- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
Сумлінним збирачем історико-літературного матеріалу України був ще один сучасник О. Огоновського, але на Східній Україні, професор Київської духовної академії Микола Петров (1840—1921). Його "Очерки истории украинской литературы XIX столетия" (1884) були найповнішим для свого часу критичним джерелом названого періоду і стали відправною точкою творчості М. Дашкевича як нової сторінки в українському літературознавстві кінця XIX ст.
М. Петров займався дослідженням української літератури не принагідно, а присвятив їй фактично все своє наукове життя. Він опублікував також "Очерки из истории украинской литератури XVII—XVIII веков" (1911) і цим засвідчив, що його цікавить не лише період сформованої вже української літератури (тобто нова література), а й її витоки, її давніші періоди і менш досліджені явища. Проте найвиразніше виявився науковий метод
М. Петрова і його погляди на перспективи українського художнього слова у праці про літературу XIX ст. Суть цього методу М. Петров намагався викласти вже у вступній частині "Очерков...". "Історичне дослідження української літератури, — писав він, — виявило б її справжнє коріння й природу, дослідило б той ґрунт, на якому вона росте, й визначило б, до якої міри стоїть непохитно та подає живі соки той ґрунт і, водночас, має чи не має своє майбутнє українська література".
Українську (нову) літературу М. Петров розглядає в поступовому розвитку, хоч і не дає чітко окресленої періодизації. Для нього важить насамперед історико-культурне значення того чи того явища і зв'язок його з суспільними та політичними явищами. Трактування цих зв'язків, однак, видається не завжди мотивованим, особливо коли йдеться про національну самобутність літератури. Методологічна хиба М. Петрова полягала в тому, що він у кінцевому наслідку позбавив українську літературу тієї самобутності і поставив її в цілковиту залежність від літератури російської. Як наслідок, українській літературі в майбутньому нічого "не світить" і її шлях може пролягти (на думку вченого) тільки в напрямку повного злиття з літературою північного сусіда. Бо й народилась вона фактично як віллам і наслідування тієї літератури, підкреслює М. Петров. Ця остання теза стала невдовзі основним предметом його незгоди з М. Дашкевичем, з яким М. Петров через багато літ таки погодився і в названій праці, що вийшла в 1911 р., став цілком на його позицію. Але М. Дашкевича вже не було серед живих.
Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
Микола Дашкевич (1875—1948) випускник Київського університету, працював згодом його викладачем, професором кафедри історії західноєвропейських літератур, але головний свій внесок він зробив у вивчення саме української літератури. Теоретичні свої засади він сформулював уже в ранній праці "Постепенное развитие науки истории литературы..." (1877), котра прочитана була спочатку як лекційний матеріал для студентів. Цією працею М. Дашкевич засвідчив свою причетність до культурно-історичного напряму в історичній школі, але вніс у нього деякі новації, що наближали його до пізнішої філологічної школи.
Перше, на чому акцентував учений, стосується самостійності літератури як окремої сфери духовного життя, а відтак і самостійності науки — історії літератури. На відміну від суспільної історії, підкреслював М. Дашкевич, історія літератури має своє окреме поле — не загалом людського життя, а сферу внутрішніх прямувань людини, її нахилів, ідеалів та ідеальних настроїв.
Предметом вивчення історика літератури, наголошував М. Дашкевич, можуть бути не обв'язково всі твори, але обов'язково ті, що мають найзагальніше значення, тобто видатні твори, в яких виявлене вільне й живе ставлення індивідуального і суспільного "я" до дійсності. Це ставлення не може збігатися з точністю знань про життя, якими керується "точна" наука. У словесних творах письменник спроможний дати новий простір для своїх вищих змагань і мрій, які можуть протистояти самій дійсності. Але основою їх е, звичайно, життя. Звідси — відоме прислів'я: "Спочатку життя, а потім мистецтво", і звідси ж — спостереження англійського філософа й соціолога Г. Спенсера, що авторські фантазія і натхнення можуть зробити дуже багато, але далеко не все. Необхідне ще й організоване знання про життя в усіх його вимірах, яке тільки й здатне породити твір високої художньої проби.
Щодо форми творів, то М. Дашкевич вважав її для історика літератури не дуже суттєвою. Але обов'язково, підкреслював він, слід звертати увагу на стиль, який визначає художнє обличчя і автора, і його літературного набутку. Досліджуючи ідеї літературного твору і його стиль, можна переконатися, що це справді окрема галузь духовної ДІЯЛЬНОСТІ' людини.
Друге питання, порушене М. Дашкевичем у статті "Постепенное развитие...", стосувалося розуміння впливу літератури на суспільне життя. Вплив цей значний, переконує вчений, але виявляється він не "моментально", а поступово, і за змістом своїм не може зрівнятися з впливом, який належить науці. Література сповнена таких ідеалів, яких не дасть ні філософія, ні історія, ні етика, бо в ній вони постають синтетично і в естетичному вияві. Ось чому їх вплив на людину і життя загалом безперечний, про що свідчать великі творіння літератури від Гомера до Шекспіра, Гете та ін.
