Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"

Щодо реабілітованої історико-літературної і теоретичної спадщини, то на початку 90-х років вона сприймається почасти (після ейфорійного захоплення) як музейний експонат, а почасти як така, що вже, мовляв, відпалахкотіла, має значення суто історичне, не вдовольняв сучасних модерних вимог тощо. Наймолодші науковці різко й майже нігілістично відгукуються про весь досвід історичної школи, особливо ж на її народницькому етапі розвитку, натомість панацею вбачають у модерних школах XX ст., які в основі своїй базуються нібито на філологічних (естетичних) засадах, але із залученням психоаналітики, знакової семіотики і навіть не завжди ясного за змістом фемінізму. Адже він все-таки ближче стоїть до історичної (ідеологічної), ніж філологічної, методології й мимоволі, відтак, перетворює супротивників ідеологізму на його прихильників. Маємо справу, отже, з очевидними виявами історико-філологічного синкретизму в літературознавчому мисленні, без якого, мабуть, не обійтися в будь-які епохи. Принаймні таке враження справляють дослідницькі роботи середини 90-х років про дискурс українського модернізму, про постмодерне прочитання окремих явищ новітньої української літератури, про міфологічні чи імпресіоністичні барви в ній, про її національну специфіку, побачену крізь призму компаративних методів, тощо. Звичайно, тільки час зможе показати, наскільки тривкими виявляться такі методологічні підходи до літературного матеріалу і їхні наслідки, але позитивним уже слід вважати сам факт їх появи, оскільки демонструють вони насамперед таке потрібне в науці прагнення постійних шукань нового. Г. Грабович, наприклад, пише, що нині не може влаштувати науку ні безликий хронологічний розгляд літпроцесу (як було в радянському літературознавстві), ні ототожнення об'єкта літератури з історією ідей (як було в літературних історіях, написаних з позицій ідеологічно-народницьких методологій), ні апофеозне захоплення стильовим прочитанням літератури (як було у Д. Чижевського). Йдеться, отже, про потребу ще новіших підходів до літературних явищ та їхньої історії, що цілком зрозуміло з точки зору прогресу, але, як здається, не в усьому виправданої з позицій конкретного, пострадянського літературознавства. В цих умовах потрібне освоєння і засвоєння всіх історико-літературних традицій. Без цього неможливий буде повноцінний рух уперед, прогрес у будь-якому напрямі — чи в підтримуваному Г. Грабовичем напрямі рецептивного ("спілкування з літературним твором") прочитання історії літератури, чи, можливо, лише в тому, який пропонував Ю. Шерех: історія літератури — це історія творів, а не імен.

8. ДИСКУРС МОДЕРНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА В 90-Х РОКАХ

Пошуки літературознавчих методологій тривають

На рубежі 80—90-х років гарматний гул на фронтах останньої в радянській імперії війни з україністикою почав ніби стихати. І ще очевиднішими стали її наслідки: гори трупів, гори поламаних душ і ледве жевріючий попіл її національної духовності. Дослідники літератури в тому попелі активно почали шукати найтепліші жаринки, щоб розкласти справжнє багаття наукового літературознавства. Перші кроки зроблено: з'явилася низка історико-літературних і теоретичних праць, у яких є спроби цілковитого переосмислення українського літпроцесу, повного виведення його з гурту придатків до ідеології і введення в систему естетичних дисциплін. Маємо на увазі, зокрема, "Історію української літератури XX століття" (за редакцією В. Дончика), три томи "Історії української літератури" (за редакцією М. Яценка), чотири томи хрестоматії "Українське слово" (упорядники В. Яременко та Є. Федоренко), колективні монографії "Поетика" і "Самототожність письменника" (відповідальний редактор Г. Сивокінь), друга книга монографії Л. Новиченка про творчість М. Рильського, нові книги і статті І. Дзюби, Р. Гром'яка, В. Дончика, М. Жулинського, Д. Затонського, Г. Вервеса, Г. Клочека, М. Ільницького, Г. Ковальчука, В. Качкана, І. Денисюка, Ф. Погребенника, Н. Шляхової, Г. Штоня, О. Мишанича та ін., документи з архівів КДБ, опубліковані І. Ільєнком, В. Пристайком і Ю. Шаповалом, дослідження молодих докторів філології В. Агеєвої, Л. Грицик, Т. Гундорової, Л. Дунаєв-ської, Ю. Коваліва, М. Кодака, Л. Мороз, В. Мельника, О. Мушкудіані, В. Моренця, В. Нарівської, С. Павличко, С. Пригодія, Г. Сиваченко, О. Пахльовської, П. Рудакова, В. Соболь, М. Сулими, Н. Заверталюк, О. Турган, О. Таланчук, Р. Чілачави, Т. Салиги, Б. Мельничука, В. Панченка, А. Нямцу та ін., активна пошукова робота зарубіжних україністів Г. Грабовича, Р. Гебнера, І. Кошелівця, М. Павлишина, С. Козака, В. Мокрого, М. Неврли, Л. Онишкевич, Л. Рудницького та ін. Визначальним у них є науково-обґрунтований погляд на сам феномен літературної творчості та уявлення про літературу як суверенну галузь духовної діяльності людини. Завдяки цьому не множаться міфи про "класове чуття письменника" чи "партійну його відданість", а розвивається естетична самодостатність літератури, її здатність через душу й серце людини пробитись до самої себе, до головних істин буття земного.

