9. Поема «Магомет і Хадиза» Куліша.

У 80—90-х роках Куліш працював над великими за обсягом ліро-епічними поемами. В двох із них — «Магомет і Хадиза» і «Маруся Богуславка (1620)» — відбилося його зацікавлення мусульманським світом — арабським і турецьким, що, зрештою, характерне для європейського романтизму. Будучи православним християнином, Куліш толерантно, з повагою ставився до інших віровчень, а тому й хотів відкрити християнській Україні етичні та культурні цінності ісламу. У релігійно-філософській поемі «Магомет і Хадиза» (1883) автор уславив самовіддану любов Хадизи — дружини-натхненниці Магомета, засновника мусульманської релігії, та його чоловічу вірність і вдячність, а в підтексті проводив аналогії між цим пророком («Благовістителем любви й одради» серед арабів) і собою як речником подібних моральних засад серед рідного народу й між Хадизою та своєю дружиною. «Магомет і Хадиза» й «Дума-пересторога» в своєрідному кулішівському ідейно-естетичному ключі продовжили зачин Шевченка, який у поемах «Царі», «Неофіти» і «Марія» звернувся до творчого опрацювання й актуалізації матеріалів з біблійної та християнської історії, і передували новаторському переосмисленню й осучасненню світових сюжетів у неоромантичних драматичних поемах Лесі Українки. «Магомет і Хадиза» — поема Пантелеймона Куліша. Вперше надрукована окремим виданням у 1883 році у Львові. Автограф до наших днів не дійшов. Куліш згадує про публікацію поеми в листі до свого близького знайомого, фізика і теолога Івана Пулюя від 9 квітня 1883 р.: "Я печатаю невеличку поему «Магомет і Хадиза". Як зазначено у примітках до поеми в другому томі «Сочинений и писем П. А. Кулиша» (К., 1908), видавець І. Каманін мав у своєму розпорядженні примірник поеми, подарований автором своїй дружині О. М. Куліш. На окремому листку П. Куліш написав присвяту дружині «Принос», згодом опубліковану у Сочинения и письма П. А. Кулиша. В «Магометі і Хадизі» він величає чисту жіночу любов, що доглядає велике у пониженні, підтримує дух обранця, аж поки не стає «звіздою на востоці».

10. «Чорна рада» Куліша – перший укр. Іст. Роман.

Створення в 40-х роках XIX ст. історичного роману "Чорна рада" було значною подією в історії української літератури. Джерелами твору була народна творчість та козацькі літописи. Події, змальовані в ньому, відбуваються після смерті Богдана Хмельницького, коли на Україні загострилася боротьба за гетьманування. Претендентами на гетьманську булаву виступають представники різних політичних орієнтацій, в тому числі й представник польсько-щляхетської — Павло Тетеря. На Лівобережній Україні козацька старшина, ворожа польській орієнтації, вислала на посаду гетьмана переяславського полковника Якима Сомка. Сомко дотримувався програми об'єднання Правобережної і Лівобережної України в тісному союзі з Росією і здійснював старшинську політику, намагаючись приборкати народні рухи. Такою політикою було незадоволене міщанство та незаможна частина козацтва. Вони висунули на посаду гетьмана кандидатуру Івана Брюховецького. Використавши частково фольклорний матеріал, Куліш у «Чорній раді» сперся насамперед на архівні документи й літописи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту. Твір побудовано на зображенні перипетій, пов'язаних із відомою історичною подією — «Чорною радою», що відбулася в Ніжині 1663 р. Відомості про них Куліш почерпнув з літописів Самовидця й Г. Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Г. Грабянки про те, що «два союзніе мужи» — наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко й паволоцький полковник Іван Попович могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. У «Чорній раді» дві сюжетні лінії — історична й любовна, традиційні для поетики вальтерскоттівського роману епізоди й ситуації. В романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала «чорна рада», в якій узяли участь народні низи — «чернь» (звідси й назва ради). Функцію композиційного стрижня виконує романічний мотив дороги. Аж до центральної, кульмінаційної події — «чорної ради» твір складається із сцен-зустрічей і сцен-зіткнень колишнього паволоцького полковника, а тепер священика Шрама (прототипом його став уже згаданий Іван Попович) і молодого Шраменка, які подорожують по Лівобережжю, з окремими особами та групами людей. Крізь сприймання головним чином цих двох героїв письменник показує життя й соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України. Центральним у «Чорній раді» є конфлікт, який став наскрізним у творчості Куліша,— між державобудівничим і руїнницьким первнями в українській історії. Перший у романі уособлює старшина городових козаків (Сомко, Шрам), друге — запорозька стихія і національно несвідома, схильна до соціального бунту частина селян і міщан. У виснажливій боротьбі цих двох сил — державобудівничої, культуротворчої та руїнницької — і вбачає письменник трагедію України. «Чорна рада» відразу ж після виходу в світ здобула широке визнання. її високо поцінували Т. Шевченко, М. Костомаров, І. Франко.