Цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин

Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність правових засобів і прийомів впливу на майнові та особисті немайнові відносини, які дістали відображення в цивільно-правових нормах. Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин є комплексною категорією, що характеризується такими ознаками:

1) юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність. Це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов'язків, а також вони не перебувають між собою у будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);

2) диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин — сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд, керуючись при цьому власними інтересами та метою;

3) судове вирішення спорів — будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку;

4) майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушника. Це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов'язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин або створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які мають переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника.

Загалом у правознавців практично не викликає сумнівів доцільність розрізняння імперативного та диспозитивного методів правового регулювання як найпростіших і разом з тим головних прийомів юридичного впливу, котрі визначають головні характерні ознаки правового статусу суб'єктів, у їх висхідних юридичних позиціях.

Імперативний метод (метод субординації) характеризується тим, що регулювання зверху вниз здійснюється на владно-імперативних засадах.

Диспозитивний метод (метод координації) характерний для регулювання на засадах ініціативності та вільного розсуду учасників відповідних відносин; на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються за його допомогою.

Ґрунтуючись на такій характеристиці двох зазначених методів, можемо звернутися до аналізу особливостей методу цивільно-правового регулювання, котрий розуміється як сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються, передусім, юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на засадах їхнього вільного розсуду за винятками, встановленими цивільним законодавством.

Оскільки для методу цивільно-правового регулювання у більшості випадків властивою є відсутність категоричних приписів діяти учасникам цивільних відносин певним чином (виняток становлять цивільні охоронні правовідносини - зобов'язання відшкодувати шкоду, повернути безпідставно отримане майно, а також деякі вимоги стосовно оформлення правочинів тощо), тобто, останнім надається можливість обрання типу поведінки і самостійного врегулювання своїх відносин, цей метод отримав назву диспозитивного на відміну від методу імперативного - властивого праву адміністративному (публічному праву взагалі).

Функції цивільного права

Функції цивільного права можна визначити як відповідні напрями впливу цивільно-правових норм на врегульовані ними майнові та особисті немайнові відносини, спрямовані на досягнення по­ставлених перед даною галуззю права цілей і завдань. Цивільному праву притаманні регулятивна, охоронна та превентивна функції.

Регулятивна функція цивільного права полягає у врегулюванні цивільно-правових відносин насамперед у їх нормальному, бажаному для їх учасників ста­ні. Це здійснюється шляхом встановлення підстав виникнення права власності, обсягу повноважень власника, порядку використання майна суб'єктами підпри­ємницької діяльності, порядку використання об'єктів інтелектуальної власності, меж здійснення права власності, порядку укладення та виконання правочинів (угод), спадкування майна тощо. У такому разі здійснюється так зване позитив­не регулювання позитивних цивільних відносин. Додержання учасниками ци-вільних відносин правил позитивного регулювання дає їм можливість самостійно вчиняти позитивні дії, утримуватися від негативних дій (бездіяльності), досягати максимально ефективного результату, а врешті сприяє ефективному економічно­му обігу, розподілу та використанню громадянами матеріальних благ, додержа­нню усіма членами суспільства особистих немайнових прав їх носіїв.

Однак регулятивна функція цивільного права не зводиться до нормативного впорядкування цивільного обігу. Конструкція цивільно-правових норм, особливо у сфері договірних зобов'язань, створює їх учасникам передумови для локально­го саморегулювання відносин, що виникають між ними. Менш активною є ре­гулятивна функція у сфері особистих немайнових відносин, не пов'язаних з май­новими, адже норми цивільного права в основному закріплюють правовий режим їх об'єктів, тобто особистих немайнових прав. Дійсно, ні честь, ні гідність не можна регулювати, такі особисті блага природно притаманні людині. Тому ци­вільно-правові норми швидше не регулюють відносини щодо зазначених немате­ріальних благ, а юридичне визнають їх належність відповідному суб'єктові у ста­тичному моменті та забезпечують захист у разі їх порушення.

Таким чином, як нормативне регулювання, так і локальне саморегулювання відображають регулятивну функцію цивільного права переважно в межах право­мірної діяльності суб'єктів цивільно-правових відносин.

Охоронна функція цивільного права покликана оберігати суб'єктивні май­нові та особисті немайнові права особи від посягань усіх інших осіб та за­безпечувати примусовий захист від їх порушення. Однак у юридичній літера­турі, як правило, охоронна функція розглядається як така, що лише забезпечує захист порушеного суб'єктивного права1. За такого підходу охоронна функція на­чебто повинна реалізовуватися лише після порушення суб'єктивного права, що є її вузьким тлумаченням. Тому при визначенні змісту охоронної функції цивіль­ного права необхідно враховувати сформовану в юридичній науці думку про спів­відношення понять "правова охорона" та "правовий захист".

Її сутність полягає в тому, що правова охорона є більш широким поняттям, порівняно з правовим захистом, і останнє може охоплюватися першим. Тобто правова охорона може охоплювати весь комплекс засобів, що забезпечують реа­лізацію закріплених правовими нормами суб'єктивних прав як в їх позитивному стані, так і у разі порушення. Однак ті засоби, які застосовуються у разі пору­шення суб'єктивних прав, утворюють комплекс засобів їх захисту, а норми, які їх передбачають, є "захисними нормами активної дії"2. У такому підході до даної проблеми є певна логіка, адже регулятивні норми не лише регулюють цивільно-правові відносини у їх позитивному стані до порушення, а й водночас охороня­ють права учасників цих відносин. Це власне випливає із конституційних поло­жень. Так, відповідно до ст. 4 Конституції України "право приватної власності є непорушним". Ця норма хоч і є регулятивною щодо відносин власника з усіма іншими особами, але вона також покликана охороняти права власника від пося­гань третіх осіб. Такою є аналогічна ст. 317 нового ЦК України.

