Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

255

інтернаціональні та національні чинники рівною мірою, утворюючи несупе- речливу комбінацію найрізноманітніших кумулятивних зв’язків.

«Суб’єктивістські схеми майбутнього нації» Однак, варто визнати, що погляди представників суб’єктивістського напряму щодо розвитку та майбутнього націй були найпослідовнішими. Якщо нація — це повноправний суб’єкт історичного руху, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, головною тенденцією якого є переведення культурного стану або стадії роз- витку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, В. Старосольський вважав, що “культурна” нація мусить переступити межі лише культурницьких устремлінь, щоб стати “повною” нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм нації. Тут В. Старосольський посилається на думку визнаного класика західної соціології М. Вебера, який на з’їзді німецьких соціологів стверджував: “Оскільки за цим справді багатозначним словом “нація” криється якась спільна річ, то вона лежить, очевидно, на політич- ному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, рівноцінним вираженням якої була б власна держава, яка, отже, має нормальну тенденцію витворити її (державу) із себе”.

«Нація і держава» Таким чином, для В. Старосольського природним є національний розвиток через низку фаз до пункту удержавлення нації. Послуговуючись термінологією Ф. Тьонніса, органічним розв’язанням націо- нального питання на його першій стадії має бути шлях злиття організму нації і механізму держави — національної спільноти і державної спілки. Таке злиття означає створення суспільно-політичної організації, яка “осно- вувалася б рівночасно і на раціональній солідарності, що побудована на спільності інтересів та цілей, і на чуттєвій основі, на стихійній волі членів сеї суспільності належати до себе та творити одну гуртову цілість”.

«Полеміка В. Старосольського з Ф. Тьоннісом» Водночас В. Старосоль- ський не погоджується зі загальним розумінням історичного процесу в кон- цепції Ф. Тьонніса. Якщо у Ф. Тьонніса друга форма суспільної організації — суспільство (ґезельшафт) історично витісняє першу — спільноту (ґемайн- шафт), і тенденція розвитку уявляється скерованою на перетворення спілки в одну-єдину форму усуспільнення, то в концепції В. Старосольського такий лінійний, однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне життя, на думку українського вченого, — це не лише раціональна техніка. Два чинники — стихійна воля, з одного боку, і “чистий розум”, з другого — доповнюють один одного, представляючи дві різні сторони життя людства. В історичній практиці, наголошує В. Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до раціоналізованих суспільств і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народження нових,

Модуль 2. Розділ 2. Суб’єкти суспільного життя

незнаних досі спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становлять “ величаву ритміку” історїі і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний і односпрямований процес. Тому су- спільний розвиток аж ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Ф. Тьон- ніса, а національна спільнота не є приреченою на загибель формою суспіль- ства, котра вичерпала всі свої внутрішні ресурси.

«Н. Смелзер про етнічний ренесанс» У цьому плані характерними є міркування одного з видатних соціологів сучасності Н. Смелзера. Роздуму- ючи над суттю тих соціальних процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI ст., він вважає її прикметою етнічний ренесанс. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спричинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Однак дія етнонаціональних чинників стосується не лише колишніх соціалістичних країн. “Нині ці одвічні сили... сили ґемайншафт, — пише він, — очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній і лінгвістичній свідомості, в соціальних рухах і в політичній боротьбі в цілому світі”. Отже, у науковій дискусії між Ф. Тьоннісом і В. Старосольським істина була, як бачимо, на боці українського дослідника.

«О.-І. Бочковський про етногенез і націократію» Продовжуючи і розви- ваючи думки В. Старосольського, О.-І. Бочковський також акцентував на неправомірності поділу націй на “нації-держави” та “нації-культури”, на історичні та “неісторичні” нації, останні з яких мисляться як меншевартісні та начебто нездатні витворити власну державу (як знаємо з історії, не лише російські або польські, але навіть декотрі українські діячі зараховували Україну саме до цих “націй-культур”, найвищим прагненням яких могла б бути лише культурно-національна автономія у складі чужих держав).

О.-І. Бочковський зауважував, що “неісторичних народів в дійсності немає”, що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв’язок, бо будувалися “згори додолу”. Тому з двох типів етно- генезу той, що відбувається в народів “неісторичних”, має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об’єднана держава. У майбутньому він передбачав появу нової полі- тичної системи — націократії, в якій вільний розвиток націй-держав ство- рить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливості.

«Майбутнє нації в концепції О.-І. Бочковського» Розмірковуючи про сучасні тенденції, О.-І. Бочковський зазначав, що насправді людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію — два рухи, які відбуваються рівно- біжно в людському розвитку. Вони не заперечують, а доповнюють один одного. Звідси будь-яке національне та культурне винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об’єднання і віль- ний розвиток націй. Тому все, що є суто національним у культурі того чи