21. Жовнірська поезія Федьковича.

Провідним мотивом його ліричних та ліро-епічних творів було рекрутське життя, яке, за висловом І.Франка, „оспівував він так, як ніхто другий”. Творчість Федьковича характеризує коло наскрізних тем і мотивів: краса гуцульських звичаїв зображена ним у багатьох поезіях і більшості оповідань, у драмах “Керманич” та “Сватання на гостинці”; тяготи жовнірського життя представлені в ряді ліричних творів перших років, у поемах “Новобранчик” (1862) і “Дезертир” (1867), в оповіданнях “Три як рідні брати”, “Штефан Славич”; мотив дезертирства втілено в трьох поетичних творах однієї назви “Дезертир”. Мотив цей, представлений як романтична ідея втечі від казенного, офіційного світу, наявний також в інших творах письменника. Твори Шевченка Федькович використовував для про­будження, соціальної і національної свідомості жовні­рів: «За мнов і наші капрали та й інші жовніри роєм.. В оповіданні «Кобзар і жовняри» Федькович показав, як на творах Шевченка жовніри вчилися грамоти, а по­тім зачитувалися ними, передавали із рук до рук.  І все ж жовнірська тема — центральна у творчості Федьковича. Уже перший український вірш поета «Нічліг» присвячено цій темі. І хоча літературного досвіду в молодого поета було небагато, але він одразу звернув на себе увагу глибоким знанням жовнірської психології. Одним із кращих творів про рекрутчину вважають поему «Новобранчик». Герой поеми, новобранець Іван, загинув на полі бою в Італії. Його смерть підсилює основну думку твору: «Най трісне кайдан!». Федькович зображує жахливу долю родини, яку змушений був покинути чоловік, пішовши в рекрути. Провідною темою творчості видатного буковинського письменника Юрія Федьковича є зображення трагічної, сумної долі рекрута, засудження жовнірства, рекрутчини, морального й фізичного нівечення людського життя. Будучи солдатом цісарської армії упродовж десяти років Ю.Федькович добре знав побут солдатів, їх настрої під час військових дій, походів, особливо, коли вони були далеко під дому, на чужій землі. Знав письменник і психологію рекрутів, які залишили своїх немічних батьків, безпорадних дружин, незахищених дітей. Все це й ставало центром поетичного болю Ю.Федьковича.Проблему рекрутчини бачив поет очима матері-вдови, яка намагалася з усієї сили заробити золотого лева, щоб відкупити сина від війська („Золотий лев”), очима закоханої дівчини, яка прощається із своїм коханням („Рожа”), очима сиріт, дружин, матерів. Герої названих творів – прості гуцули – селянські сини, незважаючи на страшні поневіряння за десятилітню службу, зберігають людяність, співчуття до чужого горя. Герой оповідання „Сафат Зінич”, як і оспівані опришки, стає захисником за народні кривди, вважаючи, що якщо вже треба прийняти на себе муки, то лише „за правду”.

22. Балади Федьковича.

балади про опришків — «Добуш» і «Юрій Гінда», й ще одна, заснована на чужоземному переказові та інолітературній обробці легенда, що варіює як тему опору проти національного й соціального гноблення, так і, ще більше, тему закохання героя,— «Киртчалі». У явищі, яке могло б бути проаналізоване в дещо суттєвіших параметрах з точки зору літератури пізнішого часу (зокрема реалістичної), поет виділяє моменти поверхові: незвичайну вроду, незвичайну силу, незвичайні стосунки героя з жінками тощо, значення яких примножується й підкреслюється завдяки становищу, яке посідає герой і з'ясування якого не входить у наміри автора. Фатальним чинником у житті героїв усіх трьох балад виступають їхні любовні пригоди: феномен жінки в житті пасіонарного героя, не без симпатії зображеного поетом, доведено до краю в баладі «Киртчалі» (співець-воїн стає зрадником своїх співвітчизників болгар, закохавшись у доньку турецького баші). Від цих та подібних загалом поверхових атрактивних сюжетних схем Федькович не відмовлявся й пізніше, всіляко намагаючись видобути з них нове й глибше звучання, пожвавити їх та задіяні в них образи силою фантазії, увиразнити ліричними одкровеннями. Кохання у багатьох творах Федьковича, особливо в баладах,повістувальній ліриці, а також ряді оповідань, виявляється як прямування до смерті (смерть від любовної туги та самогубство); певну протидію еротичній самоволі героїв письменник вибудовує в прозових творах — над нею домінує етикет поведінки легіня-гуцула, але це не відміняє, лише побільшує трагічне розв'язання конфліктів. В поодиноких авторських трактуваннях (баладний диптих «Дві пісні рожеві», 1865) любовна пристрасть постає як замах на душу іншої людини, символічно зіставлена навіть із кривавим злочином.У баладі "Киртчалі" Федькович порушив ще одну тоді животрепетну тему - патріотизму і національно-визвольної боротьби, хоча й не зумів її загострити й зробити баладу досконалою в плані возвеличення героїки боротьби з іноземними поневолювачами. На її змістові і стилі відчутна тінь романтичного ставлення до теми. В баладі "Киртчалі" Федькович підкреслює в першу чергу рабське, ганебне становище Болгарії під ногою турецької султани. Довбуш Федьковича в однойменній баладі - герой романтичний, його соціальні помисли і прагнення невиразно підкреслені. Автор поетизує його вільнолюбиву силу й відвагу, енергію, твердість волі, зневагу до смерті. Він "красний, як царевич", перед ним "ляхи стинуть", за ним "дівчата гинуть", під його рукою "хлопців тисяч двісті", які ще ніколи не пили води, "хіба кров та буйні вина", вони чекають наказу свого ватажка, щоб "якому королеві" зняти голову з пліч. Та в основу сюжету Федькович поклав не суспільну, а особисту драму героя. Довбуш весь у полоні пристрасного кохання до жінки і ради цього кохання зневажає все. Його вчинки, його оточення змальовані в баладі з властивою романтикам загальністю, умовністю та ідеалізацією сили й відваги. Довбуш, цілком природно, не подібний до героїв балад кінця XIX ст., так як не подібні були й люди в житті різних епох, до яких зверталися письменники, щоб висловити завжди близьку їм ідею боротьби з тиранією, з неволею і поневолювачами.