90. Франкова версія «Каїна»

Розповідь про першозлочин у Франка набуває драматично напруженого емоційного і психологічного звучання. Це дозволяє зосередити увагу не на тому, що сталося (згідно з канонічним варіантом), а на тому, що й як відбувалося після домінантної події. І. Франко в поемі “Смерть Каїна” фактично створив новий сюжет, у якому розвиток дії розгортається за двома лініями. Перша лінія – зовнішня, коли автор описує безцільні мандри Каїна по пустелі, а потім у напрямі раю. Другий напрям розвитку дії – внутрішні монологи. Монологи Каїна розгортають сюжет твору найбільшою мірою, оскільки до кінця поеми (до зустрічі з Лемехом) він самотній. Каїн зробив висновок, що знання не вороже життю, воно повинне забезпечувати життя. Франків герой нарешті знайшов відповідь на питання: у чому щастя. Кульмінацією роздумів і вагань Каїна стало відкриття потреби служіння високим ідеалам, любові до людей (монологи “А що ж те дерево життя?”, “Я бачив: скоро хто плоду з дерева життя вкусив”, “Боже! Невже це правда?”). Франків Каїн зробив два головних висновки. По-перше, він відкрив джерело життя – почуття і велику любов. По-друге, знання виявляється вторинним, лише відкривши в собі любов, можна скористатися знанням. письменник залишив кожному читачеві вибір особисто осмислювати смерть Каїна. Основна причина драматичних емоційно психологічних і моральних переживань Каїна є усвідомленням свого абсолютного роз’єднання з людством.

91. Проблема зради у поемі «Похорон» Івана Франка

Викриттю псевдогероїв і псевдовождів, викриттю зрадництва і запроданства надто завзятих "слуг народу" Франко присвячує поему "Похорон". Герой Мирон переходить з революційного табору в протилежний, який автор називає "опортуністично-анархічний". Прихід у новий табір герой відзначає пишним бенкетом, що відбувається у величезній залі, куди зійшлося вибране товариство Позначений на початку образом Юди, у поемі гучнішає мотив зради. Перед внутрішнім зором Мирона миготять картини минулої ночі. Він – провідник грізної армії, яка піднялася "за права людей, за волю" і яка ось-ось переможе ворога, завдасть йому останнього нищівного удару. Однак у момент найвищої напруги дії кульмінація епізоду перемикається на іншу реалію, а саме – зраду. Мирон не відчуває себе веселим, як шістсот інших учасників бенкету. Він бачить, що чужий тут, серед горе-патріотів, болісно реагує на сповнені погордою погляди чоловіків, єхидні усмішки дам, адресовані йому, і загнане в кут сумління починає оживати в ньому. Він відчуває зрадником. Мирон стискає гостям руки і бачить на них кров братів, яких він зрадив і віддав на смерть. То йому здається, що його груди ссуть їдкі гадюки, то ніби він чув крик: «Ти зрадник!» Отже, як стверджував І.Франко, позитивний герой, тим паче патріот, не може бути зрадником, перебіжчиком, людиною, яка легко зраджує своїм принципам.

92. Поема «Мойсей» - заповіт Івана Франка українському народові.

 Пролог до поеми - це заповіт Каменяра українському народові, де поет дає перспективу його національного і духовного відродження. поему "Мойсей" проймають національні i вселюдські проблеми. Це твір-роздум про майбутнє українського народу, про взаємини вождя i мас у процесі боротьби за світле життя, про могутні сили народу, здатного висунути з свого середовища в процесі революційного руху поводирів, які приведуть до остаточної перемоги. Перенісши біблійний сюжет на український ґрунт, Франко створив багато-проблемний твір, у якому відтворив історичну долю України, порушив проблему духовної єдності народу як основи національного і державного відродження нації. Написаний у період піднесення революційного руху в Росії й в Україні "Мойсей" став визначною віхою у творчості Каменяра, розкрив нові грані його поетичного генія, з великою силою засвідчив глибоку віру Франка у невичерпні сили народу, i світле майбутнє своєї вітчизни. Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рідного народу "замученого, розбитого", а спрямувати його на активні дії, на здобуття людських прав. Ця думка є основною філософською сентенцією твору. Вона знайшла ідейно-художнє втілення у прозі. Під подертими наметами древніх ізраїльтян, «синів пустині», письменник бачив своїх знедолених земляків. Сорокарічне блукання єврейського табору по пустині в пошуках обіцяної Палестини в художньому мисленні поета асоціювалось із сумними сторінками літопису українського народу, який звивистими стежками-дорогами історії шукав свою вітчизну. А здобуття Єрихона і завоювання обіцяного краю в уяві автора воскрешало героїчну боротьбу рідного народу за волю, зміцнювало віру в його краще майбутнє.