Пит № 41. Особливості розвитку епіграфічного письма на українських землях: особливості графіки та сфер застосування.

Епіграфіка – СІД, яка вивчає давні написи на твердих матеріалах (переважно – мармурі, вапняку, пісковику та інших гірських породах, на металі, дереві, випаленій глині тощо). За характером знаряддя й способом письма розрізняють написи: старанно вирізьблені різцем на камені (лапідарні); видряпані гострим знаряддям – так звані графіті, здебільшого зроблені недбало; намальовані фарбами – так звані дипінті. Епіграфічні пам’ятки часто становлять єдине писемне джерело з давньої історії того чи іншого міста, країни тощо. Розвиток епіграфічного письма прийнято поділяти на епіграфіку античну, середньовічну, нову. Античні inscriotiones мали важливе значення для вивчення своєї епохи, оскільки вважаються найчисленнішою групою пам’яток писемності стародавньої доби. На території України важливим історичним джерелом від 6ст. до н. е. і до 4-5 ст. н. е. є грецькі і латин. написи з давньогрецьких міст Тіри, Ольвії, Херсонеса Таврійського, Пантікапея та ін. Для вивчення середньовіччя ( зокрема, епохи Київської Русі) й пізнішого часу (аж до 18 ст.) велике значення мають написи на стінах будівель, могильних пам’ятниках і окремих побутових речах. Незважаючи на те, що кам’яні тексти середньовіччя не мають для своєї епохи – порівняно з рукописними текстами – такого значення як античні, але вони все ж являють собою оригінали і не дублюють «палеографічні», а тим більше друковані тексти середньовічної доби. Могильні написи з гробниць, пам’ятників, церковних стін і церковних плит, - основний епіграфічний матеріал середньовіччя. У формі написів, в способах скорочень проявляється боротьба між типово – монументальними формами букв (і абревіатур) і написанням, яке формується під впливом «м’яких» ліній пергаментного письма; різець і молоток підкоряються формі рукописної букви, а згодом друкованих букв. Литі написи на дзвонах подають цікаві форми монументального, а також і змішаного письма. Написи на будинках, щитах і гербах, підписи до фресок виводяться пензлем і схожі на рукописний стиль. Теж саме можна сказати про вигравірувані написи на печатках, медалях, посудинах.

Наносячи текст на камінь і метал, гравірувальник 6-13 ст. більшою мірою не шукав нових, порівняно з рукописними, алфавітних образів. Все більше текстів записують на твердих матеріалах через недовговічність пергаментних архівів. Серед них пам’ятки не лише історичного, сакрального і літургійного характеру, а й документи – акти юридичного характеру. На це вплинуло непостійність 9-12 ст., коли архів особливо часто наражався на небезпеку пожару чи пограбування.

Багато давніх написів є на стінах Софіївського собору в Києві. Це, зокрема, графіті, і написання графітів має свої особливості. Матеріал їх письма є досить твердий фресковий тиньк, а прилади різні гострі предмети:ножі, цвяхи і навіть голки . Важливе значення при цьому мав стан тиньку:його вологість або сухість, що впливало на форму літер і всього надпису. Не останнє місце при написанні графіті мала й офіційна заборона писати(«різати») на стінах церков, результатом чого була поспішність, а значить неохайність у написанні деяких текстів . Однак не зважаючи на всі ці труднощі велике число графіті говорить само за себе: їх писали люди різного соціального стану, навіть князі. Можна сказати, що важливими є пам’ятні графіті, що оповіщають про пізні події , іноді літописного характеру. Великий інтерес становить напис, на якому невідомий автор записав важливу подію свого часу – смерть Ярослава Володимировича: «В лето 6562 месяца февраля в 20–е упение царя нашого». Напис вирішив спірне питання про дату смерті Ярослава Мудрого. Цим він підтвердив свідчення Іпатіївського літопису. Великий надпис у центральній частині собору повідомляє, що у 1093р. тут був установлений саркофаг Всеволода Ярославовича. Виявлено найдавніше графіті, яке відносять до 1022р. Воно свідчить, що вже у цьому році храм стояв і був розписаний. Це допомагає у ствердженні факту побудови собору не Ярославом Мудрим, а його батьком – Володимиром. Науковці називають це відкриття сенсаційним.

До першої половини 11 ст. також можна віднести дві датовані написи 1052 та 1054 року. Їх виявленні на фресковому зображенні св..Пантелеймона . в надписі йдеться про короткочасну подію – грім , що стався 3 березня 1052 року , або вірогідніше про блискавку яка вдарила у Софійський собор . Літери їх глибоко порізані в тиньку пером . Кожна з літер написана на деякій відстані від іншої ,окремі слова виділені . Накреслення літер геометричне , вони досить велике і нагадують крупний почерк Остромирового Євангеліє. Напис – графіті з Новгорода є одним із прикладів того ,як київська писемність поширилася у різні міста Київської Русі.

Почерк надписів графіті другої половини 12 ст. можна цілком слушно віднести до ділового письма ,бо всі літери нахиленні праворуч , зовсім відсутнє намагання ретельно вишкрябувати кожну літеру. Надписи – графіті часів Київської Русі відомі в інших містах України , зокрема в Чернігові та Галичі. Під час реставраційних робіт у Чернігові в 1967 року у Спасо-Преображинському соборі на зовнішній стіні на півдні знайдено надпис завдовжки 1 м.

З розквітом міського життя характер публічних написів починає змінюватись, а їх кількість збільшується, характеризується більшою свободою та суспільною ініціативою. Поява публікацій з епіграфіки зумовлена, найчастіше, появою нових знахідок та реконструкцій. Розвиток вітчизняної епіграфіки пов'язаний з вивченням головним чином античних написів. Повне зведення відкритих на кінець 19 – поч. 20 ст. античних написів видавав лат. Мовою В.В. Латишев («Давні написи, грецькі і латинські, північного узбережжя Чорного моря»). Поряд з вивченням античних написів почали широко досліджувати давньоруські епіграфічні пам’ятки (праці Б.О. Рибакова, С.О. Висоцького та ін.)