2.4. Особливості шкільної освіти в полікультурному суспільстві.

Майже всі країни світу є багатонаціональними суспільствами. В кожній країні існує своя так звана „політична нація” (домінуючий, макро етнос, титульна нація) і малі етноси (мультикультури, субкультури), які за своїм походженням поділяють на декілька груп:

- Автохтони (корінні жителі), які не мають державно-культурної автономії (Африка, Азія);

- Автохтони, які мають державно-культурну автономію (в США, Канаді, Австралії);

- Меншини, що сформувались протягом Нового і новітнього часу внаслідок територіальних переділів, переселень;

- Мігранти другої половини 20-го – початку 21 ст. За даними ЮНЕСКО іммігрантів нараховується більше 150 млн.

На кінець ХХ ст. кількість іммігрантів в провідних країнах становила:

Країни
Великобританія	Франція	Німеччина
1 млн.	4 млн.	7,3 млн.

Традиційно іммігрантськими країнами є США, Канада, Австралія, Ізраїль.

Відносини між етнічними групами мають двоякий характер:

- Відносини між домінуючим етносом і малими етносами (політичні, економічні, лінгвістичні, культурні, релігійні);

- Взаємовідносини між малими етносами.

За умов компактного проживання представники малого етносу, згідно Віденської декларації 1993 року, можуть бути національною меншиною – спільнотою, представники якої мають статус більшості в сусідній державі, де вони становлять „політичну націю”. Або етнічною меншиною – групою, яка не має політичної нації.

За роки існування міжетнічних стосунків в світі склалось декілька моделей політики щодо мультикультур (Е. Гідденс):

1. Перша модель – зневажання, меншовартості. Культури не визнаються рівнозначними. Одні „вищі”, „кращі”. Це як правило представники домінуючої нації (європеоїдної раси), на противагу, кольоровим, чорним, „відсталим етносам”. Основні прояви такої моделі:

- шовінізму – найреакційнішого вияву націоналізму, проповідування національної винятковості, спрямованої на розпалювання національної ворожнечі і ненависті між народами і країнами (фашистські режими Німеччини, Італії);

- расизму – зневажання народів як нібито „расовонеповноцінних”, виходячи з біологічних особливостей людських рас і нездатності до культурного прогресу. Така політика реалізовувалась у США (до 1954 року), ПАР (до 1990 року);

- дискримінації – обмеження або позбавлення прав певної категорії громадян за расовою чи національною належністю, політичними і релігійними переконаннями, статтю тощо;

- сегрегації – виду расової дискримінації, що полягає у відокремленні „кольорового” населення, забороні „кольоровому” населенню селитися в районах, де живе „біле” населення (різновиди – апартеїд, резервація, гетто).

В даний час це проявляється у ставленні представників домінуючої нації до іммігрантів з країн третього світу як меншовартісних, яких необхідно терпіти із-за економічної необхідності. Політику ксенофобії підтримують праві партії в Австрії, Італії, Франції, Бельгії такими гаслами: „Наш народ - перший” (Бельгія), „Геть бруд” (Австрія), „Франція для французів” (Франція). Про популярність цих партій свідчить те, що вони виборюють на виборах в парламент 10-20% місць.

2. Друга модель – асиміляції. Вважається, що культура малого етносу є перешкодою для висококультурного розвитку мультинароду. Бажаною є втрата етнічними меншинами власних звичаїв і перебудова поведінки відповідно цінностей політичної нації. Таку політику проповідували всі метрополії щодо своїх колоній та залежних територій.

3. Третя модель – бікультурності. Традиції етнічних меншин не розчиняються серед цінностей політичної нації. В той же час малі етноси адаптують культуру домінуючої нації. Така бікультурність є необхідною формою адаптації і виживання малого етносу. Прикладом такої політики є прагнення створити „радянську людину” (СРСР), політика „плавильного казана” (melting pot) (США).

4. Четверта модель – мультикультуральна („миска салату”(salad bowl). Політика спрямована на культурний плюралізм. За всіма субкультурами визнаються рівні права. Культури з пошаною ставляться одна до одної і взаємодоповнюються.