Важливу роль відіграє також превентивна (виховна, попереджувально-ви­ховна) функція, що покликана стимулювати позитивні відносини і не допускати виникнення негативних відносин, які б призводили до порушення цивільних май­нових та особистих немайнових прав. Вже саме закріплення в цивільно-правових нормах положень про цивільну відповідальність та інші можливі негативні для порушника майнові наслідки, здатне давати попереджувально-виховний ефект, а саме — утримуватися у своїй поведінці від дій, що можуть призвести до пору­шення прав інших осіб, вдосконалювати технології і техніку для підвищення без­пеки їх використання. При цьому виховний ефект мають не лише ті норми, які розраховані на фактичне порушення суб'єктивних цивільних прав, а й ті, що міс­тять заборонні приписи.

У юридичній літературі можна зустріти посилання на притаманність цивіль­ному праву компенсаційної функції. На наш погляд, заміна втрат кредитора ін­шими майновими благами, що вважається компенсацією, є складовою частиною загальної охоронної функції, а тому не дає достатніх підстав для обов'язкового виділення самостійної і повноцінної компенсаційної функції

Основні принципи цивільного права

Принципи цивільного права формуються, що цілком зрозуміло, не ізольовано, а під впливом загальних принципів усієї правової системи держави. В юридичній науці радянського і сучасного періодів багато уваги приділялося дослідженню принципів права, виявленню їх змісту, співвідношенню з іншими правовими ка­тегоріями, їх класифікації, що однак не завершилося сформуванням однозначних концептуальних поглядів на це правове явище.

Галузеві принципи закріплені у ст. З ЦК України:

- неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини (тобто органи державної влади і самоуправління не повинні втручатися у приватне життя особи, визначати його місце у суспільстві, диктувати характер поведінки)

- неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України та законом (держава надає рівну правову охорону власності незалежно від її форм та видів. Підстави і порядок позбавлення права власності регламентовані законом (конфіскація, реквізиція, вилучення земельних ділянок для громадських потреб та ін.)

- свобода договору (цей принцип реалізується шляхом:

а) вільного вибору контрагентів;

б) вільним обранням виду договору;

в) вільним формуванням умов, на яких договір укладається;

- свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (не допускається адміністративне втручання у підприємницьку діяльність. Водночас, керуючись інтересами публічними, держава за певних умов може регламентувати певні відносини. Наприклад, обов'язковість ліцензування медичної діяльності)

- судовий захист цивільного права та інтересу (суд зобов'язаний розглянути будь-який спір, що стосується захисту законних прав і свобод особи)

- справедливість, добросовісність та розумність (суд не повинен стояти на формальних позиціях при захисті порушених прав)

Наявність законодавчого переліку принципів не є перешкодою до виявлення у цивільному праві й інших правових засад. Принципами цивільного права виступають також: принцип поєднання інтересів особи та суспільства; принцип недопущення здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню та інші.

Визначення цивільного права, відмежування цивільного права від інших галузей права

Цивільне право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Відмежування цивільного права від інших галузей права здійснюється за предметною ознакою, тобто за колом суспільних відносин, які регулюються відповідною галуззю права, а також за методом правового регулювання.

Проте відмежування виключно за предметом регулювання не завжди можливе. Так, відносини, пов'язані із правом власності, регулюються не лише цивільним, а й земельним, трудовим, фінансовим правом. Охорона права власності здійснюється і в цивільно-правовому, і в кримінально-правовому, і в адміністративно-правовому порядку.

У цих випадках цивільне право відмежовують від галузей права не лише за предметом, а й за властивим лише для таких галузей методом. Це, насамперед, конституційне, адміністративне, кримінальне право, процесуальні галузі права.

Так, конституційне право закріплює основні особисті права громадян України, встановлює рівність усіх форм власності, недоторканність, свободу підприємницької діяльності, визначає загальні принципи правової системи. Цивільне право не тільки конкретизує названі положення Конституції України, а й містить норми щодо регулювання інших приватноправових за характером відносин.

Адміністративне право регулює відносини, що виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Для цивільного й адміністративного права спільним є предмет регулювання - майнові відносини, проте методи регулювання цих відносин - різні. Ознака підлеглості однієї сторони іншій - є найхарактернішою для адміністративно-правового методу регулювання суспільних відносин, якому поняття "юридична рівність сторін" - невідоме.

Фінансове право регулює відносини, що виникають у сфері здійснення державою своєї бюджетної, податкової чи іншої діяльності.

Процесуальні галузі права (цивільного, кримінального) регулюють не самі суспільні відносини, а лише процедуру розгляду цивільно-правових спорів чи кримінально-правових деліктів відповідними юрисдикційними органами.

