- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
Статтею О. Білецького "Проблема синтезу в літературознавстві" фактично завершувалося в Україні обґрунтування нормативних догм марксистської методології літературознавства і соцреалізму як регламентованого методу творчості. Оперті на ідеологію класовості, вони набували чинності офіційного, державного закону, одномірні регламентації якого могли в майбутньому лише уточнюватися, розбудовуватися і водночас — дерев'яніти. В таких умовах, як зазначав Я. Гординський, літературознавство і критика потрапляють у "глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство", бо "вільна, об'єктивна думка підпорядковується партійним наказам; критика переходить одверто на партійного жандарма".
До цієї думки Я. Гординський прийшов унаслідок глибокого наукового аналізу літературно-критичної ситуації, що склалася на Україні протягом 20—30-х років. Цитована його монографія стала свого часу чи не єдиним об'єктивним підсумком чверть столітньої діяльності українських дослідників художнього слова, що за значенням рівнялася хіба що з монографією Л. Білецького "Основи української літературно-наукової критики": Л. Білецький давав літературознавчу панораму України від її початків до перших десятиліть XX ст., а Я. Гординський — від часів війни 1914 р. до кінця 30-х років. Фахова і фактографічна сумлінність Я. Гординського (попри деякі бібліографічні неточності, дискусійні міркування і часткове захоплення публіцистичним стилем) дала змогу йому означити практично всі тодішні школи і напрями літературно-критичної думки, яка в умовах утвердження більшовицького режиму лише до кінця 20-х років намагалася утримуватись на рівні реального (плюралістичного) функціонування, а в 30-х почалось патологічне виродження її в бік одномірного марксистського ідеологізму. Перемога його, підкреслював дослідник, "стоїть одвертою раною в українському письменстві та критиці". Ятріння цієї рани на якийсь час було притамоване лише несподіваним (за офіційною версією) початком війни з фашистською Німеччиною в 1941 p., коли всілякі теорії мимоволі поступались місцем більш практичній справі: треба було думати про елементарне виживання, саме життя, а вже потім про літературні інтерпретації його та способи осмислення.
6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
Понад чотири десятиліття в повоєнній науці про літературу панівною була думка, ніби літературний процес України періоду війни з фашизмом розвивався настільки інтенсивно, що остаточно спростував ще античну приказку про мовчання муз, коли гримлять гармати. І на підтвердження наводились десятки опублікованих тоді віршів, драм чи літературно-критичних виступів, у яких палахкотіла ненависть до фашистів, утверджувався радянський патріотизм, доводилася нездоланність більшовицького ладу та ін. Одне слово — музи не мовчали. Те, що в усій продукції тих муз М. Рильський (виголошуючи доповідь на письменницькому пленумі 27 червня 1944 р.) відзначить лише один власне художній твір ("Похорон друга" П. Тичини)1, а всі інші назве тільки великим записником для створення майбутніх художніх полотен, ніким до уваги не бралося.
Тим часом найсуттєвішою рисою літературного процесу та його критичного осмислення в роки війни було інше: за будь-яку ціну "зібрати каміння". Передвоєнне десятиліття минало під знаком руйнування тіла й душі літератури в радянській Україні; тепер же на цій руїні виникала потреба зводити такий літературний організм, який би не тільки був здатний до самофункціонування, а й виконував певні захисні й наступальні функції в боротьбі з фашистськими нападниками. І ось жменька недонищених репресіями письменників та літературознавців, загнаних і за ґрати соцреалізму ("лозунг" якого, "даний товаришем Сталіним", був ключем до "єдино правдивого і всебічного розуміння радянської людини")*, і в кут фашистського поневолення (українська земля, традиційна натхненниця творців, була окупована за лічені тижні й місяці війни), починають спішно шикуватись у сякі-такі шеренги і майже на голому місці, переважно в глибині Росії і в Башкирській столиці Уфі, творити "воєнну концепцію" літературного процесу і сам процес. Багатьма оволодіває печаль і туга від самої лиш думки про полонену Україну; вони пробують затамувати її синівською любов'ю і вірою в тимчасовість такої ситуації, зате з уст пристосованих функціонерів, як з рогу достатку, безперервно злітає каскад клятв. Клятв на вірність більшовицькій ідеї і на те, що ніколи нікому нас не вдасться поневолити. Як скаже через півстоліття відомий політолог, продовжували рити котлован, а говорили, що штурмують небо (натяк був на репресований свого часу роман А. Платонова "Котлован").
