39. Свідомість і самосвідомість

[1. Самосвідомість і саморефлексія (Петрушенко, § 12.1; 12.3). – 2. Свідомість і мова (§ 12.3). – 3. Структура свідомості: індивідуальна і соціальна свідомість (§ 12.3). – 4. Основні функції свідомості (§ 12.3).]

Пит. 40-43 див. за посібником В. Ратнікова (тема 11).

У Петрушенка ті самі питання висвітлено у розділі 15.

Раніше вже не раз підкреслювалась складність феномену свідомості. Розглядаючи свідомість з точки зору її сутності – і насамперед діяльнісної її сутності (у плані діяльнісної парадигми, про яку йшла мова в п.9.1), – має сенс виділити принаймні чотири її аспекти, підкресливши при цьому, що останні тісно взаємопов’язані.

Перший аспект сутності: свідомість як цілепокладання. Коли говорять про цілепокладання, звичайно мають на увазі осмислену діяльність людини, що припускає осмислену ж ціль, осмислені засоби й осмислений же результат (про поняття діяльності і діяльнісної парадигми вже йшла мова в п.9.1). Щоб підкреслити специфіку мети як ідеального плану майбутніх дій, можна навести відомий приклад з “Капіталу” К. Маркса, де порівнюється поведінка архітектора, що створює креслення майбутньої будівлі, і бджоли, що робить стільники дивовижно правильної форми. Перш, ніж архітектор створить креслення на папері, подібне “креслення” уже існує у нього в голові у вигляді задуму, тобто у вигляді ідеальної конструкції, що за ходом міркувань може коригуватися. Бджола ж робить стільники вже мільйони років, копіюючи свою генетичну програму, що відрізняється стабільністю, стійкістю.

Мета – це потреба людини, ідеалізована і така, що знайшла свій предмет, такий суб'єктивний образ предмета діяльності, в ідеальній формі якого передбачається результат цієї діяльності. Цілі формуються, взагалі кажучи, на основі всього сукупного досвіду людства і піднімаються до вищих форм свого прояву у вигляді соціальних, етичних і естетичних ідеалів. Здатність до цілепокладання – специфічно людська здатність, що складає кардинальну характеристику свідомості. Свідомість стала б непотрібною розкішшю, якби вона була позбавлена цілепокладання, тобто здатності подумки перетворювати речі відповідно до суспільних потреб.

В основі цілепокладаючої діяльності людини лежить незадоволеність світом і потреба змінити його, надати йому форм, необхідних людині і суспільству. Отже, і цілі людини породжені суспільною практикою, об'єктивним світом і припускають його.

Але людська думка здатна не тільки відбивати безпосередньо існуюче, але і відриватися від нього, створюючи нове. (Про творчість як атрибутивну характеристику свідомості див. нижче).

Другий аспект – самосвідомість. Це здатність людини подивитися на себе ніби з боку, здатність критично оцінювати свою поведінку.

Багато авторів вважають, що, якщо свідомість орієнтована на осмислення світу, що оточує людину, то при самосвідомості суб'єкт робить об'єктом свою свідомість. Об'єктом аналізу при цьому стають власні уявлення, думки, почуття, переживання, вольові імпульси, інтереси, цілі, поведінка, дії, положення в колективі, родині, суспільстві і т.п. «Самосознание, – відзначає відомий радянський філософ А.Г. Спіркін, – не только познание себя, но и известное отношение к себе: к своим качествам и состояниям, возможностям, физическим и духовным силам, то есть самооценка. Человек как личность – самооценивающее существо. Без самооценки трудно или даже невозможно самоопределиться в жизни. Верная самооценка предполагает критическое отношение к себе, постоянное примеривание своих возможностей к предъявляемым жизнью требованиям, умение самостоятельно ставить перед собой осуществимые цели, строго оценивать течение своей мысли и её результаты, подвергать тщательной проверке выдвигаемые догадки, вдумчиво взвешивать все доводы “за” и “против”, отказываться от неоправдавшихся гипотез и версий... Верная самооценка поддерживает достоинство человека и дает ему нравственное удовлетворение. Адекватное или неадекватное отношение к себе ведёт либо к гармоничности духа, обеспечивающей разумную уверенность в себе, либо к постоянному конфликту, порой доводящему человека до невротического состояния. Максимально адекватное отношение к себе – высший уровень самооценки» [6].

