Тема 11. Соціологія культури

287

підходів, вдало сполучаючи соціальну статику й соціальну динаміку, узго- дженість і конфлікт, стабільність і зміни. Тим самим Р. Мертон, за словами польського соціолога-дослідника його наукової спадщини П. Штомпки, забезпечує повноцінну багатовимірну парадигму для соціології, яка задала тон інтелектуальним пошукам його наступників. Така висока оцінка доробку Р. Мертона зумовлена тим, що в його дослідженнях зовні непохитна соціальна структура виявляється внутрішньо напруженою, іманентно конфліктною, що породжує зміни двох типів: перший спричиняє відтворення старого соціального порядку, а другий — призводить до утворення нового соціального порядку. Соціальна структура, згідно з поглядами Р. Мертона, також виконує дві функції стосовно індивідів: перша (радше негативна) — стримування індивідів, які мають у ній місце для розвитку культурних по- треб, моделей соціальної поведінки і психологічних схильностей; друга (рад- ше позитивна) — фільтрація культурних цінностей, що робить поведінку індивіда відповідно до них можливою для представників цього суспільства і неможливою для інших. Висновок Р. Мертона звучить так: “Соціальна структура є бар’єром або, навпаки, відкритими дверима для поведінки згідно з культурними мандатами”.

«Сорокін про три соціокультурні суперсистеми в історії людства» Окре- ме місце серед соціологічних учень про культуру належить працям П. Со- рокіна. Якщо більшість соціологів, віддаючи належне важливій соціальній ролі культури, все-таки схильні розглядати її в ролі складового компонента (або підсистеми) суспільства, то для П. Сорокіна сфера культурних систем найвищого рівня (або суперсистем) перевершує окремі суспільства. Іншими словами, у ланцюгу “суспільство — культура” представники, наприклад, структурного функціоналізму чи марксистської соціології надають пріоритет суспільству, тоді як П. Сорокін вивищує культури великих людських спіль- нот та окремих історичних епох. О. Погорілий, аналізуючи концепцію со- ціокультурної динаміки П. Сорокіна, з огляду на це зазначає, що основу культурної суперсистеми, або “великої культури” становить певна цінність, на ґрунті якої інтегруються складники суперсистеми — форми економічної, соціальної і політичної організації, право, релігія, наука, філософія, ми- стецтво, разом утворюючи певну унікальну цілісність. Соціокультурна ці- лісність такого ґатунку характеризується нескінченним різноманіттям, що перевищує будь-який її конкретний прояв.

На думку П. Сорокіна, всі соціальні реалії, типи особистостей і груп, їх культури потрібно аналізувати в контексті процесу періодичної зміни трьох відомих на сьогодні соціокультурних суперсистем — релігійної (ідейної), чуттєвої та інтегральної при домінуванні однієї з них. У Європі з VI по XII ст. панівною була релігійна суперсистема, відповідно до цінностей якої економіка, політика, право, мораль, філософія, мистецтво тощо були підкорені теології, а вищою цінністю вважалася релігія. Хоч дві інші системи були присутніми у середньовічній культурі, їхня роль

Модуль 2. Розділ 3. Сфери життєдіяльності соціальних суб’єктів

була незначною. Починаючи з XVI й аж до XX ст. у Європі утверджується і домінує чуттєва культура, яка акцентує на чуттєвих цінностях добробуту, комфорту, насолоди, популярності, прагненні влади і слави. Релігійні цінності лишилися, але втратили свою провідну роль. З XX ст. на зміну чуттєвій культурі приходить культура інтегральна, яка стверджує як домінуючу цінність нескінченну різноманітність, що складається з чуттєвого, раціонального та надраціонального-надчуттєвого аспектів. Вища інтегральна цінність — це єдність Істини, Краси і Добра.

«Закон соціокультурної динаміки П. Сорокіна» П. Сорокін тут формулює закон соціокультурної динаміки, за яким відбуваються чергування соціокультурних суперсистем, а відтак і суспільств разом з усіма їхніми складниками. Відтак соціокультурний чинник у нього розглядається як домінуючий щодо політичного та економічного факторів.

Іншими представниками інтегралізму в західній соціології є Р. Мюнх, Д. Александер, Ю. Габермас, що тяжіють до розробки концепції, в якій би поєднувалася макро- і мікропроблематика.

«М. Вебер як засновник культурно-аналітичного підходу» Розглянемо тепер соціологічні концепції представників другого напряму в розвитку соціології культури, а саме культурно-аналітичного. Початок розробки цьо- го підходу знаходимо у працях засновника “розуміючої соціології” М. Вебе- ра, а продовження — в концепціях символічного інтеракціонізму та феноме- нологічної соціології. Вище вже наведені основні погляди Вебера на культуру; варто додати, що для нього головним було розуміння людини як істоти, передусім, культурної. Тому особливості соціальної поведінки людини по- лягають не в тому, що вона регулюється ззовні; відмінність людини від тварини полягає у наявності в людини сенсу, що суб’єктивно їй (поведінці) надається. Поряд із цим сенсом соціальної дії предметом соціологічного аналізу є вся багатоманітність ідей, поглядів, переконань, уявлень, образів світу; все це в сукупності й становить культуру. Якраз складники культури й мотивують будь-яку соціальну дію, надають їй сенсу. Так, соціальні дії, що мотивувалися протестантською етикою, сприяли зародженню і форму- ванню культурних передумов капіталістичного розвитку. Відтак, наголошує Л. Іонін, у поле соціологічного аналізу потрапили не тільки феномени, що традиційно стосуються галузі культури, а й процеси становлення культурно зумовлених глобальних соціально-економічних систем (як-от капіталізму).

«Початки символічного інтеракціонізму» Розробка перших положень символічного інтеракціонізму відбувалася приблизно в ті самі часи, на які припадає розвиток “розуміючої соціології”; мабуть, ця обставина й зумовила певну подібність аналізу культурного мікросередовища в обох напрямах. І в одному, і в іншому на першому плані стоїть людина; обидва напрями також наголошували на пошуках та розкодуванні суб’єктивного сенсу діяльності особи. Відмінність радше полягає у тонких нюансах: символічний