Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

119

Як центральне поняття, ключова соціологічна категорія виокремлюється галузь суб’єкта, а саму соціологію розглядають як самостійну науку про соціальні спільноти-суб’єкти, механізми їхнього становлення, функціону- вання і розвитку та про місце і роль у цих процесах людини. Створюються умови для методологічного плюралізму соціології, рівноправного існування різних підходів і поглядів, поволі долається усталена ворожість до теорії та схильність до суто емпіричних досліджень. Фобія теоретизування та упередження до теорії, зрозумілі в часи існування СРСР із його єдиною теоретичною основою-основ — марксизмом-ленінізмом, якщо її не подолати в сучасних умовах, може стати ахіллесовою п’ятою молодої української соціології. Водночас навіть тепер основні теоретичні праці провідних соціологів світу малодоступні широкому соціологічному загалові. Тому має рацію відомий київський соціолог В. Танчер, коли зауважує, що перед українськими соціологами постає завдання щонайменше прилучитися до процесу розбудови соціологічної теорії, бути причетними до дискусій “теоретичного будівництва”, бо безпритульна нетеоретизована одноденна соціологія може легко й непомітно стати слухняним знаряддям побудови нового тотального світогляду або комерціалізації суспільства.

«Три основні напрями розвитку соціології в сучасній Україні» Україн- ська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис націо- нальної школи, що виявляється не так у проблематиці досліджень, як в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом. Уже згадуваний В. Степаненко вбачає принаймні три головні напрями її розвитку на сучасній стадії:

• клопітка реконструкція власної перерваної протосоціологічної тра- диції; повернення до нового життя праць українських соціологів, невідомих, призабутих чи заборонених;

• вивчення й пересаджування на рідний ґрунт багатьох світових соціологічних традицій, прищеплення ідей різноманітних шкіл і на- прямів, здатність включатися у світовий полілог (тобто вже навіть не у діалог, а в багатоголосу дискусію довкола проблем, що цікавлять соціологів світу);

• максимальне використання унікальних обставин перебування у “жи- вій лабораторії”, утвердження у розробці теорій та концепцій со- ціальних трансформацій у країнах, які утворилися на уламках ко- лишнього Радянського Союзу, до яких належить сучасна Україна.

Модуль 1. Розділ 1. Загальна теорія та історія соціології

Коріння цього другого принципу сягають ще соціологізму Е. Дюркгайма з його занадто жорстким визначенням предмета соціології як унікальної соціальної реальності, що суттєво відрізняється від усіх інших її різновидів. Це, з одного боку, дозволило підняти соціологію на якісно вищий рівень і зосередити увагу дослідників на специфіці соціального й людського начал, наголосити на неможливості зведення соціального до біологічного, що в майбутньому спричиняє бурхливий розвиток “розуміючої”, гуманістичної соціології. Але, з другого боку, такий принцип прямо чи опосередковано вимагає виключення біологічних і фізичних чинників при поясненні соціальних явищ і побудові соціологічних концепцій, розмежування соціокультурного та фізичного середовищ. Як наслідок, останнє стає дедалі менш суттєвим і потрібним для пояснення нових соціальних фактів. У самій же соціології пріоритет здобувають такі її напрями, які досліджують структуру й динаміку соціального прогресу, механізми саморозвитку соціальних систем; при цьому ціна такого поступу, його залежність від стану біофізичного се- редовища або довкілля до уваги зазвичай не беруться.

«“Парадигма людської винятковості”» Представники сучасної американ- ської соціології В. Каттон та Р. Данлеп акцентують, що у XX ст. сформува- лася так звана парадигма людської винятковості, або глибоко антропо- центричний (тобто скерований виключно на людину), надміру оптимістичний та антиекологічний підхід до вивчення суспільних явищ. Його суть полягає у трактуванні людських суспільств як таких, що нібито не підлягають еко- логічним обмеженням і залежностям, й формулюється він у таких поло- женнях:

• люди суттєво відрізняються від усіх живих істот, над якими вони домінують;

• людина — господар своєї долі, вона обирає цілі й може робити все, аби їх досягти;

• соціальні й культурні чинники (включно з технологіями) є головними причинами людської діяльності;

• соціокультурне середовище є визначальним, тоді як біофізичним се- редовищем можна знехтувати;

• соціальний і технологічний поступ може тривати нескінченно, роб- лячи врешті всі соціальні проблеми такими, що їх можна вирішити і розв’язати за допомогою науки і техніки, нових технологій.

«“Нова екологічна парадигма”» Утім, сучасний стан суспільства, люди- ни та середовища їхнього розвитку доводять, що не можна ані ототожнювати