7.2. Особливості державної політики щодо вищої освіти

Вища освіта набула особливої цінності в нинішній час, про що свідчить:

За прогнозами експертів ЮНЕСКО національного благополуччя, що відповідає світовим стандартам, можуть досягти ті країни, працездатне населення яких на 40-60% будуть становити особи з вищою освітою.

В ХХ ст., внаслідок „освітнього вибуху” та науково-технічного прогресу розпочалось стрімке зростання кількості ВНЗ і студентів (у млн.)

Від загальної кількості студентів 70% зосереджено в десяти провідних країнах:

Країна	% студентів	Країна	% студентів
США	25%	Великобританія	12%
Німеччина	10%	Франція	8%
Росія	4%	Японія	3%
Австралія	2,5%	Бельгія	2%
Канада	2 %	Австрія	1,5%

Загалом спостерігається тенденція зростання абсолютної кількості власних студентів в усіх країнах світу, що видно з таблиці:

Країна	Студентів			Викладачів
	70рр.ХХст	Поч. ХХІ ст	У ВНЗ (18-22 р.)	70рр.ХХст	Поч. ХХІ ст
США	8,5 млн.	15 млн.	81 %	0,5 млн.	0,9 млн.
Японія	1,8 млн.	3,9 млн.	54%	0,15 млн.	0,4 млн.
Китай	0,5 млн.	6,5 млн	–	0,15 млн.	0,5 млн.
Індія	2,5 млн.	6 млн	7%	0,23 млн.	1,9 млн.
Високо розвинуті країни загалом			52%

Важливим є і відносний показник охоплення вищою освітою – кількість студентів на 10 тисяч населення, який постійно збільшується:

Група, №	Показники ВНП на душу населення	Країна	Кількість студентів на 10 тис. жителів
1	20 і більше тис дол..	США Канада Франція ФРН Японія	596 560 380 361 353
2	10-20 тис дол..	Іспанія Нідерланди Великобританія	398 395 307
3	5-10 тис дол..	Республіка Корея	455
4	3-5 тис дол..	Португалія Югославія Чехія	269 220 210
5	1-3 тис дол..	Україна Перу Аргентина Росія Чилі Мексика, Колумбія, Польща, Сальвадор, Туреччина	570 365 355 287 285 235
6	Менше 1 тис дол..	Єгипет, Болівія, Еквадор, Монголія, Сірія	280

В кожній з країн проводиться особлива національна політика вищої освіти, для якої характерні певні подібні риси. До яких зокрема відносяться:

1. Збільшення кількості вищих навчальних закладів (що власне демонструє тенденція збільшення контингенту студентів і викладачів). Зростання чисельності абітурієнтів в 60-тих роках ХХ ст., після забезпечення обов’язкової середньої освіти в таких країнах як США, Японія і ін. поставив перед урядами дилему – розширити прийом до ВНЗ чи зробити відбір більш жорстким? Розвинуті країни пішли шляхом розширення кількості ВЗО, забезпечуючи права на освіту всім бажаючим. Такої ж політики зараз дотримується більшість країн світу.

2. Децентралізація управління вищою освітою. У більшості країн вищим навчальним закладам надається право автономії і самоуправління.

3. Фінансування вищої освіти для забезпечення її якості та масового доступу. Світові витрати на вищу освіту становить 300 млрд. дол.. щорічно, що складає 1% світового ВВП. В окремих країнах державні витрати на вищу освіту становлять:

Країна	Частка витрат	Країна	Частка витрат
Канада	4,8%	Норвегія	4,59%
Австралія	3,92%	США	3,64%
Німеччина	2,18%	Японія	1,19%

Витрати на одного студента в університетському секторі є важливим показником розвитку вищої освіти:

Країна	Витрати (дол)	Країна	Витрати (дол)
США	19965	Швейцарія	18365
Малайзія	14520	Канада	12217
Австралія	11573	Японія	9331
Німеччина	9001	Великобританія	7225

Розвинуті держави світу фінансують державні ВНЗ (трансферти, субсидії) і одночасно законодавчо стимулюють залучення коштів до матеріального оснащення та підтримки студентів і аспірантів (стипендії і гранти) з боку корпорацій, фірм, філантропічних організацій. У США існує майже 40 видів стипендій, премій, винагород. Для забезпечення навчання мало імущим студентам надають так звані гарантовані позички (кредити), які видаються банками під низькі проценти, а держава виступає гарантом їх покриття після закінчення навчання (навіть до 10-ти років). Частка студентів, які користаються кредитами у розвинутих країнах різна (ФРН-42%, Великобританія-87%, США-45%, Японія-10%). Держави Австралії, Франції, Німеччини, Японії, Великобританії, США надають право ВНЗ знаходити додаткові джерела фінансування. Особливо підприємливі в цьому відношенні американські ВНЗ.