Цивільне право певною мірою межує із трудовим правом у питаннях щодо регулювання договору підряду і трудового договору, відшкодування шкоди, заподіяної особі. Проте, характерним для трудових правовідносин є те, що вони виникають у зв'язку із здійсненням особою права на працю і безпосередньо пов'язані з процесом праці. Цивільне право у ці відносини не втручається.

Земельне право за предметом регулювання дещо подібне до цивільного права, проте метод регулювання земельних відносин за своєю природою наближається до адміністративного права.

Близьким до цивільного є сімейне право, проте учасниками сімейно-правових відносин виступають особи, пов'язані між собою, як правило, родинними чи сімейними відносинами - батьки і діти, дід, баба - онуки, брати - сестри, подружжя. У цивільних правовідносинах коло суб'єктів значно ширше - ними можуть виступати будь-які фізичні чи юридичні особи.

Система цивільного права як галузі права

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову, яка пов'язує усі правові норми у певному порядку, розташуванні за відповідними юридичними ознаками. Таке структурне об'єднання правових норм утворює формалізовану систему цивільного права, що сприяє ефективному пізнанню та застосуванню цих норм. Як відомо, нині в нормотворчості досить широко практикується прийняття комплексних законодавчих актів, в яких містяться норми різних галузей права. У таких випадках вкрай важливо, по-перше, встановити галузеву належність тієї чи іншої норми, а по-друге — виявити її місце в системі відповідної галузі права.

Найважливішими складовими елементами структурної системи цивільного права безперечно є самі правові норми. Однак вони не можуть існувати самостійно, ізольовано, без взаємозв'язків. Тому вони об'єднуються у певні угрупування залежно від особливостей врегульованих ними відносин, від способів та цілей такого врегулювання. Основним організаційно-структурним об'єднанням цивільно-правових норм є згрупування їх у цивільно-правові інститути. Отже, цивільно-правовий інститут — це певна сукупність цивільно-правових норм, що регулюють певну споріднену зовнішньо і внутрішньо категорію цивільно-пра­вових відносин. Такими є, наприклад, інститути позовної давності, права власності, купівлі-продажу, дарування, найму, схову. При цьому серед багатьох інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх цивільно-правових відносин, тобто загально-цивілістичні інститути утворюють Загальну частину цивільного права. Ті ж правові інститути, норми яких взаємодіють з нормами Загальної частини та регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносин, утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного права.

Такий поділ цивільного права певною мірою є умовним, адже на відміну від кримінального права, в якому існування Загальної та Особливої частин безпосередньо обумовлено структурою Кримінального кодексу України, законодавчої обумовленості ЦК України виділення Загальної та Особливої частин цивільного права не існувало. Тому в цивілістичній науці іноді висловлюються заперечення щодо наявності підстав для поділу цивільного права на загальну та особливу частини, оскільки в ньому немає універсальної загальної частини.

Отже доцільніше говорити про розділи цивільного права, в кожному з яких є загальна та спеціальна частини (наприклад, у зобов'язальному праві).

Як правило, в юридичній літературі до загальної частини включають норми про суб'єктів, об'єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність, а всі інші, починаючи з інституту права власності, — до спеціальної частини. Власне такий підхід знайшов своє відображення і в новому ЦК України. Тому система цивільного права України може бути представлена у такому порядку.

Загальні/ частину цивільного права мають становити норми про: основні положення (цивільні відносини, підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, захист цивільних прав); суб'єктів і об'єкти цивільних прав; правочини (уго­ди); представництво і довіреність; позовну давність.

Особливу частину цивільного права утворюють норми про: особисті немайнові права; речове право; інтелектуальну власність; зобов'язальне право (договірні та позадоговірні зобов'язання); спадкове право.

Поняття цивільного законодавства

Цивільне законодавство — це система нормативних актів, які містять цивіль­но-правові норми. Цивільне право — це сукупність юридичних норм. Цивільне законодавство — система нормативних актів. Цивільне право — внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються; цивільне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже, цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.

Система цивільного законодавства

Структура цивільного законодавства є будовою і внутрішньою формою організації системи цивільних нормативних актів. Цивільно-правові акти залежно від їх юридичної сили і престижу перебувають на різних структурних рівнях, а тому система цивільних правових актів у цілому є поліструктурною.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні.

До основних законів належать Конституції. Прийнята 28 червня 1996 р. нова Конституція України як своєрідний суспільно-політичний договір принципово змінює політико-правову ситуацію в Україні на краще. Вона відкриває реальні можливості створення і розвитку справжнього громадянського суспільства в кра­їні1.

Конституція України 1996 р. має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції України і мають відповідати їй. Конституція України містить у собі норми різних галузей права, в тому числі норми цивільного права. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності в статтях 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142, 143. Статті 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового ре­гулювання особистих немайнових відносин з приводу таких особистих благ, як життя, здоров'я, ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисті папери, таємни­ця кореспонденцій та ін.

Конституцію України можна розглядати як центр всієї структури українського законодавства, в тому числі цивільного законодавства. Це пояснюється тим, що відповідно до Конституції України (ст. 8), як уже зазначалося, закони України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади приймаються на основі Конституції України і мають відповіда­ти їй.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони.

Даному положенню відповідає зміст законодавчих актів, оскільки в них зак­ріплюються засади політичного і суспільно-економічного життя держави. Так, закони України про власність, підприємства, банки і банківську діяльність, цінні папери і фондову біржу, захист ринку набули важливого значення для розвитку цивільного законодавства в Україні.

