- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
Розглядаючи українську літературу в історичному розвої, М. Петров робить акцент на залежності її в різний час або від польської, або від російської літератури. М. Дашкевич не відкидає цілком таких залежностей, але ставить їх на другий план. Він вважає, що М. Петров не мав підстав схилятися до думки М. Драгоманова про головне значення для української літератури "русского влияния" (55), оскільки факти засвідчують інше: "Висхідною позицією в розвитку української літератури була любов до своєї народності, природна, а не привнесена ззовні потреба самовираження рідним наріччям, прив'язаність до рідного слова. Ці рушійні сили поступово зміцнювались разом із розвитком самопізнання і самосвідомості" (103).
Піддав критиці М. Дашкевич і думку М. Петрова щодо періодизації нової української літератури. М. Петров пішов частково за М. Драгоманов им і запропонував розглядати її за п'ятьма періодами: псевдокласицизм, сентименталізм, романтизм, націоналізм ("отражение темных славянофильских стремлений") і демократизм (54). Таку періодизацію не можна було прийняти тому, що, по-перше, в її основу не покладено єдиний критерій: перші три означено за естетичним (стильовим) принципом, а наступні два — за ідеологічним. По-друге, не всі з означених періодів можна заповнити конкретними літературними явищами. Наприклад, псевдокласицизм — період в українській літературі дуже сумнівний. "Було переконливо доведено, що псевдокласицизм, який мав достатньо сил у літературі XVIII ст., виявився дуже слабким у літературі XIX ст. Зокрема в українській літературі він зовсім не мав сил. Ми не знаємо, хто з українських поетів може бути названим прихильником псевдокласицизму. Писання байок, переробка небагатьох античних сюжетів на цілком новий, народний лад не дають прав на приурочення до псевдокласичного напряму". Щодо конкретних авторів, продовжував М. Дашкевич, є очевидним, що, скажімо, в дусі псевдокласицизму витримано лише окремі мотиви поеми І. Котляревського "Енеїда", а вже його "Наталка Полтавка" — це виразні рецидиви сентименталізму і т. д. Щодо оди І. Котляревського, то вона лише жанром своїм нагадує класицизм, а за іншими ознаками форми та за змістом вона цілком народна і їй слід шукати місце в інших напрямах.
Штучними видаються в М. Петрова так звані романтичний і націоналістичний періоди в українській літературі. До них віднесено всі явища відповідно раннього і пізнього романтизму. "Сенс такого розподілу, — підкреслює М. Дашкевич, — нам не зовсім зрозумілий. ...Так, наприклад, А. Метлинський зарахований М. Петровим до романтиків, але з не меншими підставами його можна було б помістити в групу націоналістів" (272). Найновіший період в українській літературі (60—70-ті роки) М. Петров не називає ніяк, і тому не ясно, як треба характеризувати, наприклад, творчість Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького та ін. На думку М. Дашкевича, тут треба говорити про новий період реалізму, елементи якого були і в раніших українських письменників, починаючи, наприклад, від І. Котляревського. Доречно сказати, що М. Дашкевич не поділяв у своїй праці думку П. Куліша, що нову українську літературу започаткував Г. Квітка-Основ'яненко. її витоки мають чіткий інший орієнтир — І. Котляревський. Не має значення те, що його головний твір ("Енеїда") побудований на запозиченому сюжеті. "В художніх творах важлива не стільки оригінальність фабули, скільки її обробка, той духовний зміст, який вкладається в запозичений сюжет. Данте, Боккаччо, Аріосто, Шекспір, Мольер, Гете не вигадували власних'фабул, а черпали їх із літературних творів, які траплялися їм під руку, або ж із народної словеснос-ті"(86). Це ж робив і Котляревський: у запозичений сюжет "Енеїди" він вдихнув цілком новий (український) зміст, і тому саме він є основоположником нової української літератури.
Проблематичним, на думку М. Дашкевича, був розгляд М. Петровим творчості Т. Шевченка. Його віднесено до "націоналістичного" періоду, що сприймається як несподіваний нонсенс. Т. Шевченко — поет загальнонародний, він умістив у своїх творах загальнолюдські болі й думи. У нього є запозичені мотиви, мотиви з фольклору, з Біблії чи з творчості інших поетів. Але вони осмислені по-новому і тому виросли в самостійні твори, що зрозумілі не тільки українському народові. Чи впливали на нього В. Шекспір, О. Пушкін та інші генії літератури? Безперечно, але так само, як і народна творчість чи творчість менш відомих українських поетів — попередників Т. Шевченка. Такі генії, як Т. Шевченко, готуються до народження всім попереднім досвідом літератури, вони з'являються в історії народів дуже рідко, і тому їх не можна вбгати в будь-який, тим більше — штучно вигаданий період, наприклад — націоналістичний.
Підсумовуючи розгляд праці М. Петрова, М. Дашкевич віддає належне автору за зібраний матеріал, за окремі вдало скомпоновані нариси про письменників, але ще раз наголошує, що в цій книзі, "за всього прагнення автора до наукового викладу фактів нема чіткої систематизації їх, яка б органічно випливала із самого матеріалу. Головні течії української літератури вияснені не зовсім задовільно і без належної повноти" (299). Отже, з цього погляду треба ще багато зробити всім наступникам М. Петрова. Його матеріали "будуть у великій нагоді майбутнім дослідникам" (301).
А якою ж буде майбутня доля самої української літератури? Над цим питанням М. Дашкевич теж замислювався, але тут його міркування зайшли в суперечність із власними спостереженнями і він віддав належне своєму імперському часові. Говорячи про те" що українська література є оригінальним витвором окремого народу, він водночас підкреслив (чи змушений був підкреслити), що вона є обласною частиною загальноросійської літератури. "Історія російської літератури повинна приділити українській словесності перше місце в ряду обласних вкладів у загальноросійську скарбницю духу і слова" (300). А в майбутньому "Розумний хід історії почав приводити обидві народності (російську й українську. — М. Н.) до тісного зближення і єднання. В міру неминучих стирань різких відмінностей у характері обох російських народностей, в міру зближення їх у загальній національній освіті і житейському спілкуванні значення української літератури ставатиме дедалі меншим і меншим" (268). Це висловлювання М. Дашкевича показове з погляду за-ангажованості автора режимними ідеями; вразливість його цілком очевидна також з наукової точки зору: воно не аргументоване жодним конкретним фактом, який би доводив занепад української літератури в майбутньому. Через це в наукових колах підтримувалась і розвивалась не ця ідея М. Дашкевича, а його роздуми про оригінальність української літератури і про продуктивні методи її дослідження.
Одним із таких методів М. Дашкевич вважав історико-порівняльний (компаративний). На його продуктивності наголошували дослідники міфів і фольклору, зокрема Гердер і брати Грімм, але особливо актуальним порівняльний метод стає в середині XIX ст.