У різних людей – різний ступінь самосвідомості (та й в однієї й тієї ж людини – в різний час і в різних ситуаціях): від найбільш загального, поверхового контролю над потоком думки, спрямованої на зовнішні об'єкти, до заглиблених міркувань над самим собою, коли “Я” виявляється основним об'єктом свідомості, коли упор робиться на своє внутрішнє духовне життя.

Звернення філософів до самосвідомості як особливої сфери суб'єктивного світу починається із Сократа з його максимою: «Пізнай самого себе». Сократ одним з перших філософів зрозумів, що усвідомлення навколишнього світу людини залишається неповноцінним без паралельного процесу усвідомлення самого себе, свого внутрішнього духовного світу. Зі становленням філософії як специфічного роду знання, як знання про світ і людину склався і погляд на діяльнісний, неспокійний характер душі, діалогічність і критичність розуму стосовно самого себе. Платон, наприклад, відзначав, що діяльність душі є не пасивне сприйняття, а власна внутрішня робота, що носить характер бесіди із самою собою; міркуючи, душа нічого іншого не робить, як розмовляє, запитуючи сама себе, відповідаючи, стверджуючи і заперечуючи [7]. Формування самосвідомості ні в історії людства, ні в індивідуальному розвитку людини неможливе без соціального фактора, без комунікацій, без відмежування себе від інших людей і в той же час – без співвіднесення себе з ними, з їхніми життєвими позиціями, без оцінки себе з позицій інших людей і суспільства. Саме соціальність людини приводить до виникнення в її психічному світі рівня самосвідомості. Людина усвідомлює себе не тільки за допомогою інших людей, але і через усвідомлення нею ж створюваної матеріальної і духовної культури, через усвідомлення продуктів своєї свідомої діяльності. У процесі самосвідомості людина виділяє себе з оточуючого світу і намагається визначити своє ставлення до нього. Якщо свідомість дозволяє людині контролювати свою практичну діяльність, то самосвідомість тримає під контролем діяльність самої свідомості, що якісно змінює і свідомість. У процесі самосвідомості людина стає особистістю і починає усвідомлювати себе як особистість і як суб'єкта практичної і духовної діяльності.

Третій аспект сутності свідомості – мислення. Під мисленням будемо мати на увазі здатність людини (це ще одна атрибутивна характеристика свідомості) створювати абстрактні образи й оперувати ними. Як світ свідомості пов'язаний з об'єктивною реальністю? Відповідно до однієї з розповсюджених концепцій, свідомість відбиває явища об'єктивного світу, виражаючи їхній сенсовий зміст у знакових, понятійних формах Зміст поняття є сенс, ідея. Сенс повинен бути зрозумілий багатьом. Це спільне надбання безлічі людей, спільна думка. Вираження думки у певних формах (поняттях, судженнях, умовиводах) є предметом вивчення логіки. Відображення світу у свідомості може бути безпосереднім і конкретним – це образи сприйняття світу, отримані за допомогою органів чуття. Але як тільки людина ставить собі задачу уявити відображений світ у вигляді, зрозумілому для інших людей, вона починає користуватися природною мовою. Загальнозначущі логічні форми і слова природної мови опосередковують і роблять абстрактними безпосередні сприйняття об'єктивної реальності. Світ свідомості, об'єктивна реальність і мова нерозривно пов'язані одне з одним.

Мова, за словами К. Маркса, являє собою безпосередню дійсність думки. Інакше кажучи, думка завжди виражається в мові. І навпаки: мова – це форма вираження думки.