В Україні законодавчу владу здійснює Верховна Рада.

ЦК України 2003р. побудовано за пандектною системою. Відповідно до неї норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, винесено за дужки та пред­ставлено окремою книгою під назвою "Загальні положення". Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права представлено у 5 книгах: "Особис­ті немайнові права фізичної особи", "Право власності та інші речові права", "Право інтелектуальної власності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право".

Книга перша "Загальні положення" складається з 5 розділів і 18 глав. Це розділи про основні положення, особи (фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність. До безпереч­них досягнень у галузі підготовки першої книги слід віднести вперше врегульо­ваний у межах проекту ЦК України правовий статус держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад як суб'єктів цивільних прав та обов'язків, а також розділ про об'єкти цивільних прав. Об'єкти прав — загаль­ний цивільно-правовий інститут і включення його до "Загальних положень" є цілком закономірним. Це дало змогу зосередити в "Загальних положеннях" ЦК України всі елементи цивільно-правових відносин.

Книга друга "Особисті немайнові права фізичної особи" — велике досягнення ЦК України. Юридичним фундаментом цієї книги є розділ II Конституції України про права людини і громадянина. Конституційні особисті права людини повністю перенесено до книги другої. Зміст їх розширено, конкретизовано. Книга містить перелік способів захисту особистого немайнового права, що його порушено. Маються на увазі: відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, громадська догана, заборона випуску у світ газети чи книги, в яких міститься не­правдива інформація, вилучення тиражу книги чи газети і знищення його. Книгу другу можна назвати кодексом про особисті права фізичної особи в ЦК.

Книга третя "Право власності та інші речові права" передбачає регулювання речових відносин. До речових прав віднесено право власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій), за­става та інші речові права. Новий ЦК передбачає захист речових прав. Його розробники розглядають державних і комунальних юридичних осіб як суб'єктів пра­ва власності на майно, закріплене за ними.

Книга четверта містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права, права промислової власності, права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

За цим Кодексом лише угода (правочин) регулює відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Саме угода визначає розміри, порядок обчислення і виплати за використання об'єктів інтелектуальної власності. Кабінет Міністрів України може лише встановити мінімальні ставки авторської винагороди.

У ЦК України закладено нові інститути — це суміжні права (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення), права на селекційні досягнення, на нерозкриту інформацію, на фірмове найменування, найменування місця походження товару. Передбачається тільки судовий порядок захисту порушених прав суб'єктів прав інтелектуальної і промислової власності.

Книга п'ята "Зобов'язальне право" регулює відносини майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають із правомірніх односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення

Норми договірного права є переважно диспозитивними, недоговірні зобов'язання регламентуються імперативними нормами.

Серед охоронювальних зобов'язань новим є інститут зобов'язань, які виникають внаслідок загрози життю і здоров'ю громадян, а також їхньому майну і майну юридичних осіб у зв'язку з порушенням довкілля. Рядом новел доповнено умови настання відповідальності при заподіянні моральної шкоди, а також шкоди, завданої взаємодією джерел підвищеної небезпеки чи через недоліки у товарах, виконаних роботах, наданих послугах.

У книзі шостій "Спадкове право" по-новому вирішується проблема усунен­ня від спадкування, питання щодо спадкування окремих прав та обов'язків спад­кодавця. За рішенням суду усувається від права спадкування особа, яка ухиля­лася від надання допомоги спадкодавцеві, коли він через поважні причини потребував її. Вклад у банках в усіх випадках має включатися до спадщини.

Цивільно-правові норми містяться в численних спеціальних законах ком­плексного характеру. Такими є, зокрема, Господарський кодекс, Земельний кодекс України, Сімейний кодекс України, Повітряний кодекс України, в яких поряд з іншими га­лузевими нормами містяться цивільно-правові норми.

Наступною частиною структури законодавства є відомчі нормативні акти. В юридичній літературі зазначається, що вони є найменш організованою частиною ієрархічної структури законодавства. Це пов'язано як з відсутністю у даній структурі активного центру, так із іншими обставинами, зокрема з великою кіль­кістю відомчих нормативних актів.

Голови місцевих державних адміністрацій приймають рішення у формі розпо­ряджень у межах власних і делегованих повноважень, у тому числі з питань застосування цивільного законодавства відповідно до Конституції України та Зако­ну України "Про місцеві державні адміністрації".

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами, прий­мають рішення і з питань цивільного законодавства, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Елементами системи цивільною законодавства є також примірні статути кооперативних і громадських організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими органами (наприклад, з'їздами) кооперативних та інших систем.

Джерелом цивільного права можуть бути і міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, оскільки відповідно до ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства.

Роль звичаїв ділового обороту в регулюванні цивільних правовідносин

Джерелом цивільного права є правові звичаї, зокрема звичаї ділового обороту. ЦК України містить норми, присвячені правовому звичаю як джерелу цивільного права. Звичаєм ЦК визнає правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин (ч. 1 ст. 7 ЦК).

