Специфіка науки про літературу

Наука про літературу завжди є водночас і наукою про мову. Бо мова — головний інструмент (матеріал) літературної творчості. Але літературознавця цікавить не номінал слова, не первісне (номінативне) значення його, а слово як образ предмета і явища, як метафора світу почуттів і діянь літературного героя. Літературознавець з'ясовує всі тонкощі й можливості слова як виражальної одиниці творчості, звертає увагу на мелодійність і пластику його, на лексичне багатство авторської палітри, на глибину змісту, що криється в підтексті й над тексті слова. Ідея лише тоді здається переконливою, коли зодягнута в бездоганну словесну форму. Є в О. Довженка зауваження, що слово митця має летіти, як диск дискобола, воно повинне бути динамічне, пружне і "наіскрене сонцем" (О. Гончар), інакше-бо втрачається найголовніша риса художнього твору — святковість і святість його. Всяке мовностилістичне оформлення елегії, писав автор "Саду поетичного" М. Довгалевський, "повинно бути старанне, спокійне, природне, ясне, цікаве, емоційно-ніжне, повне співчуття, прикрашене запитаннями, вигуками, апострофами, прозопопеєю, відступами, а найкращу прикрасу дадуть повчальні відомості, приклади, уподібнення, антоніми, фабули, стародавні легенди, сентенції". Цей приклад вимог чи побажань, які літературознавець висловлює стосовно конкретного (елегійного) жанру, однаково принциповий щодо літературної творчості загалом, а з іншого боку — він показовий як синтез, у якому вимоги до форми слова органічно пов'язані з його змістовим наповненням. Відтак літературознавчий і мовознавчий аспекти постають як нерозривно пов'язані і взаємозалежні.

Головною зброєю літературознавця є аналітизм. Назвати (описати) вади чи достоїнства літературного твору, з'ясувати життєві джерела його чи час написання — річ, звичайно, важлива й обов'язкова, але справді літературознавча робота фахівця починається тоді, коли набуває обрисів його аналітична думка, коли він пробує розщепити ядро авторського задуму, з'ясувати його художню філософію, зміст і знайти йому місце в концепції художнього пізнання й естетичного осмислення світу загалом. Цей процес може тривати протягом життя не одного літературознавця і не одного покоління, бо в справжньому художньому творі завжди залишається таїна, яка може бути фактично неосягнутою, допоки й світ існує. Через те й звертаються до поем Гомера чи трагедій Шекспіра, Шевченкових віршів і драм Куліш а нові й нові дослідники, хоча їх аналітичний скальпель так і не може сягнути серцевини художнього ядра. Звідси — своєрідна залежність аналітичної думки літературознавців від художнього процесу як такого. Суть такої залежності полягає в тому, що літературознавство завжди перебуває ніби в другому ешелоні літпроцесу. ї це закономірно. Якби ж літературознавство опинилося в першому ешелоні літпроцесу чи й попереду його, то ми б стали свідками своєрідного вивиху — література почала б займатися самоїдством, почала б саму себе нищити і вироджуватись. Приховані варіанти такої ситуації спостерігаються в кризові періоди літературного процесу. Практично це знаходить відображення в так званому формалізмі, який не раз уже виявляв себе в різні літературні епохи. В античну пору — це час творення віршів у вигляді різних фігур (наприклад, глечиків), в середньовіччі відомий період "плетіння словес", у двадцятому столітті — декаданс, період футуристичних захоплень і розгул авангардистських "вибриків". Здавалося б, що це проблема суто художньої літератури: мовляв, вона переживає час прориву в нові форми і тому вдається до всіляких формалістичних надмірностей. Але насправді це також проблема літературознавча. Йдеться про те, що в літературному процесі наперед починає вириватися раціональний, а не чуттєвий елемент. А раціо — це прерогатива літературознавця, а не творця власне художньої літератури.