- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
З відкриттям у Харкові в 1804 р. університету в історико-літературній думці Росії мав би утвердитися й український (чи хоча б малоросійський) мотив. Але на перешкоді стояли зачерствілий консерватизм і зневажливе ставлення до самого факту існування України та її мови й літератури. Ставленики великодержавної політики, професори Харківського університету, ревниво оберігали російську науку і від усіляких іноземних впливів, і від зв'язків її з "низьким малоросійським наріччям". Якщо професор Ягелонського (Краківського) університету Ю. Бандтке в одній з публікацій початку XIX ст. наголошував, що українська мова не поступається за віком російській І тому є не її наріччям, а самостійною мовою в ряду інших слов'янських мов, то російські лінгвісти й політики подібні думки піддавали всілякому остракізмові й доводили, що до ступеня "вченості" малоросійська мова ніяк не дотягується. Редактор "Вестника Европы" М. Каченовський твердив у своєму журналі, що ця мова придатна лише для таких жартів, з яких "складено" "Енеїду" І. Котляревського. Такої ж думки, але ще більш реакційно, дотримувалися й викладачі Харківського університету. Завідуючий кафедрою російської словесності І. Рижський опублікував, наприклад, два навчальні посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805; "Введение в круг словесности", 1806), але в жодному з них навіть "Енеїди" І. Котляревського не згадав, хоча подібну до цього твору "Вергилиеву Энеиду..." Н. Осипова проаналізував з великим пієтетом як визначне досягнення російської художньої думки. Цілком очевидно, що вчений керувався не науковою, а суто політичною кон'юнктурою, оскільки зіставлення цих двох творів було б явно не на користь Н. Осипова.
Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою І. Срезневського) несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції. Однак І. Срезневський у своїх лекціях і окремих публікаціях уже акцентував на необхідності вивчати вітчизняну літературу, розуміючи під нею насамперед літературу російську. Перші натяки на існування української літератури стали з'являтися цього часу не в університетських аудиторіях, а в харківській періодиці — в журналах "Харьковский демокрит" (1816), "Украинский вестник" (1816—1819), "Украинский журнал" (1824—1825), у газеті "Харьковский еженедельник" (1812). У журналах публікувалися деякі етнографічні й фольклорні матеріали, а газета містила переклад статті Ф. Шіллера "О предназначении лирического стихотворства", що було першим в Україні повідомленням про існування нової, романтичної епохи в літературі та науці про неї. Естетичний вияв її був присутній ще і в раніше опублікованих перших частинах "Енеїди" І. Котляревського, який скоріше за все інтуїтивно пройнявся, "модою" романтизму, коли наснажив образну систему поеми і фольклорно-етнографічним матеріалом, і духом вітчизняної історії, і окремими лірико-романтичними вкрапленнями. Зрештою, і звернення автора до національної мови було виявом того ж романтизму. Про її виражальні можливості певний час автори названих періодичних видань висловлювалися (як і І. Котляревський)- у бурлескній формі, а інколи і в номінативних міркуваннях, що нагадували літературно-критичні. У віршованій легенді про заснування Харкова В. Маслович у 1815 р. писав:
Побожиться я готов, девушки российски,
Говорит сама любовь по-малороссийски,
Нет нежнее язика, да навряд и будет...
А вже у 1818 році жартівливу пісню про свій від'їзд із Слобожанщини до Петербурга В. Маслович пише власне українською мовою ("Коню мій, коню, не спотикайся, Люба матусенько! Ти не печалься..." і т. д.), де відчутні і стилізація в дусі фольклору, і суто романтична поетизація мандрів.
