32. Історичні поеми Руданського.

1860 роком датовано шість віршових історичних поем-хронік (за авторським визначенням — «співи») — «Мазепа, гетьман український», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Вельямін», «Павло Апостол» і «Мініх», малохудожньо й некритично переповіданих епізодів з «Истории Малой России» Д. М. Бантиша-Каменського та «Истории Малороссии» М. А. Маркевича. Усі історичні «співи» Руданського (за винятком хіба що «Мазепи») читаються не як завершені твори поемного жанру, а скоріш як поетичні парафрази на теми відомих історичних подій чи, точніше, відтинків української історії. Попри емоційно схвильовані ліричні включення (епілог поеми «Мазепа»), афористичні характеристики тих чи інших діячів (наприклад, полковника Скоропадського), поодинокі медитації історіософського змісту, саме по собі зображення подій надто плоске, позбавлене художньої та історичної правди. Інформаційно перевантажена несуттєвим, поспішна фабульна течія не вимічена тут сутнісними атрибутами історичного простору й часу; виклад мимоволі наближений до казкового. Герої цих поем практично не окреслені як автономні образи, вони залиті амальгамою випадкових, так само неструктурованих історичних реалій, розкриття їх роздумів і почуттів надто нечасте. Більш виразним серед них є лише силует гетьмана Мазепи — з романтикою його політичних маневрів, імпозантністю красномовства. Майже одночасно з поемою «Мазепа, гетьман український» С. Руданський завершує поему «Іван Скоропада», сюжет якої є ніби логічним продовженням поетичного відображення подій, що відбувалися в Україні після поразки І. Мазепи і Карла ХІІ під Полтавою. Користуючись науковими джерелами, С. Руданський звертав увагу й на народну думку, враховував відображення цієї постаті в усних переказах, оповіданнях, історичних піснях і, звичайно, опублікованих художніх творах письменників різних літератур. Завдяки саме отакій копіткій роботі, образ гетьмана Івана Скоропадського йому вдалося змалювати яскраво і колоритно. Сюжет поеми дає читачеві повну уяву про недолуге гетьманування Івана Скоропадського, який своєю бездіяльністю і боягузтвом сприяв, власне, закабаленню московським царем українського народу, а Україну позбавив самостійності, а отже, й державності. Поема побудована у формі монолого-діалогів відомих історичних осіб України і Росії, а саме: І. Скоропадського, якого автор глумливо називає Скоропадою, та П. Полуботка. Згадуються в ній і московський цар Петро І та його військові і цивільні чиновники - Міняйло, Шафіру, Толстой, Ізмайлов, Вельямін і Жураховський.

33. Жанрово-тематичне розмаїття укр. Поезії 70-90 років 19ст.

Якісні зміни відбувались і в українській поезії. Розвиток ідейно-естетичних традицій Шевченка, проблемно-тематичне й жанрово-стильове збагачення поезії, розширення образної та ритмометричної системи пов'язані і такими поетами, як П. Куліш, Л. Глібов, ( Суданський, М. Старицький, Ю. Федькович, П. Грабовський, В. Самійленко, І. Манжура, Б. Грінченко, Я. Щоголев, В. Мова-Лимапський, С. Воробкевич, особливо І. Франко, а згодом Леся Українка. Проблемно-тематична сфера поезії відбивала якісні зміни в суспільному житті народу й людської особистості, в соціальних і філософсько-етичних проблемах часу. Тенденція полягала в посиленні гуманістичного первня, соціальної й психологічної мотивації образів, переживань ліричного героя, ролі слова як виражально-сугестивного засобу. Відповідно до змін у художній свідомості й творчих настановах проходило переосмислення й трансформація в жанровій системі, де розвиток творчих традицій поєднувався з пошуками нових жанрових різновидів. У цьому плані дальшого розвитку набувають жанри соціально-громадської, інтимної, пейзажної, філософської, пісенної лірики, ліро — епіки (балади, легенди, байки, притчі, казки) й особливо різноманітні за проблемами й характером поеми (соціально-побутова, історична, історико-романтична, лірико — філософська), в якій особливо інтенсивно проявлявся філософський підхід, що включав сюжети, образи світової поезії, загальнолюдського буття. Справжнім новатором, законодавцем поетичної культури виступив І. Франко, який випробував і оригінально модифікував чи не всі поетичні жанри й метрично-інтонаційні системи. До вершин світової поезії належать його збірки "З вершин і низин" і "Зів'яле листя", поема "Мойсей". У 80—90-х роках розкривається в своїх прикметних рисах поетична творчість І. Манжури, Олени Пчілки, Б. Грінченка, В. Самійленка, П. Грабовського, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, Климентини Попович, А. Бобенка, К. Білиловського, О. Козловеького та ін. Поетичні твори знаходять місце на сторінках періодичних видань - "Правда", "Зоря", "Світ", "Народ", "Житіє і слово", "Буковина" тощо. Наприкінці століття поступово змінюється тип образу ліричного переживання. В жанровій системі побільшується числом своїх зразків така структура, в якій представлено хоч і складне, багате різноспрямованими (взаємно протиставними та взаємодоповнюючими) мотивами, проте загалом закінчене окреме переживання. Провідним чинником у розвитку поезії 80 — 90-х років видається посилення суб'єктного первня, що зумовлює появу нових явищ, нових рис вираження й зображення, пов'язаних передовсім із поняттями індивідуальності, особистості героя. Різні грані образу борця за національний, суспільно-політичний, культурний поступ з більшою чи меншою гостротою й виразністю представлено в творчості М. Старицького, Б. Грінченка, В. Коцовського, В. Самійленка, Лесі Українки, В. Мальованого. Йдеться про активно-заперечні, сатиричні, інфернально-гумористичні інтенції, поодинокі чи численні елементи яких містяться в поезії О. Маковея, С. Яричевського, М. Лозинського, М. Кузьменка, у ряді відповідних творів Я. Щоголева. 80—90-і роки — розквіт української філософської поезії. Деталізацію про-відних філософських мотивів, формулювання нових художньо-філософських ідей і настроїв зумовлено як розвитком національних та інонаціональних традицій жанру, так і ще більшою мірою загальною розбудовою концепції особистості в поезії саме того часу. Серед цих поем вирізняється "Похорон" І. Франка — твір складних, драматичних почуттів.Етико — філософська проблематика ряду поетичних творів цієї пори розкривається в інтелектуальному пошуку основи бутя. У пошуках етичних підвалин бентежна думка звертається й до природи. В явищах природи, взятих у метафізичному плані, поет відкриває ту саму затяту боротьбу за виживання ("Озеро" Я. Щеголева, "Звитяга" М. Старицького, "Природа" О. Маковея), вічний і по суті байдужий для людини круговорот ("В землиці чорнім лоні" Уляни Кравченко, "Мати — природо!.." Б. Грінченка). Ускладненістю почуття, думки, образу позначено й окремі з пізніх варіацій і парафраз на теми фольклору, де вже відбито високий формальний рівень лірики, досвід проникнення в психологію індивіда. Такими є, зокрема, твори І. Франка ("Червона калино, чого в лузі гнешся", "Ой жалю мій, жалю..."), І. Ганина-Буцманюка ("Хлопець — музика").