приводу були значно ширші уявлення. "Енеїду" І. Котляревського, наприклад, він вважав справді народним твором через те, що: а) в ній відображена істинна картина українського життя; б) вона сповнена суто українського гумору; в) романтичною душею її є народна мова. Ці три ознаки остаточно заперечують твір І. Котляревського як пародію на поему Вергілія та утверджують його як справжнє явище духовності суто українського народу.
Повісті Г. Квітки-Основ'яненка є творами народними не лише завдяки українській мові. На цю висоту їх піднесли насамперед зв'язки з фольклором України, серцевиною якого було й залишається глибоке почуття. В народних піснях і казках це почуття було стихійним і "розірваним", а в повістях Г. Квітки-Основ'яненка воно набуло цілісності й організованості. "Письменник, — наголошує М. Костомаров, — сприймає передане йому народом і повертає йому у нього взяте повним і усвідомленим; неправильним уривчастим частинам надає цілісності, визбирує розсипані перлини і створює з них художні шедеври. Саме з такої точки зору ми повинні дивитися на Основ'яненка і його прекрасні повісті, де найбільше виявляється це суттєве життя Малоросії, все сповнене почуттів і подиху його цнотливого повітря".
Щодо народності поезії Т. Шевченка, яку М. Костомаров характеризував тоді лише на основі першого видання "Кобзаря" в 1840 р., то в ній теж народна стихія цілком підпорядкована цьому незвичайному таланту. "...Це весь народ, що говорить устами свого поета: душа його пройнялася співчуттям і тотожністю стану свого і загальнонародного почуття; разом з порухами серця, що належить поетові, органічно злилися порухи, що властиві кожному, хто буде здатний йому співчувати"18. Від Т. Шевченка, підкреслив М. Костомаров, за щасливих обставин можна буде чекати гідних його народу творів. Таке передбачення його збулося навіть за нещасних обставин, що випали на долю Шевченка, і виняткова заслуга М. Костомарова полягає якраз у тому, що він передбачив це першим в українському літературознавстві. Та й взагалі його "Огляд" був першим науковим узагальненням ідейно-естетичних принципів нової української літератури, яка в першій половині XIX ст. пов'язала свою долю з духовністю свого народу і цим самим влилася в сім'ю європейських літератур. Чи було щось ідеалістичне в такому трактуванні її, на чому наголошували радянські критики М. Костомарова? На це питання слід відповідати творчо, зважаючи і на звинувачення його в націоналізмі, який, поряд із ідеалізмом, був найбільшим "злочином" у радянському літературознавстві. Нація для М. Костомарова була тим ідеалом, до якого на рубежі XVIII—XIX ст. дійшли всі європейські народи, і невизнання цього факту може призвести хіба що до конфлікту з історією. А в художніх творах відтворюється не "натуральний" народ, а його ідеал, точніше — ідеал певної національної ментальності. У такому розумінні М. Костомаров був і націоналістом, і ідеалістом, і в цьому одна з найбільших заслуг його перед українським літературознавством. Теоретичний аспект своїх літературознавчих ідей, що знайшли свій вияв в "Огляді", він поглибить у "Слов'янській міфології", від яких залишався один крок М. Костомарова до основних ідей Кирило-Мефодіївського братства. Слід наголосити на тому, що вели до створення її і літературознавчі ідеї М. Костомарова.
Усвідомивши зв'язки літературної творчості слов'ян з фольклором і міфами, "братчики" знайшли багато спільного і в суспільній історії слов'янства і тому висунули ідею його (слов'янства) єдиного співжиття. Це була, звичайно, романтична мрія, в якій існуюча тоді влада побачила неабиякий єретизм, що заслуговує лише в'язниць і заслань. М. Костомаров відбував таке заслання з 1847 по 1856 p., що певною мірою негативно позначилося на долі його як ученого-літературознавця.
У рецензії на "Народні оповідання" Марка Вовчка (1859) він уже зайняв двояку позицію. З одного боку, твори письменниці здалися йому непідробно правдивими і "натуральними". Це — мова народу, наголошує рецензент, "підслухана" авторкою тоді, коли той говорив не з принуки, а невимушено. Водночас це голос на захист слабких і беззахисних носіїв правди, які несуть на собі тягар пригніченості. Далі, ніби спохопившись, М. Костомаров почав доводити, що твори Марка Вовчка все ж не є значним художнім узагальненням, а тільки окремими картинами, які не претендують на мистецтво. Картини ж, мовляв, творяться хіба що для розваги, а завдання письменника — відтворювати життя цілком, будити людей для творення добра, загоювати рани народні тощо. Саме цього, на думку М. Костомарова, якраз і бракувало оповіданням Марка Вовчка.
Це часткове зауваження щодо творів письменниці М. Костомаров невдовзі розвине у поглядах на всю українську літературу. У низці статей він висловлює песимістичні припущення щодо перспектив української мови загалом, а в статті "Малоросійська література" (1871) характеризує всю українську літературу як "етнографічний напрям" у літературі великоросійській і фактично переоцінює всі свої міркування, які висловив 1843 р. в "Огляді". І Котляревський, Квітка й інші автори України — це письменники, пише він, "мужицького кола" і за мовою, і за рівнем свого духовного розвитку. Про Т. Шевченка М. Костомаров намагався теж говорити як про "поета простого народу", котрий, наприклад, і в художніх засобах, і в "вихованні" поступається Міцкевичу чи Пушкіну. І все ж наукова щирість і сумлінність ученого не дали йому на цьому спинитись. Далі він сказав, що цей "недолік" Т. Шевченка компенсувався, зрештою, "силою його творчого генія". "...Життєвістю його ідей, масштабністю почуттів, природністю і простотою Шевченко значно підноситься над ними. Його значення в історії — не літератури, не суспільства, а всієї маси народу".
Така неоднозначна еволюція поглядів М. Костомарова певною мірою пов'язана, мабуть, з прийнятими в 60— 70-х роках XIX ст. указами про заборону української мови й літератури, яким відводилася суто побутова, "мужицька" роль, але відчувався тут і вплив реакційного слов'янофільства, яке всіляко роздмухувало тезу про всі слов'янські мови (крім російської) як мови "для домашнього вжитку". М. Костомаров на схилі літ теж ніби пристав до цієї тези, але залишився великим прихильником української народної творчості, написавши в останні роки життя фундаментальну працю "Історичне значення південноруської народнопісенної творчості". Вона почала друкуватися ще за життя вченого, в 1872 p., а повністю була опублікована через двадцять один рік після його смерті, в 1906 р. Це був своєрідний підсумок роздумів ученого, викладених у працях "Про історичне значення російської народної поезії" і "Слов'янська міфологія". У новому дослідженні М. Костомаров дав теоретичне обґрунтування природи фольклорного і міфічного символу й визначив місце української пісні саме з цього погляду, з погляду багатства поетичної символіки в ній. Дослідник пише, що з усіх слов'янських пісень українські пісні є чи не найбагатшими саме символікою, яку можна згрупувати за чотирма ознаками: символіка небесних тіл і явищ; символіка землі, місцевостей і води; символіка рослин; символіка тварин. Крім того, дуже багатою є символіка в українських історичних і родинно-побутових піснях, що свідчить про великий духовний світ українського народу, з яким у цьому розумінні не може зрівнятися жоден інший слов'янський народ.
Ці дослідження і висновки М. Костомарова стануть у майбутньому ґрунтом для розвитку історичної школи, але вже в такому відгалуженні її, як психологічний напрям. Найвиразніше він виявиться в дослідженнях О. Потебні та І. Франка.