76. Дилогія "Суєта" і "Житейське море" Карпенка-Карого. Проблема батьків і дітей. Життя української богеми.

із дилогії «Суєта» й «Житейське море» драматург віддав багато власних думок і переживань, їхній пафос пристрасного обстоювання вкоріненого життя — це є авторський пафос. Селяни, земляки Серпокрила, зриваються з насиджених місць і стають переселенцями, рушаючи аж на Зелений Клин, де їм обіцяють землі. Рветься коріння, змінюється ієрархія цінностей, гострішими стають протиріччя між містом і селом, між батьками й дітьми... «Суєту» і «Житейське море» написано в 1903 і 1904 роках — а впізнаєш у цих п’єсах ті морально-психологічні колізії, які значно пізніше з’являться в «Поемі про море» О. Довженка, в оповіданнях Григора Тютюнника, в російській «сільській» прозі... Симпатії І. Карпенка-Карого — на боці Барильченків, простих чесних сільських трудівників, на боці їхнього старшого сина Карпа, який дорікає тим, кого спокусила нікчемна суєта: «Від села, від людей своїх та від землі відстали...» Він, автор, уболіває за фундаментальні духовні цінності, вироблені протягом віків трудовим сільським людом. Праця коло землі, життя серед природи, вірність традиціям народної культури — все це дорогі для І. Карпенка-Карого речі. За контрастом він протиставляє їх житейській суєті — культові грошей, кар’єризмові чи пошануванню... Суєта — це незакорінене життя, життя перекотиполя.

77. Трагедія української дівчини у драмах "Наймичка" і "Безталанна" Карпенка-Карого.

Образ наймички Харитини виписаний у кращих народних традиціях. Вона сирота, живе серед чужих людей, за неї нікому заступитися, а кривдять її тяжко щодня. Але дівчина мусить терпіти. Бо надіятися їй ні на кого й немає на що. Становище безвихідне. Майбутнє дівчини таке ж похмуре, безрадісне, як і минуле. Цим скористався підступний, морально розбещений багатій Цокуль і зробив Харитину своєю коханкою. Довірлива й щира дівчина вірить йому, сподівається на щастя. Та коли Цокуль, знівечивши життя беззахисній наймичці, навчає її брехати й лицемірити, вона виявляє свою незрівнянну моральну вищість над кривдником, рішуче відкидаючи його облудні поради й тавруючи цього хижака словами правди: "Я все кину вам під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене, дихати не можу. Я була обшарпана, та зате у вічі сміливо дивилася всім".       Драматург викрив у "Наймичці" огидну, розтлінну мораль тих, хто своїм божеством зробив багатство, яке нібито давало таким цокулям право на вседозволеність, безкарність, розбещеність. Знівечити життя іншої людини задля власної миттєвої втіхи - норма їхнього життя. Морально ниці, лицемірні, такі людці живуть серед нас і сьогодні, тому драма залишається актуальною завжди. У 1886 році з'являється психологічна соціально-побутова драма "Безталанна", в якій тема жіночої недолі звучить так само трагічно, як і в попередньому творі. Перша редакція п'єси мала назву "Хто винен?" Перед нами проходить життя двох молодих жінок - Софії й Варки. Різні за вдачею, за темпераментом, вони однаково нещасливі в особистому житті. Стихійна сила почуттів Гната, в якого вони обидві закохані, призводить до непоправної помилки: посварившись з гордою свавільною Варкою, парубок на зло "їй одружується з тихою, доброю, щирою дівчиною Софією. Вона так довго бідувала і так прагнула щастя, що беззастережно повірила і Гнатові, і Варці, і навіть свекрусі - людині озлобленій, жорстокій, яка стає врешті винуватцем смерті Софії.      Доля персонажів "Безталанної" трагічна. Жінки не можуть нічого змінити, не знаходять виходу із складного становища. Потрапивши у вир почуттів, вони безсилі вплинути на природний їх хід.   Ідіотизм сільського життя накладає на обох свій відбиток: жінки переконані в тому, що не мають права міняти щось: розлучитися, викрити перед іншими тиранію свекрухи, відстояти свою позицію, влаштувати своє життя самостійно, незалежно від чужої волі.