"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка

Процес оновлення літератури протягом названого періоду був неоднозначним і дуже суперечливим. Після модерністів рівня В. Стефаника і М. Коцюбинського у сферу творчості влилися автори, які запропонували ще більший розрив із традиціями "старого" реалізму: на думку цих авторів, що об'єдналися у "Молодій музі", настав час цілковитої кризи того реалізму, заснованого на матеріально-позитивістському ґрунті, а замінити його має рефлексивна творчість, яка йде з глибин людської підсвідомості і здатна прорватися до найсокровенніших таємниць краси, гармонії, істини буття тощо. У цьому річищі художніх шукань народилося так зване декадентство, а першоджерела його вбачали в тій же психологічній сфері людини, яка продукує не лише здорові, а й хворобливі, тобто декадентські, явища. І. Франко вбачав у цьому декадентизмі якусь психічну патологію і піддав критиці як маніфест групи "Молода муза", так і один із її збірників "Привезено зілля з трьох гір на весілля" (1907). Але як це не парадоксально, в декадентстві ще за десять літ до цього було звинувачено й самого І. Франка (за мотиви збірки "Зів'яле листя"), на що було дано віршовану відповідь: "Я декадент? Се новина для мене..." (детальніше — в наступному розділі). Слід наголосити, що і таке явище, як модерні літературні напрями рубежу XIX— XX ст., І. Франко трактував саме з позиції психологічної методології, основні положення якої він мав намір використати і при створенні найбільшої своєї історико-літера-турної праці — "Нарису українсько-руської літератури до 1890 року".

Готуючись до написання цієї праці, І. Франко опублікував спочатку вступну частину до неї з назвою "Теорія і розвій історії літератури" (1909). Це була, по суті, стисло викладена концепція вченого, яку він протиставляв почасти позитивістській, але в основі своїй безсистемній концепції О. Огоновського в його "Історії літератури руської". І. Франко наголошує, що в тлумаченні літератури буде керуватися двома принципами: історичним, оскільки історія літератури кожного народу є частиною історії духовності цього народу, і психологічним, оскільки естетична природа літератури найтісніше пов'язана з психікою людини. Крім того, історію літератури, на думку І. Франка, слід розглядати з точки зору національної специфіки її і як органічну частину світової літератури, що також продиктоване психологічними основами творчості: існує ж бо поняття психології людини, психології окремої нації, загальнолюдської психології та ін. Але це поняття, як і історичне (ідеологічне) прочитання літератури, стало здобутком науки лише в нові часи, в часи романтизму і пізніше, а до того часу історики літератури обмежувались лише бібліографічними реєстрами наявних творів письменства, життєписами авторів та студіюванням естетичних канонів (родів, видів, жанрів), які утвердилися в європейському літературознавстві ще за часів Арістотеля й Платона. І. Франко подає стислий аналіз шляхів світового літературознавства від найдавніших зразків його в реєстрах (таблицях) Каллімаха до візантійського "Тисячокнижжя" Фотія, епізодичних бібліографій з доби Середньовіччя, перших історій літератури Франції, Німеччини, Англії та інших країн. Нову, романтичну якість у творенні літературних історій І. Франко пов'язує з іменем Й. Гердера, котрий першим звернув увагу на природу і людське чуття як на джерело всякої поезії і дав поштовх до творення під цим кутом зору історій літератури в багатьох європейських країнах. Але певний час ця романтична школа трималася за арістотелівські естетичні канони, "поки нарешті нова фізіологічна психологія не розвіяла фікцій естетичного канона, відкриваючи для поетичної творчості нові, необмежені, свобідні простори".

Початок творення власне українських історій літератури І. Франко пов'язує з середньовічними бібліографіями, "оглавлєніями книг" тощо і з відкриттям у Львівському університеті кафедри української літератури, яку очолювали Я. Головацький, О. Огоновський та ін. Вони ж були, відповідно, й авторами "Трьох вступительних преподаваній" та "Історії літератури руської", що постали з лекційного матеріалу і мали вигляд швидше планів і підготовчих матеріалів, ніж концептуальної історії літератури. Пишучи розвідку "Теорія і розвій історії літератури", І. Франко вважав, що вона стане вступною частиною саме такої, концептуальної історії української літератури. Але, опублікувавши через рік (1910 р.) замість "Історії" тільки "Нарис", І. Франко, звичайно, виконав лише певну частину своїх задумів. У двох рецензіях на "Нарис", опублікованих у газеті "Рада" (Д. Дорошенко) та в ЛНВ (В. Дорошенко), робилось припущення, що розглянути ґрунтовно (в історичному і психологічному планах) здобутки історії української літератури завадила І. Франкові його недуга. Через те, мовляв, він і вдався скоріше до бібліографічного, ніж історико-психологічного методу, і сказав у "Нарисі" навіть менше про українську літературу, ніж у ранішій своїй статті в енциклопедії Брокгауза й Ефрона.