Активно наближався до розуміння нових шляхів у літературі й естетиці видавець і редактор "Украинского журнала" О. Склабовський. У статті "Взгляд на народные песни древних греков" він зіставляє еллінські пісні з обрядовими Й історичними піснями України. А його стаття "О подражании" (1824) — це спроба пов'язати нові уявлення про творчість з класицистичними теоріями. Говорячи про мистецтво як наслідування дійсності,
О. Склабовський відзначає при цьому роль авторської фантазії і необхідність не механічного, а вибіркового, найхарактернішого у відтворенні явищ і процесів. Деякі радянські дослідники (М. Пархоменко, П. Федченко) вважали, що в цьому твердженні виявлялися перші спроби теоретичного осмислення реалізму, але насправді йшлося про романтичний тип мислення, який під характерним у відтворенні дійсності розумів ідеальне, виняткове. Витоків такого ідеального й виняткового, підкреслював сучасник О. Склабовського, поет і професор Харківського університету П. Гулак-Артемовський, слід шукати в народній творчості. "Лише народний смак, тонкий слух народу, освічене серце, його схвалення, суд і вирок, нарешті — його здивування й оплески творять і вдосконалюють мистецьку красу", — писав він у статті "Про поезію і красномовство на Сході".
Продуктивним автором "Украинского журнала" був випускник, а пізніше ректор Харківського університету І. Кронеберг. Він не лише прокладав своїми публікаціями дорогу романтичному напряму в літературі, а й розробляв теоретичні основи романтичної літературної критики. За його уявленнями, розгляд літературного твору можливий у кількох аспектах: критичному (твір зіставляється з канонізованими зразками), історичному (твір аналізується відповідно до панівних у певні епохи уявлень про мистецтво) і емпіричному (твір розглядається поза будь-якими зв'язками). Нова критика (критика майбутнього) повинна, наголошував І. Кронеберг, керуватися всіма критеріями і давати синтетичне, отже — наукове, трактування художніх текстів. Йшлося відтак про всебічний і цілісний підхід до твору, про єдність у ньому змісту й форми, про зв'язок його з фольклором і історичною епохою, що було принциповим положенням формованої тоді історичної школи літературознавства.
Її становленню в харківський період української науки про літературу сприяла, зокрема, і значна пошукова робота Ізмаїла Срезневського (1812—1880). Після закінчення Харківського університету (1829) він гаряче перейнявся українською історією, видав кілька фольклорно-етнографічних збірників ("Запорожская старина", "Украинский альманах"), у яких доводив самобутність української історії й мови, розкривав їхнє багатство в народнях піснях, історичних переказах, пам'ятках літописної літератури. На жаль, у пізнішій своїй діяльності І. Срезневський змінив свою точку зору щодо самостійності української мови, вважаючи її наріччям російської, а після обрання його академіком Петербурзької академії наук (1851) повністю відійшов від української проблематики і працював як типовий імперський філолог (у галузі історії російської мови, палеографії та ін.).
Якщо з "чистими" вченими таке переродження було в поневоленій Україні першої половини XIX ст. звичайним явищем, то більш чутливі до порухів народної душі, нових естетичних вимірів і соціальної справедливості письменники еволюціонували якраз у зворотному напрямку. Почавши писати і думати по-російськи, вони з часом переходили в табір українства і ставали послідовними захисниками його самобутності. Такими були Л. Боровиковський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші українські письменники. У виданому 1834 р. альманасі "Утренняя звезда" Г. Квітка-Основ'яненко, який до того писав російською мовою, опублікував написані українською мовою перші прозові твори ("Маруся" і "Салдацький патрет"), а також критичне есе "Супліка до пана іздателя". Це своєрідна літературна декларація, в якій було дано відсіч недругам українського письменства, утверджувалися права на його існування і визначалися деякі його естетичні, змістові й формальні, засади ("як говоримо, так і писати треба"). За переконанням Г. Квітки-Основ'яненка, нові твори українських письменників засвідчили здатність цієї літератури зображувати людські почуття, "...зворушувати і пробуджувати співчуття читачів, а тому користувалися більшою й якісно іншою популярністю у читачів, ніж твори бурлескно-пародійні". Йшлося про ту якість, яку несли в собі твори з новими романтичними почуттями й уявленнями про літературу як виразницю історії і буття народу. Новий етап у розвитку цих ідей в літературознавстві пов'язаний з відкриттям університету в Києві і дослідницькою діяльністю його першого ректора Михайла Максимовича (1804—1873).