Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)

По-іншому подібні речі проникали в таку загалом рідкісну тему в літературознавстві, як письменник і читач. Епізодично до неї в 20-х роках І пізніше зверталися С. Єфремов, П. Филипович, О. Білецький та ін., а в 70— 80-х роках її "рухав" в основному Г. Сивокінь ("Друге прочитання", 1972; "Одвічний діалог", 1984 та інші його дослідження). Він дав загалом широку картину взаємин українського читача з книгою за всю його писану історію (особливо в монографії "Одвічний діалог"), але, звичайно, теж не зміг уникнути думки, що ці взаємини мали класовий, а не суто людський, зумовлений прагненням знань, духовності, характер.

Якби українська наука про літературу в означений час мала тільки такі здобутки, то можна було б говорити про ще один етап зупиненого літературознавства на материковій Україні. Здавалося б, усе вело до цього: і вкрай заідеологізовані дослідження, продукування яких було поставлено на відлагоджений конвейєр, запроваджені саме в 70-х роках своєрідні заборони на теми й імена. Редакторам видавництв та періодичних видань у цей час були спущені "згори" списки письменників і вчених, яких не можна навіть згадувати в публікаціях, а адміністрація академічного Інституту літератури (як законодавець мод у літературознавстві) всіляко поширювала перелік тем і проблем, які не повинні досліджуватися ні в академічних установах, ні у вищих навчальних закладах. І як наслідок, протягом 70-х років в Інституті літератури не захищена, по суті, жодна дисертація, в якій би йшлося про найбільш одіозний літературний процес 20-х років.

Усе ж цілковитий вакуум у дослідженні цієї проблематики тоді не створився. Напередодні 70-х років була видана монографія доцента В. Півторадні "Українська література перших років революції" (1968), пізніш до цієї проблематики (хоча й витрактуваної в дусі тодішніх вульгаризацій) були також звернуті три дисертації, захищені в "Київському університеті: одна про новелістику 20-х років (М. Наєнко), друга про творчість Є. Плужника (Л. Скирда) і третя про творчість А. Платонова (О. Кузьменко). З великими застереженнями і дуже вибірково допускались до захистів дисертації на теми з давньої української літератури, з питань розвитку нереалістичних стилів (бо ж "генеральним" стилем оголошувався тільки реалізм), з проблем літературного шістдесятництва, не кажучи вже про літературу, яка розвивалася в діаспорі, у вигнанні. Щастило часом на дослідження окремих жанрів чи видів творчості, де авторам удавалось хоч трохи зменшувати кількість ідеологічних міркувань на одиницю наукового тексту. Про роман, зокрема, опублікували монографії М. Сиротюк, Л. Новиченко, З. Голубєва, М. Левченко, В. Власенко, М. Наєнко, В. Дончик, М. Ільницький; поетичним жанрам присвячували свої дослідження Л. Новиченко, М. Ільницький, О. Шпильова, І. Зуб, Г. Клочек, Л. Скирда, Т. Салига, В. Моренець та ін.; про драматургію опублікували статті Й монографії Й. Кисельов, Н. Куаякіна, Д. Вакуленко, Л. Дем'янівська, І. Михайлин, Г. Семенюк; "мала проза" була предметом дослідження І. Денисюка, В. Фащенка та ін.; кіноповісті О. Довженка всебічно аналізували Ю. Барабаш і С. Плачинда; збірники критичної ессеїстики видали Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник та ін. Помітною була активізація в дослідженні взаємозв'язків і розвитку літератур в інших республіках колишнього СРСР (Н. Над'ярних, Г. Ломідзе) та в "далекому" зарубіжжі. Відтак з'явилися монографії І статті про зв'язки української літератури з літературами Грузії (Л. Грицик, О. Мушкудіані, О. Синиченко, Г. Халимоненко, Р. Чілачава, О. Баканідзе); Вірменії (О. Божко, Л. Задорожна, В. Кочевський) та ін. Певний час (після відбуття "тюремної повинності") осмисленням різних явищ у літературах народів СРСР займався І. Дзюба, видавши збірники статей і монографії "На пульсі доби", 1981; "Стефан Зорян в історії вірменської літератури", 1982; "Вітчизна у нас одна", 1984; "Автографи відродження", 1986; "Садріддін Айні", 1987.