У відповідних нормах ЦК України загальне поняття звичаю проявляється в його різновидах (звичаї національних меншин, ст. 28; місцеві звичаї, ч. 1 ст. 333) і трансформується в юридичні формулювання, які регулюють спеціальні види відносин. Так, у ст. 673 ЦК встановлено, що в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Приблизно так само звичаї ділового обороту знайшли своє втілення і в окремих нормах Господарського кодексу України. Так, у ч. 3 ст. 268 ГК передбачено, що в разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. З огляду на це не є вдалою ст. 7 ГК, яка дає перелік видів лише нормативно-правових і нормативних актів як джерел регулювання господарських відносин. Фіксація звичаїв передбачена Кодексом торговельного мореплавства. КТМ надає начальникові морського порту право видавати (затверджувати) звід звичаїв порту.

Слід виділяти такі характерні риси (ознаки) звичаю як джерела цивільного права: 1) звичай є загальновизнаним правилом поведінки, що склалося внаслідок неодноразового і тривалого однакового застосування; 2) не є обов'язковою фіксація звичаю в якихось документах, що прямо випливає зі змісту ст. 7 ЦК України.

Умовами звичаю є: 1) неврегульованість питання, що є предметом судового спору, в чинному законодавстві або договорі; 2) відсутність суперечності з договором або актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 7 ЦК України).

Звичай є загальноприйнятим правилом поведінки, яке не виражене прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечить їм. Отже, звичаї діють у разі відсутності прямих приписів у нормативному акті або в договорі.

ЦК України визначає місце звичаїв в системі норм цивільного права. Відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК України звичай може застосовуватися до певних цивільних правовідносин, якщо ці відносини не врегульовані цивільно-правовими нормами, а також за умови, якщо ці звичаєві правила поведінки не суперечать договору або актам цивільного законодавства.

Отже, в Україні правовий звичай не займає рівноправне місце серед інших форм цивільного права. За українським правом звичаї за юридичною силою поступаються договорам та актам цивільного законодавства. Другорядну роль звичаю як джерела права України можна пояснити впливом позитивістських традицій та закріпленням в актах законодавства багатьох звичаїв, внаслідок чого сучасне вітчизняне цивільне право істотно обмежує значення правового звичаю.

Кодифікація та інші форми систематизації цивільного законодавства

Основними способами систематизації (упорядкування) законодавства в цивільно-правовій сфері виступають інкорпорація, консолідація та кодифікація.

Інкорпорація нормативних актів являє собою зведення раніше виданих актів в єдине джерело (збірник) без зміни їх змісту. Офіційна інкорпорація зазвичай оформлюється у вигляді єдиного зведення, зібрання або іншого збірника законів чи інших нормативних актів. Прикладами такої інкорпорації є Зведення законів Російської Імперії, Зібрання чинного законодавства Союзу PCR Неофіційні інкорпорації представлені різними збірниками нормативних актів зазвичай тематичного характеру.

Консолідація нормативних актів являє собою об'єднання низки актів, присвячених спільному колу питань, в єдиний нормативний акт. У разі великої кількості змін (новел), внесених до закону або іншого нормативного акта, використовують можливість його повторного офіційного опублікування в повному обсязі, при якому стара редакція акту втрачає силу.

Вищою формою систематизації законодавства є його кодифікація, при якій приймається єдиний новий закон, який скасовує чинність низки старих нормативних актів. Особливість кодексу полягає в побудові його за певною системою з обов'язковим виділенням загальних положень (Загальної частини) та охоплення ним всіх основних правил відповідної сфери, що зумовлює визначальне місце кодексу в загальній системі нормативних актів.

Специфічна форма кодифікованих актів дає можливість їм виступати системоформуючим началом для правової регламентації певних сфер суспільного життя.

У зв'язку з цим кодекс стає головним джерелом права відповідної галузі права.

У цивільному праві кодифікація може носити загальний (галузевий) або приватний (спеціалізований) характер. У першому випадку вона виражається в прийнятті Цивільного кодексу, який охоплює всі основні норми та інститути цієї галузі права. При частковій (спеціалізованій) кодифікації приймається закон, у тому числі у формі кодексу, який регулює певну вузьку (галузеву чи міжгалузеву) групу суспільних відносин. Прикладами такої кодифікації є Житловий кодекс. Кодекс торгового мореплавства, Повітряний кодекс тощо.

Дія цивільного законодавства у часі, у просторі та по колу осіб

Практичне значення мають певні дії цивільних законів у часі, просторі та за колом осіб. Дія актів цивільного законодавства у часі визначається згідно загальних правил.

Стаття 5. ЦК Дія актів цивільного законодавства у часі

1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

А саме, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникають с дня вступу у силу цих актів. Порядок вступу у силу законів і інших нормативно-правових актів на території України визначаються перш за все, Конституцією України (ст. 57, 58, 94, ч. 3 ст. 106, ст. 117).

Згідно ст. 57 Конституції України, закони та інші нормативно- правові акти, як визначають права та обов’язки фізичних осіб, повинні бути доведені до уваги населення у порядку встановленому законом. Недотримання цієї вимоги веде до недійсності відповідного акта. Стаття 94 Конституції України зазначає, що закон вступає у законну силу через 10 днів після дня його офіційного обнародування. Згідно ст. 6.10.3 Регламенту Верховної Ради України офіційним опублікуванням законів і інших актів Верховної Ради України є їх публікація в «Відомостях Верховної Ради України» на протязі 30 днів, а також у газеті «Голос України» на протязі 5 днів після дати прийняття.

Дія актів цивільного законодавства просторі визначається ч. 6 ст. 4 ЦК (цивільні відносини регулюються однаково на всій території України).