І. Франко не погоджувався з такою оцінкою свого "Нарису", зафіксувавши це в статті "Давнє і нове" (1911). Але подібна оцінка пізніше стала фактично "загальним" місцем у всіх працях з історії української літератури. Не погоджувалося з нею лише радянське літературознавство, зокрема і в коментарях до двадцятитомного зібрання творів І. Франка (Т. 16. — К., 1955), але вперше за радянських часів передруковано "Нарис" тільки в п'ятдесятитомному зібранні творів письменника (Т. 41. — К., 1984). У цій публікації виправлено допущені автором неточності щодо окремих імен, дат, але й відредаговано окремі місця так, як це "вигідно" було для радянської ідеології: вилучено "Покажчик імен і речей", оскільки там згадувались "одіозні" імена; у коментарях Івана Мазепу названо "зрадником українського народу" (с. 613), бо І. Франко, на думку коментаторів, забув про це сказати, та ін. Щодо самого змісту "Нарису", то видавці п'ятдесятитомника не зважились сказати своєї остаточної думки, як не сказали її і автори "Історії української літературної критики (дожовтневий період)", 1988, а О. Білецький у "Шляхах розвитку дожовтневого українського літературознавства" (1959) обмежився лише загальником, що "Нарис" поклав "початок наукового дослідження українського літературного процесу". Відтак утворилась своєрідна лакуна в оцінці важливого факту літературознавства. Щоб заповнити її, треба все ж погодитись із рецензентами Д. і В. Дорошенками, що від Франкового "Нарису" можна було сподіватися більшого. І насамперед — щодо методології. Відхід від психологічного (а ширше — естетичного) трактування літературних явищ і прагнення бібліографічної повноти їх призвів до того, що весь літпроцес України постав під пером автора, як своєрідне плоскогір'я, а не як чергування вершин і низин. І вийшло так, що, наприклад, творчості І. Котляревського, який являє собою цілу епоху в українській духовності, відведено в "Нарисі" стільки ж місця (півтори сторінки), скільки й Д. Олесницькому, А. Ничаю, Д. Вінцковському та І. Пасічинському, котрі в українській літературі не полишили жодного художнього сліду (див.: с. 259—260 і 379—380). До того ж, в обох (і в усіх інших) випадках переважає в міркуваннях І. Франка не аналітичний, а коментаторський і ніби безсторонній погляд, який був дуже далеким від того розмаху думки, що пульсувала в "Теорії і розвої історії літератури", в раніше написаних трактатах "Із секретів поетичної творчості" чи "З останніх десятиліть XIX віку". Останній трактат, до речі, примітний тим, що в ньому І. Франко подав дуже докладний аналіз "духовних течій" в українській літературі означеного періоду і чи не першим помітив прихід у літературу молодих письменників, які на рубежі століть закладали основи модерного літературного мислення, що буде панівним у всій світовій літературі XX ст. "Молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури і її задач", — писав І. Франко. І далі: "Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка... Се правдивий артист із божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом" (т. 41, с. 526—527).

Говорячи про вразливе місце Франкового "Нарису" (бібліографізм і коментаторство), все ж про нього слід сказати його словами про "Історію..." О. Огоновського. "Молодші вчені, — писав він, — опираючися на новіших дослідах і прикладаючи до неї праці мірку новочасної історії літератури, звикли дивитися на неї згори. Справді, з погляду на спосіб трактування предмета і на спосіб оцінювання поодиноких явищ нашої літератури ся праця не видержує строгої критики. Але ми повинні бути вдячними Огоновському за те, що він перший з муравлиною пильністю стягнув до купи масу біографічного й історико-літературного матеріалу, задля якого його праця довго ще не стратить своєї вартості" (с. 41, с. 521—522). І. Франко теж "стягнув до купи" чимало літературного матеріалу, який для історика літератури довго ще матиме непересічне значення.