59. Вітчизняний підхід до забезпечення конкурентоспроможності національної економіки.

Вітчизняний підхід до забезпечення конкурентоспроможності національної економіки знайшов своє втілення у “Основних напрямах конкурентної політики”, що формулювалися на 1999-2000 роки та на 2002-2004 роки, та затверджувалися указами Президента України. Також втіленням вітчизняного підходу є програми діяльності урядів. Проте результати залишають бажати кращого.

За кількома загальновизнаними методиками визначення конкурентоспроможності Україна протягом останніх років традиційно «пасе задніх». Відсутність ж на даний момент системного розуміння власної неконкурентоспроможності в поєднанні з відсутністю стратегії з її формування створює ризик залишитися інвестиційно непривабливою й нерозвиненою країною і надалі.

Триваюче (з вельми зрозумілих і, напевно, виправданих причин) управління економікою в ручному та часто «пожежному» режимі і перспектива хронічної виборчої кампанії (2006, 2009 роки) не сприяють виробленню передусім самим суспільством стратегії конкурентного виживання та процвітання в умовах глобальних тенденцій, які стрімко підносять розвинені країни в «піднебесну височінь». Тож може сформуватися така структура інвестиційних потоків, що закріпить традиційні, але вже «не модні» акценти на галузях «цегли-й-цементу», а також екологічно «важких» виробництвах, – замість того, аби сприяти формуванню сучасної інфраструктури економіки Знань. У результаті Україна ризикує остаточно втратити деякі з надзвичайно важливих потенційних чинників конкурентоспроможності, успадкованих від СРСР (високий рівень освіти й науки), і, врешті-решт, так і залишитися на задвірках Європи — можливо, лише як усеєвропейська житниця, склад, транзитна територія, сховище відходів, місце розташування важких виробництв тощо.

Мета Програми – перетворення України у провідну світову агропромислову державу до 2010 року. Основні завдання програми до 2010 року: збільшити ВВП у АПК в 2,5 рази, частку продукції АПК на зовнішніх ринках в 2,5 рази, прибутковість виробництва у АПК на 10-12 відсотків, зовнішні та внутрішні інвестиції в АПК в 7 разів, доходи населення зайнятого в АПК в 6 разів, поновлення засобів виробництва в 5 разів, забезпечити 85% зайнятості на селі, підняти рівень забезпечення сільського населення об'єктами соціальної інфраструктури на 50 відсотків, забезпечити ріст доходів селянських господарств у 6 разів, підвищити родючість ґрунтів на 50 відсотків, сформувати екологічний бренд України.

До основних блоків програми входять:

– земля;

– ринки АПК;

– виробництво;

– модельні інвестиційні проекти;

– фінанси та інвестиції;

– наука;

– освіта;

– екологія, безпека та стандартизація;

– заможне село;

– просування та реклама екологічного бренду України;

– інформація ;

– міжнародна інтеграція;

– бюджетне регулювання;

– законодавство.

60.Міжнародний досвід реалізації програм підвищення конкурентоспроможності.

Закордонні компанії та країни вже десятки років активно реалізують різноманітні програми, спрямовані на покращення ринкового положення конкретних підприємств і країн, розв’язання їх внутрішніх проблем та формування стійких конкурентних позицій.

Так звані нові індустріальні країни (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур тощо), застосовуючи цілеспрямований державний вплив на розподіл та використання інвестиційних ресурсів, на пропорції накопичення та споживання, на формування та розвиток факторів виробництва, і в першу чергу інтелектуального й трудового потенціалу, досягли надзвичайних успіхів у розвитку промислової та непромислової сфер, зайняли чільні місця у міжнародному поділі праці та масово реалізують свої товари у багатьох країнах світу. Провідні індустріальні держави задля утримання лідируючих позицій на світових ринках розробляють і впроваджують галузеві та регіональні програми підвищення якості продукції, продуктивності та конкурентоспроможності. Намагаються не відстати від них і наші сусіди, зокрема, найбільший і найпотужніший, – Росія.

Прикладом галузевих програм з держав близького зарубіжжя є Комплексна міжвідомча програма підвищення якості продукції оборонного комплексу Російської Федерації, представлена нижче.

Мета програми – вирішити проблему забезпечення якості продукції ОПК шляхом різкого скорочення втрат часу і засобів в процесах розробки, виробництва і експлуатації продукції ОПК.

Задачею комплексної міжвідомчої програми підвищення якості продукції ОПК є розробка і впровадження в оборонній промисловості комплексу відповідного нормативно-правового, науково-методичного, технологічного і програмно-технічного забезпечення, що дозволить різко скоротити втрати в процесах розробки, виробництва і експлуатації продукції.

Вагомість наведеної програми зумовлена тією роллю, яку відіграє Російська Федерація на світових ринках зброї, займаючи перше місце за обсягами грошових надходжень від реалізації відповідної продукції.

Іншим аспектом підвищення конкурентоспроможності нашого північного сусіда стала національна інноваційна система, створення якої почалося в 1997 році на програмній основі. Програму 1997 року розробили та профінансували Міннауки, Міноборони РФ і два державних інноваційних фонди, до яких приєдналися шляхом внесення коштів зі своїх бюджетів декілька регіональних адміністрацій. Реалізація програми дозволила вже в 1997 році створити у кількох найбільш наукоємних містах (Москва, Санкт-Петербург, Новосибірськ, Казань, Єкатеринбург тощо) перші інноваційно-технологічні центри загальною площею 14482 м². У них розташувалися 104 малі наукові фірми, що забезпечили 1557 робочих місць. Річний оборот цих фірм склав 116,804 млн. руб., а сума податків, перерахованих у місцеві та федеральний бюджети (12,846 млн. руб.), досягла майже третини усіх вкладених коштів. На 1998-2000 роки ця програма охопила вже 14 міністерств і відомств і передбачала створення ще 20-25 базових інноваційно-технологічних центрів, у яких розташуються 500-600 малих технологічних фірм, а також забезпечення не менше 10 тис. нових робочих місць у сфері інноваційного підприємництва та біля 25 тис. додаткових робочих місць на виробництві. Паралельно з інноваційно-технологічними центрами розвивалася система підготовки спеціалістів з комерціалізації технологій та керуючих для малих інноваційних фірм [145].

Таким чином, як промислово розвинені країни, так і держави, що розвиваються, активно шукають та використовують різноманітні засоби підвищення конкурентоспроможності на макро-, мезо- та мікрорівнях, спрямовуючи власні підприємства та галузі до формування нових конкурентних переваг і захоплення ринкових просторів.