Крім того, мова – це особлива знакова система. Будь-яка мова складається з різних слів, тобто умовних звукових знаків, що позначають різні предмети і процеси, а також із правил граматики, що дозволяють будувати зі слів речення. Саме речення є засобами вираження думки. За допомогою питальних речень люди запитують, виражають своє здивування або незнання; за допомогою наказових віддають команди і розпорядження; оповідальні речення вислови служать для опису навколишнього світу, для передачі і вираження наших знань про нього.

Хоча мислення і свідомість ідеальні, мову, що їх виражає, складають знаки, які мають матеріальну природу. Усна чи письмова мова може бути сприйнята органами почуттів людини. Виникнувши і розвинувшись в процесі колективної (у тому числі трудової) діяльності, мова стала найважливішим засобом розвитку мислення. З її допомогою здійснюється зберігання, обробка і передача знань від людини до людини, від покоління до покоління. Мова виникає в суспільстві, є суспільним явищем, і виконує принаймні дві найважливіші функції – вираження свідомості і передачі інформації.

Варто звернути увагу на помилковість ототожнення свідомості з мисленням. Такий підхід не може бути визнаний правильним як з конкретно-наукової, так і з філософської точок зору, тому що унеможливлює виявлення специфіки людської свідомості й особливостей філософського ставлення до неї. Свідомість пов'язана з мисленням, але її соціальна сутність не може бути пояснена з погляду фізіологічних особливостей людської психіки.

Раціональне дослідження свідомості дає нам можливість встановити, що вона має властивість, яка не спостерігається в предметів об'єктивного світу. Цією властивістю саме і є її ідеальність, ідеальний характер її сутностей. Термін “ідеальний” розуміється тут як “мислимий”, “можливий”. Тоді, природно, об'єктивний світ варто вважати “дійсним”. Дана властивість свідомості дозволяє говорити про світ свідомості як про особливу реальність, наповнену особливими сутностями, що можуть бути названі “ідеями”. Саме вони складають зміст світу свідомості.

І, нарешті, четвертий аспект сутності свідомості – це творчість. Людина істотно відрізняється від тварин здатністю до цілепокладання, до самосвідомості, до мислення і – до творчості, тобто створення чогось нового.

Дійсно, під творчістю звичайно мають на увазі діяльність, що породжує щось якісно нове, що ніколи раніше не існувало. Діяльність може виступати як творчість у будь-якій сфері: науковій, виробничо-технічній, художній, політичній і т.д. – там, де створюється, відкривається, винаходиться щось нове.

Творчість може розглядатися в двох аспектах: психологічному і філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічні "механізми" протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, яке, однак, по-різному ставилось в різні історичні епохи.

Творча діяльність свідомості тісно пов'язана з практичною діяльністю людини і з потребами, що виникають під впливом зовнішнього світу. Потреби, відбиваючись в голові людини, здобувають характер цілі (див. вище перший аспект про цілепокладання).

Нескінченно різноманітний об'єктивний світ усіма своїми фарбами і формами ніби світиться, відбиваючись в дзеркалі нашого “Я” і утворюючи не менш складний, різноманітний і дивовижно мінливий світ. У цьому вигадливому царстві духу, власному “духовному просторі” рухається і діє допитлива людська думка. Вона рухається і за готовими шаблонами, і прокладає нові шляхи, ламаючи застарілі норми. Вона має чудесну здатність новаторства, творчості.

Визнання активного, творчого характеру свідомості є необхідною умовою адекватного розуміння людської особистості. Зв'язок з дійсністю здійснює не власне сама свідомість, а реальні люди, що практично перетворюють світ. Об'єктивний світ, впливаючи на людину і відбиваючись в її свідомості, перетворюється в ідеальне. Будучи наслідком впливу зовнішнього світу як причини, свідомість (ідеальне), у свою чергу, виступає в ролі похідної причини: свідомість через практику здійснює зворотний вплив на дійсність, що її породила.

Активність властива не тільки індивідуальній, особистій, але й суспільній свідомості, насамперед прогресивним ідеям, що, охоплюючи маси, перетворюються на “матеріальну силу”. Без такої “матеріальної сили” неможливе проведення в життя суспільно-значимих ідей.