Але, можливо прийняття законів спеціально для певної території України (наприклад, Закон о статусі столиці). У цьому випадку його дія поширюється лише на вказану в ньому територію.

Дія актів цивільного законодавства за колом осіб виглядає наступним чином: згідно загального правила цивільне законодавство в межах своєї дії поширюється на всіх учасників цивільних відносин.

Але, в декількох випадках виникає проблема вибору норм цивільного законодавства той чи іншої країни, яка пов’язана з виникненням в цивільних відносинах, так званого «іноземного елемента».

Іноземний елемент може мати місце:

-відносно суб’єктивного складу цивільних відносин (один з учасників - іноземець);

-відносно об’єкту цивільного відношення (наприклад, суперечна будівля, яка знаходиться за кордоном);

- відносно місця виникнення (трансформації, припинення) цивільних відносин (наприклад укладення договору за кордоном).

Для врегулювання відносин пов’язаних з участю іноземних елементів приймаються колізійні норми, а саме спеціальні матеріально-правові норми.

Застосовування цивільного законодавства по аналогії

Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії. В ст. 11 ЦКУ, згідно з якою цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Отже, в таких випадках керуються не конкретною нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами, змістом цивільного законодавства. Такий засіб заповнення прогалин закону називається аналогією права. Поряд з цим застосовується і аналогія закону — поширення на відно­сини, які безпосередньо не врегульовані в законі, правових норм, що регламен­тують подібні відносини.

Збереження інституту аналогії у цивільному праві, на відміну від кримінального права, в якому аналогію скасовано, пояснюється так: кримінальне право має справу з протиправними, злочинними діями. З метою зміцнення законності воно виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом як злочинна, не може бути підставою для застосування покарання.

Цивільне ж законодавство, навпаки, в переважній більшості регулює правомірну, суспільно корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до сковування розумної господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що негатив­но позначилося б на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення матеріальних і духовних потреб громадян та організацій. В умовах радикальної економічної реформи законодавець заохочує ділову активність в еко­номічній, комерційній діяльності. Аналогія права і закону в цивільному праві знаходить нове обгрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.

Тлумачення цивільно-правових норм

При застосуванні конкретної норми цивільного права необхідно чітко уяснити її смисл і зміст. Цьому слугують різні прийоми (способи) тлумачення її тексту, які допомагають усунути виниклі неясності в її розумінні.

В українському праві тлумачення законодавства розглядається як діяльність суб'єктів щодо усвідомлення і роз'яснення дійсного змісту правових норм, тобто державної волі правотворчого органу, що виражена у нормі права. До основних способів тлумачення цивільно-правових норм відносяться граматичне, логічне, систематичне та історичне тлумачення.

Для виявлення співвідношення між текстуальним і дійсним змістом правової норми послідовно застосовуються буквальне (адекватне), граматичне (мовне), системне тлумачення норм права. Якщо за цими способами немає можливості визначити справжню волю законодавця, до уваги беруться мета закону, зміст документів з обгрунтування законопроектів (зокрема, пояснювальна записка до законопроекту), подальша практика застосування законодавства та інші обставини, що мають істотне значення.

Буквальне тлумачення, яке іноді називають автентичним, передбачає прийняття до уваги однакового для всього змісту цивільно-правової норми слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Використання буквального значення слів і понять та загальноприйнятих у відповідній сфері відносин, термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин цивільно-правових норм (нормативно-правових актів). У такому випадку може застосовуватися системне тлумачення шляхом порівняння відповідної частини цивільно-правової норми (нормативно-правового акта) зі змістом інших їх частин, усім їх змістом, намірами законодавця (суб'єктів нормотворення).

Досить часто застосовується обмежувальне та розширювальне тлумачення норм залежно від співвідношення смислу і тексту відповідного правила. Дійсний смисл норми в принципі повинен збігаються з її текстом, а при їх розходженні перевага має надаватися тексту, а не намірам законодавця. Встановлення смислу норми шляхом "обмежувального" або "розширювального" тлумачення в дійсності завжди зводиться або до логічного, тобто систематичного чи іншого відомого способу тлумачення (або їх поєднання).

Іншим видом тлумачення є наукове або доктринальне тлумачення, яке міститься в навчальній і науковій літературі, у тому числі в спеціальних коментарях до закону. Таке тлумачення не має обов'язкової сили. Однак його авторитетність, яка базується на науковому аналізі і знаннях авторів, вчиняє певний вплив на нормотворчу і правозастосовчу практику.

За суб'єктами (або за юридичною силою його результатів) тлумачення цивільно-правових норм права поділяється на офіційне та неофіційне. Неофіційне тлумачення не має обов'язкового значення, поділяється на компетентне і повсякденне. Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженим органом і має обов'язкове значення. Офіційне тлумачення поділяється на нормативне (легальне) та каузальне. Нормативне тлумачення має загальнообов'язковий характер і неодноразово використовується в юридичній практиці. Легальним може бути тлумачення цивільно-правових норм у випадках, коли його надає державний орган, який або сам прийняв відповідний акт, або має компетенцію з роз'яснення змісту такого акта або актів. Загальнообов'язкове тлумачення змісту законів України, які приймаються Верховною Радою України, здійснюється Конституційним Судом України відповідно до положень Закону "Про Конституційний Суд України". Офіційне тлумачення здійснюють пленуми вищих судових органів шляхом надання роз'яснень з питань судової практики, які містять обов'язкове для судів тлумачення чинного законодавства. Легальне тлумачення, по-суті, створює нову норму права, яка діє із зворотною силою, оскільки таке тлумачення є обов'язковим.