На які ж сфери людського життя найбільше впливає література? Відповідаючи на це запитання, М. Дашкевич вказує насамперед на сферу просвіти і морального стану людства. Без літератури в цих сферах була б порожнеча або цілком очевидна неповнота.
Третю проблему, порушену М. Дашкевичем, можна сформулювати як проблему суб'єктивного начала в літературі. Для історика літератури вона є дуже важливою, оскільки в суб'єктивності автора літературного твору завжди виявляються й об'єктивні риси часу, які для історичного пізнання епох є дуже важливими. Вони полягають не лише у відтворенні загальних ідей життя та психології героїв твору. Має значення для історика літератури, як зауважував І. Тен, і добір слів, і довжина речень та періодів, і особливість метафор, і логічний лад та розмір вірша, за якими можна пізнати й особу автора, і певні риси його епохи. Але визначальними, наголошував М. Дашкевич, усе-таки є не ці складові художньої форми твору, а загальні ідеї його, за якими можна і групувати окремі твори, і пов'язувати їх з певними епохами. Йшлося, отже, про періодизацію літературного процесу, за основу якої вчений радив брати не формальні ознаки, а ідейну наповненість творів. Адже в кінцевому підсумку формальні ознаки випливають з ідейного змісту життя. Не ігноруючи формальних рис літератури, М. Дашкевич сповідував у ній примат змісту.
Ще одне питання, на якому наголосив М. Дашкевич, пов'язане з визначенням своєрідності певної літератури. Для з'ясування цієї проблеми, вважав учений, історик літератури повинен вдатися до порівняльних досліджень, типологічних зіставлень явищ, що мали місце в різних літературах. Це дасть змогу з'ясувати характер внутрішнього життя людини, що стала предметом художнього осмислення, і виявити оригінальність тих форм, якими користувалися окремий автор і окрема література. Водночас можна простежити розвиток літератур і те постійне, що характерне для літератури в будь-які історичні епохи. Спостереження свідчать, що "здоровий" розвиток літератури залежить від "здоров'я" суспільства. Ось чому література може бути і є мірою духовного, розумового й морального стану суспільства. Останнє, якщо воно самобутнє, неодмінно народить і самобутню, оригінальну літературу.
З такими уявленнями про літературу й історію її М. Дашкевич підійшов і до трактування самобутності української літератури. Поштовхом до цього була, як уже зазначалося, праця М. Петрова "Очерки из истории украинской литературы XIX столетия". Відгук М. Дашкевича на ці "Очерки..." ("Отзыв о сочинении г. Петрова...") відзначений у 1886 р. престижною в ті часи академічною нагородою графа Уварова7 і в 1888 р. опублікований у спеціальному звіті про такі нагороди, які присуджувались уже двадцять дев'ятий раз. Позначений певною залежністю від офіційної думки того часу про "обласний" характер української літератури, цей відгук став, проте, найбільш авторитетним науковим джерелом кінця XIX ст. в галузі теорії і практики українського літературного процесу, який до М. Дашкевича не був удостоєний такої повноти і фаховості. Загалом же це унікальний випадок в українському (та й не тільки українському) літературознавстві, коли рецензія (відгук) на певне дослідження зайняла в науці значно вагоміше місце, ніж предмет рецензування, своїм фізичним та інформаційним обсягом. Маємо справу, по суті, з проблемною монографією, в якій висвітлено всю історію нової української літератури — від "Енеїди" І. Котляревського до творів М. Старицького та ін., і висвітлено, до того ж, із з'ясуванням джерел і традицій її та з осмисленням її літературними критиками різних художніх уподобань та політичних орієнтацій.
М. Петров у своїх "Очерках..." теж прагнув подати ці різні вподобання і примирити, як каже М. Дашкевич, непримиренні сторони8, але йому не вдалося охопити весь необхідний матеріал, а в окремих нюансах його він просто не зміг розібратися, оскільки не належав, за його словами, до цього (українського) племені. Іншими словами, російське походження М. Петрова не дало йому змоги бути до кінця науково об'єктивним.
Свій відгук М. Дашкевич створив у час найвищого злету культурно-історичного напряму, коли, з одного боку, він (напрям) набував свого крайнього (народницького) вираження, а з іншого — в ньому дедалі вагомішим ставав філологічний акцент (тобто підхід до літературних явищ як до явищ естетики). Тому так багато місця у відгуку відведено з'ясуванню проблеми народності в українській літературі і водночас — послідовним висновкам ученого про необхідність компаративного дослідження літератури, про значення в ній не стільки сюжетів і мотивів, скільки стилів мислення, форм вираження в них авторського "я" тощо. Українська література, наголошує М. Дашкевич, тим і прикметна, що вона за духом глибоко народна, що, крім того, в ній нуртують світові мотиви. Вписуючись своїми стилями в світовий літературний контекст, вона має власне естетичне обличчя.