70. «Не судилось» Старицького: традиція і новаторство.

Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Факт, що послугував темою у моїй драмі, — зазначав М. Старицький, — факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком... У драмі навіть самі фамілії з малими одмінами, — так замість Ілляшенків — Ляшенки, а решта ті ж самі».Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента — демократа і ліберала з поміщиків, ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів.Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей.Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання «підпанків», людців з лакейською психологією — огидного породження розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, — мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою. З такою викривальною силою, як зобразив О. Островський російське купецтво через докладний показ середовища, в якому воно діє й живе, його повсякденний побут і поведінку, М. Старицький показав українських поміщиків і їхнє найближче оточення. Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького. «Прегарною» вважав п'єсу й І. Франко.

71. Моральний світ драми "Дай серцю волю, заведе в неволю" Кропивницького.

Із «повнометражних» творів Кропивницького першим була мелодрама «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить» (1862), яка після численних переробок увійшла до репертуару українського театру під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю». Фабула п'єси нескладна: довкола молодої закоханої пари плете інтриги син сільського старшини Микита. Вподобавши Одарку, він егоїстично й брутально намагається усунути зі свого шляху її коханого — бідного парубка Семена. З почуттям вседозволеності, притаманним скоробагатькам та й ще власть імущим, він змагається за дівчину, анітрохи не зважаючи на її почуття. Блискучий за своїм характером словесний двобій Одарки з нахабним залицяльником. У відповідь на глузування багатого синка з бідності закоханих дівчина висуває справжні духовні цінності, підносить моральні засади, прекрасні й вічні, але незбагненні для Старостенка, чим і виявляє все його духовне убозтво й обмеженість.У словах дівчини — зовсім інший, відмінний від Микитиного, світ духовних цінностей, тих, які плекав віками народ. І на цьому тлі самовпевненість Микити, його почуття зверхності втрачають будь-який ґрунт, а сам він постає у справжньому світлі як покруч, морально спотворена істота. Хід подій лише увиразнює цю думку автора, а гірке каяття Микити, який помирає у хаті Семена й Одарки, остаточно утверджує її.Кропивницький, створюючи свою першу драму в дусі побутового романтизму, загострює конфлікт, наповнює його сильними й страшними пристрастями, густими чорними фарбами малює образ лиходія. Ця підкреслена мелодраматичність окремих сцен і образів й викликала критичну оцінку І. Франка. Згодом навіть у мелодраматичних ситуаціях М. Кропивницький виявляє більше художнього смаку.