- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
Історичний метод є продуктивним і необхідним тому, що його суть полягає в хронологічному вивченні пам'яток, яке дає змогу знайти між ними зв'язки і пояснити генетичну сув'язь їх з історичним буттям народу, який творить літературу. Однак, це не означає, що на основі літературних творів можна відтворити історію суспільства; різниця в літературному й історичному матеріалі дуже суттєва, як і різниця між істориком суспільства й істориком літератури. Останній має справу не з історичною дійсністю, а з мистецьким осмисленим її, внаслідок чого з'являється відома "третя дійсність". Дослідити 'її можна різними методами — за допомогою психологічних відомостей, порівняльного методу, історико-культурних спостережень, але важливо одне: треба виходити з того, що перед нами — явище філології. Відтак найголовнішим для історика літератури є метод філологічний.
Чи не першим у Росії сутність цього методу сформулював О. Веселовський. Він починав як прихильник історичної школи, зокрема порівняльного напряму в ній, але в 90-х роках дійшов висновку, що істинна історія літератури — це не історія ідей, а історія форм. У літературі, доводить він, як і загалом у мистецтві, важливе не "що", а "як", і літературна історія має своїм предметом вивчення не цього "що" (змісту), а "як" (форми). Отже, треба вивчати еволюцію стилю як поетичного засобу, який засвідчує еволюцію поетичної свідомості. Зміст, сюжет у мистецтві самостійного значення не має; він набуває його внаслідок художнього оформлення. Б. Кроче (1866—1952) справедливо зауважував, що в поета, якому бракує форми, немає нічого, бо йому не вистачає самого себе. Але, вивчаючи форму, не треба думати, що ми в такий спосіб відгороджуємось від змісту. Вивчення форми — це і є вивчення змісту, бо в тому, що називається формою, немає нічого, що б не було змістом.
Таких висновків В. Перетц дійшов, звичайно, не самотужки; його міркування оперті на численні спостереження сучасників і попередників, з якими він або погоджувався, або сперечався. Будучи послідовним у тому, що філологічний метод — це насамперед оперування художньою формою, він, однак, не завжди послідовний у розумінні суті форми і суті змісту. Спочатку він доводить, що зміст узагалі не потрібен історику літератури; ним, мовляв, нехай займаються історики культури. Тим часом у вищенаведеному міркуванні зроблено акцент на тому, що зміст — це і є форма; досліджуючи її, ми досліджуємо, отже, зміст. Як бачимо, міркування вченого надто суперечливі.
Тут слід спинитись на такому міркуванні В. Перетца: "...Формою в історії поезії (літератури загалом. — М.Н.) ми називаємо не тільки обробку певного змісту, спосіб трактування сюжету чи композицію твору взагалі, або те, що називають літературним жанром (епос, лірика, драма з її різновидами та ін.), а обов'язкові форми поетичної творчості, без яких він немислимий: слово, поетичний стиль, що виражає поетичну свідомість, поетичне мислення окремого поета, а часом цілої епохи й панівного класу чи групи". Йдеться тут про те, що предметом літератури є сама література, що література — це поезія, а поезія —- це те, що, будучи виражене в слові, навіває нам певні настрої, змушує своєю формою переживати й відчувати ідеї поета. Найточніший синонім художньої форми — стиль. Він є чуттєвим, оформленим вираженням не тільки настрою поета, не тільки засобом, з допомогою якого автор змушує читача бачити все так, як бачить його сам, не лише індивідуальною рисою того чи того автора, він є визначальним принципом, що об'єднує письменників однієї художньої школи, однієї епохи. Головні риси стилю, який змінюється в різні літературні періоди, дають змогу простежити зміну художніх зацікавлень епохи, еволюцію, динаміку їх. Вивчення всього цього і є вивченням художнього твору, вивченням історії літератури. В. Перетц подає перелік етапів, які досліднику треба пройти, щоб відповісти на всі питання стильового прочитання літературного процесу. Відтак дослідник визначить місце кожного літературного явища в системі жанрів, у "своїй" і світовій літературі, роль у її розвитку певного стилю та ін. Як наслідок, матимемо"формальну" історію літератури як духовної діяльності людини, котра (діяльність) заснована на образному узагальненні явищ дійсності з метою художнього проникнення в її суть.