Цей процес розвивається неоднозначно, з певними конфліктами й надсадами, але загальна картина укладається в рамки усталених уже закономірностей. Виявляється, що схожі ситуації в суспільному і літературному розвитку мають здатність повторюватись якщо не через півстоліття, то через століття — обов'язково. Хто ие погодиться, наприклад, що поетичні шукання 90-х (незалежних) років повторюють подібні шукання "молодомузівців" та "хатян" на початку XX ст.? Різниця хіба що в тому, що в тодішньому фіналі шукань у поета Тичини таки вистачило мужності сказати: "І майже жодної поезії, яка б нас вдарила! — Нема...", а поети 90-х років майже в один голос твердять, що дають справжні літературні тексти. Що це означає — покаже майбутнє, але, можливо, те, що один критик схарактеризував не як "час поезії", а як "Час Єзуїтів".

Характеризуючи політичну й літературну ситуацію в Україні рубежу XIX—XX ст., І. Франко зазначав: "Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечливих течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів". Наслідком цього стало народження "молодомузівців" і "хатян", але найбільшою мірою — кількох синтетичних літературознавчих праць, одна з яких — "Історія українського письменства" С. Єфремова — вперше запропонувала канон українських письменників. Пізніше він багато разів і по-різному уточнювався (за словами М. Зерова), але наукова думка не перестає звертатися до нього й нині.

У 90-х роках з'ява різних рухів, угруповань і літгуртів нагадує, отже, ситуацію кінця XIX — початку XX ст., але чи народить вона канон українського письменства хоча б XX ст. — питання дуже проблематичне. У науці про літературу це питання належить до найголовніших, бо від того, яких авторів буде поставлено в когорти першого і наступних ешелонів, залежатиме не лише спроможність літературознавства як науки, а й визначення обличчя національної літератури в контексті літератури світової.

Спроби творення такого канону в 90-х роках мали місце і в окремих публікаціях, і на кількох "круглих столах", проведених під час конгресів МЛУ з ініціативи переважно Г. Грабовича, але до загальноприйнятності висловлюваних при цьому думок і поглядів ще далеко. Причиною є чи не головна цінність людської особистості — свобода. Після тривалої несвободи в мисленні сучасні літературознавці з одержанням свободи керуються нею інколи так, ніби ошелешені. Є. Сверстюк до своєї студії "Собор у риштуванні" взяв епіграф зі слів Сент-Екзюпері про те, що цивілізація вчить людину "крізь каміння бачити Собор"4. Це велика наука — побачити за сотнями імен письменників Собор літератури і її чолових представників. Тим часом складається враження, що літературознавці у погляді на літературу XX ст. досягають поки-що тільки рівня відомої "Історії літератури руської" О. Огоновського та "Нарису українсько-руської літератури до 1890 року" І. Франка. У них автори лише "стягнули до купи" все, створене українськими письменниками, а поставити їх у певний "хроматичний ряд" — судилося згодом тільки С. Єфремову.