87. Проблема українсько-польських взаємин в історичній поемі «На Святоюрській горі».

Невдовзі після розвідки про відгомін Хмельниччини в тогочасній поезії І. Франко написав історико-політичну поему “На Святоюрській горі” Вона є найвидатнішим художнім твором Франка, пов'язаним з історією козаччини. Вона присвячена М.Лисенкові й має підзаголовок "Дня 30 жовтня 1655"; у якій ідеться про значну подію Визвольної війни українського народу середини ХVII ст., а саме - про переговори у Львові послів польського короля Яна ІІ Казимира з Б.Хмельницьким щодо можливості укладення між воюючими сторонами мирної угоди. Твір написано у формі монологу гетьмана, з яким він звертається до польського посланця Любовицького. Промова Хмельницького вражає дотепністю, філософською глибиною і тонким психологізмом. Специфіка образотворення головного героя поеми “На Святоюрській горі” полягає в тому, що той розкривається не тільки через власні вчинки, характеристики інших персонажів чи навіть авторські ремарки,а у власній промові, зверненій до одного з послів, давнього приятеля гетьмана, кума Любовицького

88. Українська версія «Reinke-Fuchs-a».

Рейнеке-лис (нім. Reineke-Fuchs) - центральний персонаж поеми І.В. Гете «Рейнеке-Лис» (1793). Р.-Л. зустрічається вперше у творах так званого тваринного епосу середньовіччя. І.Франко опирався на фольклорну та літературну традицію засвоєння мандрівних або запозичених сюжетів, яка полягає в тому, щоб надати чужій казці свій національний колорит, зробити її своїм народним добром. Невідємною рисою переробленої чужої казки поетом чи письменником, її новою своєрідністю повинен бути, на думку І.Франка, національний колорит та відзвук у ній сучасної авторові живої дійсності. У своїй роботі над казкою Лис Микита І.Я.Франко дотримувався того ж принципу. Франко прагнув зробити свого Лиса Микиту актуальним суспільно-викривальним українським твором. У звірячому царстві, як і між людьми, часто панує неправда, здирство, хабарництво, багатий і сильний гнітить бідного й слабкого. В образах Лева, Ведмедя, Вовка, Лиса, Борсука уособлені панівні класи тогочас­ної Галичини − цісар, царедворці, міністри, поміщики. Найхитріший і найспритніший між ними Лис Микита, який не зупиняється ні перед якими злочинами − зра­дою, шахрайством, вбивством,− аби забезпечити собі багате, сите життя.

89. Образ Івана Вишенського в пемі Івана Франка.

Народився він коло р. 1550 у галицькім містечку Судовій Вишні. З одного твору Вишенського довідуємося, що він довший час жив у Луцьку, може при економії, і певне був не посліднім чоловіком.     Десь коло року 1580, Вишенський покинув двір князя Острозького і вибрався на прощу в далекий край, у Туреччину на гору Афон. Що склонило його покинути світське життя — чи пересит двірським шумом, чи які родинні гризоти, чи, може, яка нещаслива любовна історія, чи виключно релігійні причини, сього не знаємо. На Афоні пробув Вишенський 40 літ, до своєї смерті, близько р. 1620. Зразу він мусив бути послушником і, здається, що був ним у монастирі св. Павла, відки аж по 10 літах, десь у р. 1592, або 93 посилає на Русь своє перше «Послание до всіх обще в лядской земли живущих». Нарешті десь по р. 1610 забажав зовсім відлучитися від світу і осів у кам'яній печері, де можна було жити тільки в острих постах та мовчанню і звідки тільки одна смерть могла увільнити аскета. В тій печері він коло р. 1616 написав ще один свій твір з приводу виданої тоді руською мовою книги Івана Златоуста «О священстве»; здається, що се був останній його твір. В р. 1621 православні русини, зібрані в Луцьку для наради над способами піддержання православія, між іншим ухвалили вислати на Афон своїх післанців і спровадити відтам учених і святобливих мужів руського роду, а особлива Івана Вишенського для підпори і оборони православія на Русі. Очевидно, про смерть Вишенського на Русі тоді ще не знали.