Заняття 2.

1. Поняття судових доказів і засобів доказування.

2. Ознаки доказів.

3. Належність і допустимість доказів.

4. Класифікація доказів.

5. Оцінка доказів.

Для докладнішого розгляду зазначених питань пропонується підготувати реферат за темою

1. Речові докази як засіб доказування.

2. Завдання для самостійної роботи.

3. Перевірка знань студентів у формі тестування.

Методичні вказівки до вивчення питань теми

Доказами э будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги и заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи (ст.. 57 ЦПК).

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Основна ознака судових доказів полягає в тому, що вони є фактичними даними, тобто це відомості про факти.

Судові доказі повинні мати й інші ознаки. За допомогою доказів встановлюються не будь-які факти і обставини, а лише ті, які треба встановити в тій чи іншій цивільній справі. Тому істотною ознакою доказів є те, що ними визнаються не фактичні дані взагалі, а лише ті, за допомогою яких можуть бути встановлені обставини, що мають значення для вирішення цивільної справи. Також ознакою судових доказів є те, що за їх допомогою встановлюється наявність або відсутність обставин, які обгрунтовують вимоги або заперечення сторін або інші обставини, які мають значення для справи, тільки в передбачених законом процесуальних формах, тобто у визначеному законом порядку.

Процесуальним законодавством передбачено, що обставини в цивільній справі встановлюються не довільним шляхом, а лише тими засобами доказування, які названо самим законом – поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. Крім того, закон передбачає також порядок одержання доказів, дотримання якого необхідно для того, щоб одержати в суді свідчення про факти, які мали доказову силу.

Таким чином, докази в цивільному процесі являють собою єдність фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи, та їх процесуальної форми.

Формування доказового матеріалу з цивільної справи потребує врахування всіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, витребування, дослідження доказів, які не належать до справи. Ст. 58 ЦПК передбачає, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи, тобто в ній сформульоване правило про належність доказів.

Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обгрунтування судового рішення. У законі не міститься вказівки на коло доказів, які мають бути зібрані х тієї чи іншої справи.

Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але стосується і процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані також керуватися правилом належності доказів і надавати докази, необхідні й достатні для вирішення тієї чи іншої справи.

Питання про належність доказів вирішується судом, однак, приймаючи таке рішення на підставі розсуду, суд все-таки керується об’єктивними критеріями.

Крім належності доказів, цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування. Згідно з цивільним процесуальним законодавством наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та й інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, встановлюється такими засобами: поясненнями сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів (ст.57 ЦПК).

Допустимість засобів доказування також є однією з найважливіших умов, які забезпечують законність і обгрунтованість судових рішень. Допустимість судового доказу це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону.

Щоб правильно визначити допустимість того чи іншого доказу, необхідно перевірити не тільки відповідність процесуальної форми доказу вимогам закону, а й дотримання передбаченого законом процесу їх формування. Результатом порушення вимог закону, які ставляться до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, є недопустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містіться в них, при розгляді справи.

Докази можуть класифікуватися за різними підставами.

Залежно від характеру зв’язку змісту доказів із тими фактами які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі і непрямі. Докази називаються прямими, якщо вони безпосередньо вказують на той або інший факт, який має значення для справи. Прямими доказами є показання свідка-очевидця, розписка, тощо. До непрямих належать докази, які прямо не вказують на обставини,що лежать в основі вимог або заперечень сторін, а встановлюють лише побічні факти, які в їх сукупності і взаємозв’язку дозволяють зробити правильний висновок про обставини справи. Непрямими доказами можуть бути квитанції про поштовий переказ, визнання відповідачем батьківства та ін.

Залежно від засобу утворення доказів вони розподіляються на первісні і похідні. Первісними називають докази, одержані із першоджерела. Наприклад, первісними будуть дійсні документи, речові докази тощо. Докази, які не є першоджерелами і відображають зміст відомостей, одержаних з інших джерел, називаються похідними. Наприклад, похідними будуть копії документів, показання свідків зі слів інших осіб тощо.

Докази можуть класифікуватися і за їх джерелом. Залежно від того, чи є джерелом доказів людина або матеріальний об’єкт, виділяють особисті й речові докази. Така класифікація тісно пов’язана з процесуальною формою, тобто із засобами доказування.

До особистих доказів належать пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, висновок експертів, а до речових- письмові і речові докази.

При класифікації доказів крім особистих речових, виділяють змішані докази. Обгрунтовується це тим, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин і інформація про факти надходить із двох джерел – особистого і речового (наприклад, висновки експерта).

Оцінка доказів складається з визначення судом достовірності і достатності доказів.

Визначення достовірності доказів зводиться до перевірки доброякісності джерела, а також самого процесу формування доказів. Наприклад, даючи оцінку достовірності показання свідка, суд повинен перевірити, чи міг свідок правильно сприйняти факти, чи в змозі даний свідок їх запам’ятати, а також чи правдиво він дає про них показання. При оцінці достовірності висновку експерта суд має перевірити компетентність експерта, при оцінці письмових доказів – їх справжність тощо.

Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на підставі зібраних по конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін. Але цей умовивід суд робить, враховуючи стандарт доказування.

Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду — владною.

В юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється в попередніх частинах доказової діяльності і втілюється в змісті постановлених судом численних ухвал, як то: про витребування письмових доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанції, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень, ухвал, постанов суду за матеріалами, наявними у справі і додатково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 303, 335 ЦПК).