Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

273

безперешкодним розвитком етнічної більшості тощо. Великого значення набуває в сучасній Україні розбудова місцевого самоврядування, урахування в його діяльності регіональної та національно-територіальної специфіки місцевих громад, зокрема національних меншин і т. ін.

«Четверта специфічна риса» По-четверте, однією з гострих проблем сучасних етнонаціональних процесів в Україні є проблема співвідношення націоналізму етнічної більшості з націоналізмом етнічних меншин. Ці націоналізми є ідеологіями відповідних національних рухів посткомуні- стичної доби і виявами мобілізаційних потенціалів цих рухів, спрямованих на зміцнення становища тієї чи іншої етнонаціональної спільноти в бінаціо- нальній чи багатонаціональній державі. Стосовно України, як пише В. Степа- ненко, досить справедлива критика адміністративної українізації відсунула на другий план виклики національної мобілізації та розвиток ідеологічного націоналізму етнічних меншин країни, насамперед російської, угорської та кримськотатарської. Додамо, що ці останні мають велику підтримку з-за кордону, з країн, де ці етнічні групи є етнічними більшостями і титуль- ними націями. Однак практично ці важливі питання, незважаючи на їхню величезну політико-практичну актуальність, ще й досі перебувають за ме- жею активного дослідницького інтересу.

«Складність етнонаціональних процесів в Україні» Таким чином, в Україні склалася ситуація, коли держава є ще слабкою і лише за формаль- ними ознаками — демократичною, а нерозвинене громадянське суспільство ще не встигло перебрати на себе функції саморегулятора міжетнічних процесів. Це дає підставу деяким західним дослідникам досить скептично ставитися до можливості побудови громадянської нації та демократичної багатонаціональної держави в нашій країні. Вони вважають, що ці два завдання надаються до реалізації лише в тих посткомуністичних країнах, де існує майже етнічно гомогенний (тобто однорідний) склад населення, а також давні традиції демократизму у влаштуванні етнонаціонального життя. Застосовуючи їхню логіку до реалій України, доводиться визнати, що її етнічний склад є гетерогенним (тобто етнічно неоднорідним), а демо- кратизм робить лише перші кроки. Як підкреслює у своїх працях відомий соціолог, президент Київського міжнародного інституту соціології В. Хмель- ко, складність етнонаціональної ситуації в Україні полягає в існуванні на її теренах трьох етнічних груп: моноетнічних українців, моноетнічних росіян та біетнічних україно-росіян. їхні політико-культурні преференції та уподобання є різними, що знайшло свій найяскравіший прояв під час президентських (2004) та парламентських (2006—2007) виборів. З одного боку, населення західних та великою мірою центральних областей, що складається переважно з моноетнічних українців, підтримувало ті політичні сили, які обстоювали більш тісні зв’язки з Європейською Спільнотою та збереження статусу української мови як єдиної державної мови України.

Модуль 2. Розділ 2. Суб’єкти суспільного життя

З іншого боку, населення південно-східних областей, що має у своєму складі більшість моноетнічних росіян та біетнічних україно-росіян, голосувало за той політичний табір, який обіцяв забезпечення російській мові статусу другої державної мови та дружні стосунки з Україною.

Водночас здійснюваний протягом років існування незалежної української держави соціологічний моніторинг етнонаціональних процесів та іденти- фікаційних практик населення країни дозволяє зауважити явища, які не зовсім узгоджуються із західними сценаріями і дають надії на консолідацію українського суспільства, на досягнення національного консенсусу.

«Підстави для формування української політичної нації» Це, передусім, схвалення і підтримка населенням ліберальної моделі закону про грома- дянство, який ґрунтується на принципі спільного проживання всіх мешкан- ців, незважаючи на етнічну, релігійну чи культурну належність. Він був сприйнятий населенням України як цілком природний і такий, що відпові- дає усталеній в українській масовій свідомості концепції громадянства. В. Степаненко наводить дані порівняльного дослідження населення одинад- цяти посткомуністичних країн Європи, згідно з якими представники нашої країни виявилися найбільш схильними до сприйняття ліберальної концепції громадянства (90 % опитаних) на противагу громадянству за принципом етнічного походження (лише 10 % опитаних надали перевагу останній). Це створює добрий ґрунт для формування громадянської нації в нашій країні.

«Етнонаціональні та громадянські ідентичності населення» Щорічний моніторинг “Українське суспільство” (що його проводить Інститут соціології НАН України під керівництвом Є. Головахи та Н. Паніної) показує, що пи- тома вага респондентів, які вважають себе, передусім, громадянами Украї- ни, рік від року збільшується і 2006 р. становила 51,6 % . Відповіді на нове питання, введене до анкети 2006 р. стосовно так званих ми-ідентичностей, показали, що майже 83 % опитаних відносять себе до групи “громадяни України”. Натомість близько третини респондентів ідентифікували себе з мешканцями села, району чи міста, в яких вони проживали. Те, що люди певною мірою розчаровуються у всесильній здатності Центру (центральної влади) у розв’язанні своїх проблем і розуміють, що важливі повсякденні питання суспільного життя можуть і мають розв’язуватися на місцях, не так уже й погано. Це створює можливість перенесення центру ваги від держави до місцевої представницької влади та представництв національ- них громад, що прямо співвідноситься з розвитком громадянського су- спільства в країні. Природним підґрунтям такого розвитку можуть стати модернізовані традиції національної толерантності та практики історичного співіснування різних етнокультурних громад на території сучасної України. Але, як підкреслюють київські соціологи О. Злобіна та О. Резнік, найваж- нішим є те, що систематичні соціологічні опитування засвідчують, по-перше, про переважання ідентифікації населення України із загальнонаціональною,