Каузальне тлумачення (судове та адміністративне) має обов'язкове значення лише для конкретного випадку і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення. Щодо будь-яких інших випадків і осіб результати каузального тлумачення юридично обов'язкового характеру не мають. У зв'язку з цим тлумачення закону, яке будь-який суд надає з конкретної справи, є обов'язковим лише для даної ситуації і не має загальнообов'язкового характеру. Це зумовлене тим, що прецедент у вітчизняному праві зазвичай не є джерелом права.

Каузальне судове тлумачення здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях з цих справ. Каузальне судове тлумачення має обов'язкове значення лише для конкретного судового спору і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення. Щодо будь-яких інших спорів і осіб результати каузального судового тлумачення ніякого значення не мають. Відповідно до ч. 2 ст. 21 ЦК України, зазначене каузальне тлумачення проводиться у випадку, коли суд визнає незаконним та скасовує норматив-но-правовий акт органу державної влади, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Дія ст. 21 ЦК України не поширюється на правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК, відповідність яких Конституції України встановлюється Конституційним Судом України (ст. 150 Конституції України). ЦПК України передбачається право звертатися до Верховного Суду України у разі виникнення сумніву під час розгляду справи щодо ініціювання встановлення їх конституційності Конституційним Судом України. Крім того, у разі невідповідності правового акта закону України суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу (ст. 9). Відповідно до ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі також спори про визнання недійсними актів з підстав, зазначених в законодавстві (господарський суд не повинен застосовувати акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України (ст. 4).

В Україні суди нерідко звертаються до законодавчих матеріалів для того, щоб правильно зрозуміти значення закону. Суди посилаються на пояснювальні записки до законопроектів та стенограми засідань Верховної Ради при обговоренні законопроекту для того, щоб встановити, що Верховна Рада України дійсно мала на увазі, коли приймався той чи інший закон або інший нормативно-правовий акт. Законопроекти при внесенні на розгляд до Верховної Ради обов'язково супроводжуються пояснювальною запискою, в якій висвітлюється, про що йдеться у законопроекті та чому його слід прийняти. Ця формальна вимога визначена ст. 91 Закону України "Про Регламент Верховної Ради України", № 1861-VI, якою передбачено, що "... законопроект, проект іншого акта вноситься на реєстрацію разом з проектом постанови, яку пропонується Верховній Раді прийняти за результатами його розгляду, списком авторів законопроекту, пропозицією щодо кандидатури доповідача на пленарному засіданні та пояснювальною запискою, яка має містити: 1) обгрунтування необхідності прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства; 2) обґрунтування очікуваних соціально-економічних, правових та інших наслідків застосування закону після його прийняття; 3) інші відомості, необхідні для розгляду законопроекту...".

Так само можна зазначити, що суди в Україні використовують пояснювальні записки не тільки для встановлення того, що малось на увазі при прийнятті закону, а також і для тлумачення інших нормативних актів, наприклад, органів виконавчої влади України.

Поняття і предмет науки цивільного права

У юридичній літературі наука сучасного цивільного права визначається як система знань про закономірності цивільно-правового регулювання сус­пільних відносин, тлумачення цивільно-правових норм, результати аналізу й узагальнення практики застосування цивільних норм, суть термінології норм. З наведеного визначення випливає, що сучасна цивілістична наука — це наука про сучасне цивільне право, її предметом є: а) норми цивільного права;

б) суспільні відносини, які становлять предмет цивільно-правового регулювання;

в) цивільні правовідносини; г) юридичні факти; д) судова, арбітражна та адмі­ністративна практика застосування цивільно-правових норм. Тепер розглянемо кожен з елементів предмета науки цивільного права.

1. Норми сучасного цивільного права. У цивілістичних творах головна увага приділяється застосуванню суті цивільно-правових норм. Особливо це сто­сується коментарів. Так, після проведення другої кодифікації радянського цивільного законодавства було опубліковано науково-практичні коментарі цивільного законодавства. Цивільно-правові норми аналізуються і в навчальній літературі (підручниках, навчальних посібниках).

2. Суспільні відносини, які становлять предмет цивільно-правового регу­лювання, розглянуто у багатотомному курсі "Советское гражданское право", ін­ших підручниках, посібниках та монографіях1.

Вивчення їх має важливе значення, оскільки економічний зміст і ознаки та­ких відносин зумовлюють особливості їх цивільно-правового регулювання.

3. Цивільні правовідносини — юридична форма суспільних відносин, що регулюються цивільним правом, їх також досліджують у підручниках та монографічних творах1.

Багато уваги у цивілістичній літературі приділяється окремим елементам цивільно-правових відносин: суб'єктам, об'єктам, суб'єктивним правам та обов'язкам.

4. Юридичні факти є підставами виникнення, зміни і припинення цивіль­них прав та обов'язків, їх особливості у цивільному праві характеризують метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Специфіці юридичних фактів у цивільному праві присвячено праці О. О. Красавчикова та інших учених-правознавців.

