- •Зв'язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
- •Специфіка науки про літературу
- •Періодизація
- •Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу
- •Фольклорне і художнє літературознавство
- •Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства
- •Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
- •Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
- •Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві
- •Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій
- •2. Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
- •Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу
- •Синкретизм художнього мислення в новій українській літературі та перші спроби її критичного осмислення
- •Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
- •М. Максимович і його принципи наукового аналізу літературних творів
- •"Романтичне літературознавство" авторів "Руської трійці" та "Кирило-Мефодіївського братства"
- •Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток Його в працях м. Костомарова
- •М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"
- •Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду
- •Естетичні погляди т. Шевченка
- •Висновки і перспективи розвитку історичної школи
- •3. Наука про літературу в епоху реалізму і подальший розвиток історичної школи Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи
- •Культурно-історичний напрям. Трактування української літератури в "Истории славянских литератур" о. Пипіна
- •"Історія літератури руської" о. Огоновського
- •"Очерки истории украинской литературы" м. Петрова
- •Наукова спадщина м. Дашкевича і проблеми компаративних досліджень літератури
- •М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури
- •Міфологічна методологія і теорія наслідування "Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи
- •Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим ("Листи з України наддніпрянської", "Листи на наддніпрянську Україну").
- •"Історія українського письменства" с. Єфремова
- •"Харківський період" психологічного напряму: теоретичні праці о. Потебні і д. Овсянико-Куликовського
- •Іван Франко і його концепції історії літератури
- •"Із секретів поетичної творчості" , "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" та інші історико-літературні праці і. Франка
- •Психологічний напрям і феномен психоаналізу
- •Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст.
- •4. Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури Зміст поняття "філологічна школа" і місце її в історії літературознавства
- •Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст.
- •Леся Українка і тлумачення нею неоромантизму
- •Дискусія і. Франка і м. Вороного про нові шляхи літератури
- •Статті с. Єфремова "в поисках новой красоты" та і. Франка "Принципи і безпринципність"
- •Критична діяльність авторів з оточення "Молодої музи"
- •Б. Лепкий і його "Начерк історії української літератури"
- •Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"
- •Філологічний семінар у Київському університеті під керівництвом в. Перетца
- •Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20—30-х років
- •Продовження філологічних традицій в українській діаспорі та в материковому літературознавстві кінця XX ст.
- •5. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст. Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
- •Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
- •Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (л. Білецький, м. Грушевський, м. Возняк та ін.)
- •Дослідницька робота в системі вуан та у вищих навчальних закладах (с. Єфремов, а. Кримський, м. Зеров, п. Филипович, м. Драй-Хмара, к. Копержинський та ін.)
- •Утвердження марксистського літературознавства і проблеми вульгарно-соціологічної методології
- •Літературна дискусія 1925—1928 pp.
- •Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
- •Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму
- •О. Білецький
- •Більшовицький розгром науки про літературу і реагування на нього літераторів діаспори
- •Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"
- •6. Літературознавство 40—50-х років: за ґратами соцреалізму і у вигнанні Цензурні послаблення в критичній думці періоду війни
- •Активізація соцреалістичного офіціозу в публікаціях ю. Кобилецького, оглядах прози л. Новиченка, ювілейних доповідях п. Тичини та о. Білецького
- •Сталінська розправа з кіноповістю о. Довженка "Україна в огні" й екстраполяція цієї розправи на весь сучасний літературний процес
- •Класові переоцінки творчості т. Шевченка (д. Тамарченко), п. Куліша й і. Франка (є. Кирилюк)
- •Доповідь м. Рильського "Українська радянська література в дні визволення України"
- •Розвиток літературознавства в окупованій Україні та в українській діаспорі
- •"Історія української літератури. Кн. І" м. Гнатишака
- •"Історія української літератури. Кн. II" д. Чижевського
- •Концепція літературної творчості в критичних виступах членів муРу (в. Петров, ю. Шерех, в. Державін та ін.)