В різних країнах домінують ті чи інші моделі ставлення до мультикультур, а іноді їх комплекс. З середині 20-го – початку 21 ст. особливої популярності набула четверта модель, яку прийнято іменувати полі культурною (мультикультуральною).

Одним із способів реалізації цієї моделі є полі культурна освіта (виховання). „Багатокультурне виховання” має значну кількість синонімів: інтеркультурне, мультикультурне, транс культурне, крос-культурне, мультирасове і навіть антирасистське виховання.

За визначенням ЮНЕСКО метою інтеркультурного виховання є досягнення миру, взаємопорозуміння та взаємоповаги між народами, подолання явищ ксенофобії, дискримінації, расизму, національного сепаратизму.

Основні напрями здійснення полі культурно виховання:

Полікультурна освіта здійснюється наступними шляхами:

1. Збереження рідної (материнської) мови субкультур як основного засобу ідентичності етносу. Для цього в 35-ти країнах світу запроваджено дво і багатомовність (Швейцарія – 4 державні мови; Бельгія – 2; Канада – 2; Фінляндія – 2). Лінгвістині завдання полі культурної освіти полягають в наступному:

У більшості країн (постіндустріальних та індустріальних) представникам мультикультур надається право здійснювати навчання рідною мовою декількома шляхами:

- Існування шкіл національних меншин за умов компактного проживання. Поряд з рідною мовою тут вивчається і державна мова. Викладання рідної мови може відбуватись в так званих недільних, суботніх (етнічних) школах, пунктах навчання мови;

- Двомовна освіта (білінгвізм). Була започаткована в 20-х рр. ХХ ст. і підтримана МБО (1928 р.). Учні вивчають одночасно дві мови (державну і рідну). Ця освіта має декілька моделей здійснення:

- Імерсійна (від „імерсія” – змішування) освіта. За імерсійного навчання різні предмети вивчають за допомогою не менше двох мов, причому одна рідна учням, а друга – державна (офіційна), регіональна, або мова національної меншини. Так в початковій школі провінції Фризландії (Нідерланди) вивчають три мови: фризьку (регіональну); данську (державну) та англійську (іноземну);

- Співвідношення у вивченні рідної і державної мов визначають як „мінімальне” (окрім рідної мови учні вивчають материнською мовою літературу, історію і географію) та „максимальне” (забезпечується повна система навчання рідною мовою не лише в загальноосвітній, а і у вищій школі. Наприклад Шведський університет в м. Турку – Фінляндія).

2. Зміст навчання в школах передбачає знайомство з історією, культурою, традиціями тих народів, які заселяють територію країни. Дисципліни гуманітарного, естетичного і природничо-наукового циклів пронизані полі культурними ідеями.

3. Долаються негативні стереотипи щодо окремих націй (антисемітизм, антиромізм тощо) і віровчень.

4. Виховується толерантність і терпіння до взаємин з іншими націями. В процесі комунікативності долається розуміння „іншого” як „чужого”, а особливо як „ворожого”. Навколишній багато культурний світ стає середовищем для реалізації своєї „самості”. Популярними є такі заходи: міжконфесійні уроки релігії, свята, фестивалі, присвячені різним культурам.

5. Для реалізації полі культурної освіти розробляються і фінансуються інтеркультурні проекти в США (Програма культурного об’єднання), Канаді (Закон про канадську багатокультурність), Європейському Союзі (Сократу, Коменіус, Лінгва). У США щорічно виділяється 500 млн. федеральних коштів для компенсуючого навчання представників національних меншин.

6. Мультикультурне виховання здійснюється у вищій школі, культурно-просвітницьких центрах, сім’ї, церкві, громадських об’єднаннях, ЗМІ.

Проте загалом проблеми міжетнічної взаємодії та реалізації полі культурної освіти продовжують існувати. Це зокрема:

- Наявність міжетнічних і релігійних конфліктів, мультикультурних забобонів, націоналізму (Ольстер, Косово, індійський штат Біхар, Ірак, Ізраїль, Корсика, країна Басків і б. ін.);

- Прояви етноцентризму, коли і макро- і субкультури демонструють свою замкнутість відносно інших етносів (афроамериканці, аборигени, мусульмани).

- Брак учителів, які б належним чином здійснювали двомовну освіту.

Розділ 3. Регіональні особливості розвитку освіти в світі