Речники радянського режиму відчували, що для згуртування й оживлення літературних лав потрібна якась нова тактика і нова "виховна" термінологія. Гірка іронія А. Франса, що найкращий засіб для підняття духу генералів — це відтята голова в одного з них" у роки війни вже не спрацьовувала, і тому замість смертних вироків та інших форм класового натиску почали з'являтися значно ліберальніші (загравальні) засоби: в лексиконі офіціозу з'явилися слова "співвітчизники", "брати і сестри", "рідна земля", "рідна історія" тощо. Єдиний передвоєнний літературний журнал "Радянська література" було перейменовано на "Українську літературу", а в статтях про літературних класиків з'являються активніші роздуми про "український патріотизм", "історичний оптимізм", "синівську любов" та ін. Літературно-критичні матеріали узагальнюючого характеру протягом першого року війни майже повністю були витіснені так званим практичним літературознавством — промовами на антивоєнних мітингах (П. Тичина, О. Довженко, О. Корнійчук), невеликими зарисовками про участь літераторів у воєнному житті (переважно в партійній і фронтовій пресі, оскільки "Літературна газета" в червні 1941 р. припинила своє існування, ставши невдовзі загальномистецьким виданням "Література і мистецтво", 1941—1945). Публікація літературознавчих праць протягом першого року війни (видано лише нарис Л. Новиченка про творчість М. Рильського "Повість про поета", 1942) навіть не планувалася. Вийшов тільки один збірник матеріалів ювілейної сесії Академії наук УРСР (1942), до якого входили виголошені на ній доповіді М. Рильського про "тему Батьківщини в творчості Пушкіна, Міцкевича і Шевченка"; Є. Кирилюка — про "патріотичні мотиви в творчості І. Франка"; Є. Маслова — про "значення і роль книги в житті людини" та ін. Автор звіту про цю сесію назвав доповідь С. Маслова "натхненною поемою про книжку", а зміст інших переказав без емоційних коментувань і фахових втручань.
Перші статті узагальнено-критичного характеру стали з'являтися на сторінках журналу "Українська література" наприкінці 1942 р. Проблематика їх зводилась насамперед до осмислення світоглядних орієнтацій письменників у творах про війну, до зображальних потенцій літератури, яка в умовах війни спрямовувалась на відтворення почуттів радянського патріотизму, несхитності й помсти, сформованих нібито у радянських людей ще передвоєнної пори. За приклад і взірець бралася переважно творчість російських письменників ("Щипачов привернув до себе увагу в роки сталінських п'ятирічок ліричними мініатюрами, в яких теми любові, природи, історії були переломлені крізь світогляд радянської людини. І це було доказом поширення виднокругу наших людей внаслідок піднесення загального рівня всього життя і культури")3, а коли заходила мова про конкретних українських авторів, то в їхніх творах цінувалося найбільше те, що вони дуже оперативно відгукувались "на клич Кремля" (М. Рильський — у вірші "Відповідь поета на промову вождя", О. Корнійчук у драмі "Фронт"), натхненно клялись у незламності України і всіх "радянських народів-братів" (М. Бажан у вірші "Клятва"), "співали славу вождю, відбиваючи в своїх віршах всенародну любов і віру в Сталіна" ("Слава тому, хто у гомоні броні Перед бідою схилятись не звик. В дні многотрудні і ночі безсонні — Сталіну слава навік". В. Сосюра)4. Про всі інші людські почуття (крім ідеологізованих) говорилося як про щось другорядне, необов'язкове, від чого можна хіба що відштовхнутися, йдучи на звершення подвигів в ім'я влади, держави, вождя. Ю. Кобилецький з найбільшим пієтетом у зв'язку з цим наводить такі слова з розповіді героя новели Ю. Яновського "Коваль": "Я сам підпалив (свою. — М.Н.) хату. Зелений мій сад почорнів назавжди... Тут, під цією обгорілою вишнею, могила мого батька. Ось я цілую святу землю могили: благословіть, тату, на бій за радянську владу".