- •Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні
- •"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика
- •Критична "проробка" українських письменників у виступах о. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах
- •Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес
- •Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими
- •"Історія української літератури" д. Чижевського
- •"Розстріляне відродження" ю. Лавріненка
- •Здобутки та втрати авторського літературознавства
- •Українська наука про літературу перед новим етапом розвитку
- •7. "Потепління" в 60-х роках і спроба чергового відродження науки про літературу наприкінці 80-х років Занепад і зовнішня "пристойність" науки про літературу наприкінці 50-х років
- •Рух шістдесятництва в літературній критиці
- •"Історія української радянської літератури" (1964) і вибіркова реабілітація письменників
- •Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури і "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії о. Білецького, м. Бернштейна, п. Волинського та ін.)
- •Спротив ідеологічному наступу на літературу й літературну критику (статті і виступи о. Гончара, і. Дзюби, і. Септичного, є. Сверстюка, в. Стуса та ін.)
- •Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (б. Кравців, і. Кошелівець та ін.)
- •Останні статті о. Білецького і створення "Історії української літератури" у 8-ми томах
- •Літературна критика як жандарм у палітурках (м. Шамота та ін.).
- •Повернення в науковий обіг репресованого літературознавства (с. Єфремов, м. Грушевський, м. Зеров, д. Чижевський та ін.)
- •Зближення діаспорної і материкової науки про літературу
- •Літературна діяльність ю. Шереха як критика
- •Відродження філологічної школи в академічному та освітньому літературознавстві
- •Суперечності розвитку літературознавства в умовах "перебудови"
- •Уроки минулого і сучасні "канонізації"
- •Літературознавство наукове і навчальне
- •Фрагменти літературознавчого "хобі" ю. Шереха
- •Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"
- •"Історія української літературної критики" р. Гром'яка, "Критики і критерії" м. Ільницького
- •Спроби постмодерного погляду на літературу у дослідженнях г. Грабовича і м. Павлишина
- •Нові "наближення" до етапів і явищ літератури радянського періоду ("розстріляне відродження", "шістдесятництво" та ін.)
- •Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (о. Забужко, н. Зборовська, в. Агеєва)
- •Дискурсія українського модернізму в роботах т. Гундорової і с. Павличко
- •Міфологічна методологія і вияви її в працях про т. Шевченка.
- •"Неоміфологізм" у художньому та науковому мисленні (а. Нямцу, в. Нарівська, в. Пахаренко)
- •Акцент на розвитку прозового жанру (г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"
- •Компаративістичні дослідження д. Наливайка, з. Геник-Березовської та ін.
- •Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
- •Перспективи без підсумків
- •Література
Психологічний напрям і феномен психоаналізу
Протягом першої чверті XX ст. методологія психологічного напряму в літературознавстві помітно втрачала на силі і, скажімо, в 1923 р. мала прихисток лише в журналі "Вопросы теории и психологии творчества". Тут публікувалися матеріали, що популяризували вчення О. Потебні, але нових ідей у них фактично не було. Коли столицю України було переведено до Харкова, невелика група науковців зробила спробу "реставрувати" О. Потебню і створила з цією метою "Потебнянський комітет". Розгорнулася дискусія навколо головного питання праці 0. Потебні "Мысль и язык", у якій, на думку деяких дискутантів, треба вилучити одну ланку: О. Потебня вважав, що виникнення професійної творчості (поезії) відбувається в триступеневій послідовності: мова — фольклор — поезія. Неопотебнянці вважали, що людська психологія "замикається" лише на двох субстанціях: мова — поезія. Такої точки зору дотримувався й автор створеної тоді праці "Мова і поезія" Борис Навроцький (1894—1943). Відбувалося щось на зразок того, що через два десятиліття відлунить у радянській металургії, коли висунуто було теорію про можливість добування металу безпосередньо з руди, а не з проходженням триступеневого процесу: руда — збагачений агломерат — метал. На цій псевдотеорії, як відомо, "купився" 0. Фадєєв, розпочавши і не закінчивши після розкриття цієї авантюри роботу над романом "Металургія". Неопотебнянці в 20-х роках теж "купилися", коли намагались вилучити з психології творення літератури фольклорну ланку. Річ у тім, і на цьому акцентував О. Потебня, що у фольклорі поєднувались і "мислення", і "поезія", і цей етап людська психологія обов'язково повинна була пройти. Лише після нього відбулася відповідна диференціація, і "мислення" (наука) пішло своїм шляхом, а "поезія" (творчість) — своїм. А першооснова цієї диференціації — в людській психології, яка здатна і на предметне (логічне), і на образне (як правило — алогічне) мислення. Можливо, усвідомлення такої "арифметики" прийшло б до них (неопотебнянців) у їхніх пізніших наукових пошуках, але на рубежі 20—30-х років в усьому СРСР були припинені всякі наукові пошуки; про тих, хто шукав якоїсь психології в художній творчості, стали говорити, що вони займаються "психоло-жеством", а в усіх сферах і науки, й художньої творчості запанувала єдина методологія, що дістала назву соцре-алізму і була фактично синонімом вульгарного соціологізму. Лише у 80-х роках дехто з літературознавців в СРСР пробував відродити методологію психологізму в аналізі художніх явищ і тлумаченні самого феномена творчої особистості. У Москві 1980 р. вийшов збірник досліджень "Психология процессов художественного творчества", в якому згадано забуті традиції цієї галузі науки (Б. Мейлах. "Психология художественного творчества: предмет и пути исследования"), розглянуто окремі складові психологічного напряму в літературознавстві (А. Македонов. "К методологии изучения творческой лаборатории писателя"), а також опубліковано кілька "психологічних" матеріалів, які належали до 20—30-х років, але через "крамольність" їх залишалися в рукописах і кадебістських спецсховищах. Серед останніх — коментар до виступу А. Луначарського на з'їзді психологів у 1930 p., лекційні матеріали Вяч. Іванова, який у 1921—1922 pp. викладав у Бакинському університеті спеціальний курс із психології творчості, конспекти статей і лекцій С. Ейзенштейна, які належать до 1940 р., та ін. Всі ці матеріали "підігнані", звичайно, під марксистське розуміння суті психології і психологізму (на першому плані — соціальна зумовленість), але є тут і згадки про "душу" чи "внутрішню людину в людині", які для мислячих людей промовляли значно більше, ніж тільки помилкові ("спрощені", "чужорідні") судження про них А. Луначарського (так трактувала їх якась А. Леонтьева).
Тим часом у міркуваннях С. Бйзенштейна чи конспектах лекцій В'яч. Іванова відлунювало колись бурхливе життя психологічної теорії творчості з її найбільшим у слов'янстві іменем О. Потебні, і хоч автори збірника "Психология процессов..." намагалися шукати в ній і в нього вразливі чи суб'єктивні міркування, незаперечним залишався сам факт існування цієї теорії і необхідності її дальшого розвитку. О. Білецький у 1923 р. ще говорив про неї, як про цілком самостійне "вчення про психологічну суть поетичної творчості і його впливу на рецептивну особу читача", а Б, Мейлах уже в 1980 р. вважав, що ця дисципліна з часом "переросте в цілком нову — в загальну теорію художньої творчості і сприйняття"5.
Така теорія поки що не сформувалася, але протягом усього XX ст. як галузь психологічної методології набула значного поширення запропонована 3. Фрейдом теорія психоаналізу. Початки її йдуть від 1895 p., коли 3. Фрейд запропонував свою "техніку психоаналізу". Суть її в феномені підсвідомого, а художня творчість трактується в ній як сублімоване символічне вираження висхідних психічних імпульсів і пристрастей (переважно інфантильно-сексуальних). Ці імпульси й пристрасті є вродженими; вони не контролюються свідомістю, їх відкидає реальність, і тому вони змушені існувати лише у вигляді фантазій, котрі і є власне творчістю. Прийнято вважати, що психоаналітики виявили в історії літератури ряд стійких сюжетних схем, у яких автор зливається з героєм і зображує або виконання своїх підсвідомих бажань, або їх трагічну сутичку (конфлікт) із силами соціальних і моральних заборон. Як приклад, наводиться дослідниками мотив батьковбивства, що осмислений Софоклом у "Царі Едіпі", В. Шекспіром у "Гамлеті", Ф. Достоєвським у "Братах Карамазових". Цей мотив ("едіпів комплекс") не міг інакше розвиватися (вважали 3. Фрейд і його послідовники), бо його крона виростає з природи самої психології, яка дається людині один раз і на все життя.