4. Підтримка науково-дослідницької діяльності вищих навчальних закладів. Держава, урядові і приватні організації здійснюють прямо і опосередковано (тендери, проекти, програми, пропозиції замовлень, пільгове оподаткування тощо) фінансування і стимулювання вузівських наукових досліджень. Забезпечують технічне і комп’ютерне оснащення лабораторій, центрів. Замовлення переважають в природничій і технічних галузях, економіці, психології, соціології, політології тощо. Частка ВНЗ у вартісному обсязі фундаментальних досліджень в розвинутих країнах становить від 70 до 90%. При цьому у США домінує фінансування конкретних проектів, а в Європі загалом ВНЗ, як наукових закладів.

5. Забезпечення конкурентоспроможності вищої освіти. Вища освіта перетворилась у вигідну економічну справу (бізнес). На сьогодні іноземні студенти приносять США 9 млрд. дол. щорічного прибутку, в Німеччині щорічно іноземні студенти витрачають 4 млрд. євро. Країни прагнуть залучити в свої ВНЗ якомога більше іноземних студентів. Показник навчання в іноземних ВНЗ постійно зростає.

До країн, що лідирують в забезпеченні навчання іноземних студентів відносяться США, Австралія, країни Європейського союзу (в рамках Болонського процесу там передбачене кількамісячне чи семестрове навчання за кордоном):

Країна	К-сть іноземних студентів	Країна	К-сть іноземних студентів
США	32 %	ОК	16 %
Німеччина	13%	Франція	11%
Австралія	8%	Японія	3%
Канада	2%	Іспанія	2%
Австрія	2%	Швейцарія	2%

Держави роблять все можливе, щоб зробити вищу освіту привабливою.

6. Інтернаціоналізація вищої освіти. Вища освіта перетворюється в транснаціональну (на основі розвитку комунікаційних та інформаційних технологій). В 90-ті роки 20 ст. країни світу почали активно здійснювати пошук нових форм економічного і політичного співробітництва в галузі вищої освіти. Розвинуті країни проголосили побудову нових систем вищої освіти „Освіта без кордонів”. В основі програми лежать: А) подібність вимог до вступників (за погодженням європейських країн і США – випускник школи має навчатись не менше 12 років і три роки останні роки за профільним навчанням). Б) Поєднання національних і зарубіжних стандартів освіти, можливість індивідуального формування студентом свого навчання. В) Розвиток дистанційної освіти – комплексу освітніх послуг, наданих широким верствам населення в країні і за рубежем за допомогою спеціалізованого інформаційного освітнього середовища, що базується на засобах обміну навчальною інформацією на відстані (Інтернет, супутникове телебачення, радіо тощо). За даними ЮНЕСКО якщо в 1996 році було надано послуг дистанційною освітою на 97 млн. дол.., то у 2002 році – на 4 млрд. дол.. Г) Документи про закінчення вищої освіти. За Міжнародною стандартною класифікацією освіти, розробленою ЮНЕСКО дипломи вищої освіти поділяються на два типи: А (академічні – університетська освіта), В (професійні – різноманітні вищі навчальні заклади). Міжнародні угоди про визнання іноземних дипломів та їх нострифікацію (процедура визнання зарубіжного диплому нарівні з вітчизняним).

7. Забезпечення якості вищої освіти. Транснаціональність вищої освіти породжує небезпеку появи різних сурогатів такої освіти у вигляді філій іноземних ВНЗ; міжнародних ВНЗ, що пропонують міжнародні навчальні програми і кваліфікації; офшорні навчальні заклади (автономні інституції зарубіжних країн); корпоративні навчальні заклади; міжнародні віртуальні університети (дистанційні). Більшість таких ВНЗ не акредитовані жодною національною системою і часто виступають в ролі „шахрайських коледжів” (rogue colleges). Для боротьби з цим явищем ЄС створив Європейську мережу оцінки якості знань у вищій освіті (ENQA), яка розробила рекомендації щодо проведення акредитації.

До спільних проблем вищої освіти належать змістові проблеми. Зокрема такі:

- швидке старіння змісту навчальної інформації (падіння її цінності і повної необхідності), навіть цілих масивів інформації (якщо для перших університетів це відбувалось століттями, потім десятиліттями, то нині в деяких галузях це відбувається за 3-5 років);

- необхідність постійного відбору нових знань про базові факти (поновлення інфоодиниць);

- розумне „розселення” нових знань в старих інформаційних блоках;

- піднесення цінністності і практичної корисності інформації;

- необхідність навчати студентів самостійно здобувати і виробляти нові знання.

У напрямку вирішення цих проблем працюють вчені усіх країн.