Прикметно, що для критиків у процесі розбору того чи того твору не існувало якихось підтекстів, других планів, художніх метафоризацій. Найбільше цінувалися "пряма мова", "декларація" і навіть "споглядальність". Усе інше ніби від лукавого: естетизм, почуттєвість, пишномовність. "Сосюрі легко закинути споглядальність, недостатню (?) діяльність, — писав у статті "Нове почуття Вітчизни..." В. Перцов. — Але споглядальність треба відрізняти від естетизму. Якщо пишномовність нищить лірику, то споглядальність, яка не переходить в естетизм, з'являється одним із найсильніших засобів ліричного впливу" (246). Жупел естетизму інколи уявлявся критикам настільки страхітливим, що з ним міг порівнятися хіба що "буржуазний націоналізм", який у радянському табелі про ранги (крім російського) посідав одне з найзлочинніших місць. У "штрихах до портрета П. Тичини", що мали назву "Молодий із молодих", Л. Озеров писав: "Хоча Тичина і ввійшов давно в шкільні хрестоматії, та все ж поезія його, з вини націоналістичної критики, була грамотою за сімома печатями". Бо, по-перше, націоналістична критика оповила твори поета "символічним туманом ", а по-друге, "... буржуазні націоналісти силкувались тримати поета у шорах естетства". Що мали означати ці "наукові формули", критик не поспішав ні роз'яснювати, ні доводити. Без доводів і подібною ж лексикою змушений був у ці роки обходитись і сам П. Тичина, коли за офіційним завданням доповідав про явища культури і мистецтва. У доповіді на письменницькому пленумі "Розвиток української культури за 25 років", говорячи про складність культурного життя в Україні протягом 1917—1942 pp., він наголошував: "Весь час приходилось їй (культурі — М.Н.) наражатись: то на непримиренну позицію українських, аж надто "лівих" футуристів, то на незаконні посягання українських апологетів Пролеткульту... На українську радянську культуру нападали також чорні сили ворожої культури: монархісти, українські націоналісти, петлюрівці, проповідники насаджування в Україні німецької культури". Серед "націоналістів" доповідач називає, зокрема, автора "Історії української і культури" І. Огієнка (1918) й автора "Культури примітивізму" Д. Донцова. "Як перший, так і другий на одну і ту ж дудку грали, з тією хіба різницею, що дудка пана Огієнка вирізана була із бузини огороду Центральної Ради, а дудка Донцова — із бузини закордонної. Донцов у своїй книзі закликав "пірнути з довір'ям у проміння європейського сонця". Не трудно було догадатись, що то мова йшла за проміння від нахабних очей німецького Люцифера...". Щодо ефектності образного вислову зауваження навряд чи можливі, але з науковою аргументацією та ефектність, на жаль, ніякого зв'язку не мала. Названі П. Тичиною пращ були етапними в розвитку культурологічної думки України: І. Огієнко (вихованець, до речі, філологічного семінару В. Перетца) пропонував перший синтетичний огляд української культури від найдавніших часів до початку XX ст., а Д. Донцов полемічно загострював увагу на сповзанні української культури в провінційність стосовно культур народів Європи.
Недомовки і відсутність аналітичних аргументів у будь-якій справі здатні породити тільки фальш і неправду. Таким недугом була вражена по суті кожна позиція доповіді П. Тичини. Для нього, наприклад, не існувало жодних труднощів у розвитку літератури й культури протягом 30-х років (репресій чи голодомору), окрім тих, що "Захід" і Гітлер пробували "через своїх агентів, українських націоналістів, відірвати Україну від Росії, але цю спробу в корні було підсічено. "Партія веде!" — тоді саме співом залунало в нашій поезії ("делікатність" не дозволила поету тільки сказати, з чиїх саме уст залунало. — М.Н.), партія вела науку, літературу, мистецтво. І до партії більшовиків — всі наші помисли, усі без остатку горнулись — ось у чім сила радянського вченого, ось у чім сила радянського митця... Особливо пішла зростати наша культура, як на Україну приїхав як секретар ЦК КП(б)У, соратник товариша Сталіна М. С. Хрущов. Цей час на Україні наші поети називають "сонячною весною" (Там само. — С. 156—157).