Завдання літературознавства, однак, не треба прямо співвідносити з завданнями психоаналізу, підкреслював 3. Фрейд. Психоаналіз бере для себе як ілюстрацію лише літературний матеріал, і здебільшого той, що пов'язаний з міфотворчістю чи так званою масовою культурою, в якій діє ще не усвідомлене до кінця "я" і відсутні власне естетичні критерії. Цей матеріал є шедевром чи підробкою, для психоаналітиків байдуже, бо елемент художності для них не існує, як не існує соціальне чи інше середовище, яке могло б впливати на мотиви і "комплекси". Головне для них — психологічна заданість цих мотивів і "комплексів", якої, виявляється, не уникнути ні авторові, ні його літературному героєві.
Відштовхуючись від індивідуальної підсвідомості автора й героя, яку вивчав 3. Фрейд, інший психолог і філософ — швейцарець К. Юнг (1875—1961) переніс її на підсвідомість націй і людства загалом. За його теорією, в підсвідомості народів існують усталені й незмінні образні формули — архетипи, які дають змогу розкривати (проникати) змістову форму людських творінь. У центрі уваги тут не особа творця, а наявність твореного і надособистісна позасвідома символіка. Йдеться про найзагальніші, позаісторичні феномени часу і простору ("відкритий" і "закритий", "внутрішній" і "зовнішній"), фізичні й біологічні субстанції ("чоловіча" й "жіноча", "дитяча" й "стареча"), природні стихії і явища ("вогонь", "вода", "світло", "земля", "небо" та ін.), рослинний і тваринний світ ("дуб", "жито", "пугач" та ін.), теоретичні основи яких пробував викласти, зокрема, французький учений Г. Башляр (1884—1962). Цьому автору належить концепція "нового наукового розуму", з допомогою якої, на його думку, тільки й можна осмислити діалектику наукового пізнання сучасності. Виняткове місце в концепції відводилось уяві як "продукту" людської психології, і це, між іншим, стало підґрунтям відомої "нової критики" у Франції.
Перші паростки "нової критики" з'явилися у США в 30-х роках XX ст., а своїм змістом вони пов'язувались із семантичним трактуванням тексту та багатозначністю змістових аспектів його. Обґрунтування "нової критики" розпочали А. Тейт ("Реакційні есе про поезію й ідеї", 1936) і К. Брукс ("Сучасна поезія і традиція", 1939); підтримував її своїми критичними виступами поет Т. Еліот ("Призначення поезії і призначення критики", 1933, "Про поетів і поезію", 1957), а теоретичними підсумками щодо неї можна вважати праці Дж. Ренсома ("Нова критика", 1941); У. Уїмсата ("Лице слова", 1954) та ін. Головним завданням літературного критика ці дослідники вважали виявлення в тексті конкретного і загального змісту, розкриття його символіки, в якій приховані глибинні мотиви поведінки людини, і "пояснення" стилю мислення як певного настрою душі, розуму.
Французька "нова критика" зажила активним життям у 50-х роках, ведучи інтенсивну полеміку з рештками культурно-історичної методології і виявами ірраціоналізму в екзистенційних теоріях. Особлива роль тут належала Фердинанду де Соссюру (1857—1913), від якого "нові критики" взяли природу мовного знака, і Р. Варту, який у 60-х роках був лідером цього напряму, опублікувавши 1966 р. своєрідний маніфест "Критика і істина". Р. Барт створив свою теорію "письма" і запропонував ідею "соціологіки" як історичної системи "духовного виробництва", яка розкриває соціокультурний смисл літературного твору. В основі "духовного виробництва" було, звичайно, дуже багато саме від психоаналізу 3. Фрейда та його різновидів.