Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

269

меншини, які були підкорені пануванню імперських націй-держав, ставали достатньо мобілізованими і вимагали для себе автономії або й незалежності. Реалізація цих вимог припала на час після великих війн XX ст.: перша поклала кінець Османській та Австро-Угорській імперіям, а друга — вели- ким імперіям європейських країн, СІЛА та Японії. У такий спосіб етнічний націоналізм створив глобальну мережу нових держав, і саме в цьому полягає прояв цунамі № 2.

Цунамі № 3 лише розпочинається; центральним гаслом цієї велетенської третьої хвилі стає самовизначення. Це спричинено тим, що кожна з нових держав встановлювала свій суверенітет у довільних кордонах, проведених імперськими завойовниками; всі ці кордони лише дуже приблизно збіга- ються з традиційними етнічними межами. Відтак починаються внутрішні війни та конфлікти, спровоковані етнічними відмінностями за мовами й ре- лігіями, чимало з них висувають вимоги перегляду кордонів, щоби згодом створити нові незалежні держави. Автор дещо песимістично дивиться в май- бутнє; згідно з його концепцією, почастішають внутрішні війни та конфлік- ти, а на міжнародній арені — міждержавні конфлікти з етнічним забарвлен- ням. Як інструмент вирішення таких суперечностей і конфліктів міжнародна спільнота буде дедалі частіше вдаватися до глобальних інтервенцій на кшталт збройного втручання СІІТА у справи Іраку чи Боснії. Логічним про- довженням такого втручання буде загострення міжнародних відносин і конфронтації.

«Різноманітні спроби класифікації націоналізмів» Ю. Арутюнян, Л. Дро- біжева та О. Сусоколов зазначають, що різні автори пропонують своє бачення розмаїття націоналізмів. Так, Дж. Брейлі розрізняє сепаратистський на- ціоналізм (скерований на відокремлення від існуючої держави), реформа- торський (що закликає надати існуючій державі чіткіше вираженого на- ціонального характеру) та ірредентський (націлений на об’єднання декіль- кох держав або приєднання частини однієї держави до іншої). Дж. Голл класифікує всю багатоманітність націоналізмів щодо конкретних історичних періодів і регіонів.

«Типи націоналізмів» Е. Гаас вирізняє такі типи націоналізмів:

• ліберальний (розглядає націю як братерську спільноту, що за свою мету має реалізацію прав і свобод індивідів і тим самим сприяє забез- печенню щастя для всіх). Цей тип тісно пов’язаний з ідеологією про- гресу — і духовного, і матеріального;

• якобінський — відрізняється від ліберального тим, що вимагає від певної спільноти поширювати й насаджувати ліберальний націоналізм серед інших народів;

• традиційний, який намагається мобілізувати народ під знаменами старих часів, переважно не у вигляді прав індивідів, але груп, класів,

Модуль 2. Розділ 2. Суб’єкти суспільного життя

трансформацій — держава і громадянське суспільство є або слабкими, або лише формуються, перебувають у процесі становлення. Це має своїм наслідком невизначеність (а то й суперечливість) державної етнополітики в Україні, коли в одній і тій самій Конституції у преамбулі натрапляємо на трактування українського народу в дусі нормативної концепції громадян- ської нації — “громадяни України всіх національностей”, а в статті 11 — на цілком етнічну конотацію в розумінні української нації та всіх корінних народів і національних меншин України. Іншими словами, зазначає В. Сте- паненко, замість визначення у державних законодавчих документах стра- тегії формування синкретичної (або об’єднавчої) національно-політичної ідентичності в них поєднуються амбівалентні, двоїсті характеристики: прагнення побудови одночасно “органічної” етнічної та формально- юридичної громадянської спільноти. Тому в Україні державна етнополітика втілюється здебільшого у формуванні ідентичностей та соціальних типів, орієнтованих на принцип лояльності до держави, до влади. У такий спосіб держава формує радше етатистський (тобто продержавний) тип ідентично- сті — тип, сформований державою, зорієнтований та керований нею ж. Доводиться припустити, як наголошує М. Рябчук, що невизначеність влад- них структур щодо змісту державної етнополітики їм вигідна і вони вміло розігрують цю карту. Представники української політичної панівної еліти дбають, насамперед, про інтереси свого номенклатурного стану, ніж про ін- тереси того населення, котрому мали б слугувати в ролі найманих чиновни- ків. Відтак і держава, котру вони заходилися “розбудовувати”, постала не як держава-нація всіх громадян, а як конституційне оформлення інтересів номенклатурно-олігархічного стану, якому в одних обставинах вигідно спекулювати на націоналістичних почуттях і етнічних атрибутах, а в ін- ших — на громадянському наповненні поняття нація.

«Третя специфічна риса: громадянське суспільство» Громадянське суспільство в Україні тільки починає будуватися. Під громадянським су- спільством розуміється все те, що не є державою. Це, передусім, різнома- нітні соціальні групи і спільноти, які свідомі своїх інтересів, формулюють їх і за допомогою політичних партій та громадських організацій доводять до відома уряду. Тому в громадянському суспільстві на перший план висува- ються різного роду спільноти та органи їхнього самоврядування, здатні без підтримки уряду і держави вирішувати питання впорядкування своєї життєдіяльності. Найчисленнішою етнонаціональною спільнотою є титульна українська нація; спільнотами меншого рівня є етнічні меншини. Відтак у контексті побудови громадянського суспільства йдеться про впровадження у соціальну практику основних засад становлення української політичної нації на принципах утвердження політичного і соціокультурного плюраліз- му, гармонійного співіснування етнічних/національних груп, забезпечення права меншості відстоювати свої позиції одночасно з відродженням та