У чому переваги цього методу? Насамперед у тому, що він виводив літературу з невластивого їй циклу суспільних дисциплін і ставив її на відповідне місце в системі мистецтвознавства. Неповнота цього методу в трактуванні В. Перетца виявлялася в штучному "відсіканні" від нього нібито "суб'єктивного" естетичного аспекту щодо трактування літератури. Такої точки зору дотримувалися й деякі інші тогочасні філологи. Наприклад, С. Єфремов наголошував, що естетичність художнього твору є сама собою зрозумілою і розмова про неї в процесі дослідницької роботи відіграє таку ж роль, яку відіграє троїстична констатація того, що вогонь, наприклад, гарячий, а вода — "текуча". Щось подібне проглядало і в думці М. Грушевського, коли він говорив, що буде в своїй "Історії української літератури" користуватися двома методами — історичним і філологічним. Для літературознавства початку XX ст. (принаймні для російського й українського) була недосяжною ще думка, що філологічний метод обов'язково передбачає естетичний підхід до літературних явищ. Він дає змогу, з одного боку, проникати в найрізноманітніші мотиви цих явищ — історичні (історико-культурні), психологічні, етичні, з іншого — розв'язувати численні текстологічні проблеми літератури, оскільки спостереження, наприклад, за пошуками автором остаточного (ідеального) варіанту тексту засвідчує насамперед прагнення естетичної довершеності. На жаль, уже в 20-х роках XX ст. деякі вчені філологічний метод звужували до суто технічних проблем текстології (К. Копержинський та ін.), а в радянському літературознавстві до нього трохи пізніше "клеїли" ярлик формалізму, естетства та ін. (О. Білецький).
Тим часом більшість слухачів семінару В. Перетца у 20-х роках і пізніше свою наукову діяльність будували саме відповідно до принципів філологічного (як естетичного) методу. Серед них, зокрема, найбільш відомі імена Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, В. Андріанової-Перетц та ін. Лиш окремі з них, залишившись працювати в радянському літературознавстві, змушені були заявляти про свою причетність до "єдино можливого" ідеологічного методу (О. Дорошкевич та ін,), інші емігрували за кордон (Л. Білецький), а найбільш непоступливі, працюючи в Київському університеті та інших навчальних закладах, стали жертвами репресій у 30*х роках (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара), хоч декларативно на якомусь етапі дехто з них і пробував приєднатись до ідеологічного методу (М. Зеров). В. Перетц теж не уник репресивних заходів. Переїхавши в 1914 р. до Петербурга, він у 20-х роках знову налагоджує зв'язки з Києвом і вже в 1927 р. очолює Комісію давньої літератури при ВУАН (Всеукраїнській Академії наук). Наслідки процесу над СВУ, жорстокі репресії в 1930 р. щодо С. Єфремова та багатьох інших науковців позначилися й на долі В. Перетца. У 1934 р. він змушений був емігрувати до Саратова, де й помер 24 вересня 1935 р. Смерть його прискорило, зокрема, цькування" до якого долучилися новоявлені науковці з "очищеної від СВУ" Академії наук. Молодий Є. Шабліовський, наприклад, у статті "До кінця розтрощити кубло буржуазного націоналізму" наголосив, що редагований В. Перетцом "Научный сборник", який виходив у Ленінграді, є контрреволюційним і націоналістичним13. Парадоксально, але факт; вчених нищили за те, що вони намагалися показати самоцінність літературної творчості. В. Перетц писав: "Не можна зобов'язувати науку "історія літератури" стежити за відображенням у літературі "класових суперечностей", як цього вимагає Фріче... Для історика літератури літературні пам'ятки важливі зовсім не тому, що відбивають класові інтереси і симпатії, а тому, що самі в собі містять своєрідну історію"4. Якщо врахувати, що В. Перетц зважувався стверджувати, ніби для власне літературної історії ніякого значення не має ідеологічне літературознавство В. Бєлінського, М. Добролюбова та інших, кого вважали головними "стовпами" радянської науки про літературу, то місце йому, вважав більшовицький режим, спочатку на саратовських задвірках освіти, а звідти — пряма дорога й до могили. Тому, що в українському літературознавстві філологічний метод не помер разом із його організатором та репресованими його учнями, найбільшою мірою прислужилась діяльність послідовників В. Перетца, що емігрували за кордон. Крім Л. Білецького, який у 1926 р. створив "Основи літературно-наукової критики" і присвятив їх В. Перетцу (розмова про них у наступному розділі), на особливу згадку тут заслуговує Д. Чижевський, який в останні роки семінару В. Перетца тільки з'явився в Київському університеті і відвідував його на правах вільного слухача, оскільки навчався не на історико-філологічному, а на філософському факультеті. Але й цього було достатньо, щоб він назавжди залишився відданим саме філологічному методу в літературознавстві. Враховуючи досвід старшого за себе М. Зерова, він у 40—50-х роках запропонував суто філологічне прочитання історії української літератури до початку XX ст. Особливість того прочитання (про нього буде мова у сьомому розділі) полягає в тому, що воно враховувало деякі особливості естетичних підходів до літератури, які то відроджувались, то пригасали в середовищі і світового, І українського літературознавства першої половини XX ст. Цей процес ішов у річищі того модерного розуміння літературної творчості, яке пробували утвердити в українській літературі згадувані молодомузівці та "хатяни", і водночас — у протистоянні тому радянському, соцреалістичному літературознавству, котре гальмувало розвиток української науки про літературу в XX ст. понад п'ятдесят років.