Найпоширенішими юридичними фактами у цивільному праві є угоди, винахо­ди, раціоналізаторські пропозиції, створення наукових праць, творів літератури і мистецтва, заподіяння шкоди, події. У цивільно-правовій літературі досліджують­ся зазначені юридичні факти, а також відповідні права та обов'язки, що поро­джуються ними.

5. Судова практика, а також практика розгляду справ у господар­ських судах давно привертає увагу вчених-цивілістів. її визначення дає можли­вість виявити недоліки, недосконалості цивільно-правових норм, їх невідповід­ність об'єктивним потребам розвитку суспільства. У багатьох цивілістичних працях аналізується й узагальнюється відповідна практика застосування цивіль­ного законодавства.

Функції та завдання науки цивільного права

Курс цивільного права має на меті розв'язання таких завдань.

Пізнавальне завдання. За допомогою цього курсу студент повинен засвої­ти зміст цивільно-правових інститутів, об'єктивні закономірності їх розвитку, а також суть цивільно-правових категорій, передбачених у цивільному законодав­стві, (у тому числі й таких складних, як поняття майнових та цивільно-правових відносин, цивільно-правової відповідальності, права власності тощо). Чимало тео­ретичних питань цивільного права не викликають суперечок у цивілістичній лі­тературі, проте деякі з них і досі є предметом гострих дискусій. У цих випадках наводяться аргументи на користь тих чи інших позицій.

Практичне значення. Вивчення курсу сучасного цивільного права не мож­на обмежити засвоєнням лише теоретичних положень і змісту цивільного зако­нодавства, необхідно набути навички із застосування його норм до конкретних життєвих ситуацій. З цією метою у книзі наведено керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду України, в яких аналізується і узагальнюється судова практика з різних категорій цивільних справ. Показано також практику розгляду спорів у господарських судах.

Взаємодія науки цивільного права з іншими галузями юридичної науки і суспільних наук

Цивільне право — наука галузева. Вона тісно пов'язана з теорією держави і права, яка розробляє загальні для всіх галузевих наук проблеми, даючи їм можливість зосередитися на конкретних знаннях своєї галузі. Розв'язання загальнонаукових проблем є теоретичною базою для подальшого розвитку науки цивільного права.

Наука цивільного права є джерелом, у якому теорія держави і права знахо­дить практичні та інші наукові матеріали, необхідні для теоретичних узагальнень і висновків. Вона ставить перед теорією держави і права певні питання і тим самим сприяє її розвитку.

Теорія держави і права має власні категорії (предмет і метод правового регу­лювання, правовий принцип, правова функція, норма права, правовий інститут, система права тощо), якими широко користується наука цивільного права, розкриваючи їх цивільно-правові особливості. Для останньої також надзвичайно важливою є розробка теорією держави і права питань прикладного характеру: законодавчої техніки, правил тлумачення і застосування права. Всі ці розробки використовує наука цивільного права. Тлумачення цивільно-правових норм, аналіз судово-арбітражної практики застосування цивільного законодавства містяться у монографічних та навчальних виданнях. Такою є взаємодія теорії держави і права та науки цивільного права.

Наука цивільного права пов'язана з наукою сімейного права. Вона викорис­товує розробки з понять сімейного права (батьки, усиновителі, спільна власність подружжя, опіка, піклування). Водночас результати цивілістичних досліджень з проблем правоздатності і дієздатності, умов та наслідків визнання особи безвісно відсутньою й оголошення особи померлою, спільної власності, позовної давності, угод мають значення для подальшого розвитку науки сімейного права.

Певний зв'язок існує з наукою трудового права. Цивільне право користується науковими розробками з приводу матеріальної відповідальності робітників і службовців, щоб виявити відмінності цивільно-правової і трудо-правової відповідальності. Наука трудового права у своїх працях спирається на цивільно-правові вчення про правосуб'єктність громадян та організацій, договори, позовну діяльність, умови цивільно-правової відповідальності.

Наука цивільного права органічно пов'язана з наукою цивільно-процесуального права. Зміст наукових розробок з цивільного процесу в багатьох моментах визначається особливостями матеріально-правового вчення про відповідні цивільно-правові інститути. Це можна проілюструвати на таких прикладах: цивільно-процесуальне вчення про докази відчуває на собі вплив матеріально-правової концепції про умови дійсності угод; на теорію цивільно-процесуальної відповідальності впливає матеріально-правове вчення про цивільно-правову відповідальність. Таке співвідношення між зазначеними галузями юридичної науки є ціл­ом закономірним, бо зміст цивільно-процесуальних норм багато в чому визначається змістом норм цивільного права.

Ринкові відносини набуватимуть дедалі більшого розвитку за наявності економічних і правових умов ефективного функціонування оптової торгівлі. Разом з тим матеріально-технічне постачання народного господарства здійснюватиметься і за рахунок державних замовлень та договорів поставок. Становлення ринкових відносин залежить від активної діяльності трудових колективів, їх високої свідомості, почуття колективізму, громадянськості, матеріальної заінтересованості, ефективного функціонування економічних стимулів. Серед юридичних форм, що дають можливість забезпечити економічну самостійність, заінтересованість, ініціативу, майнову відповідальність юридичних осіб, у тому числі підприємницьких товариств і виробничих кооперативів, найважливіше місце належить приватному (цивільному) праву.

Цивільно-правові механізми, побудовані на засадах юридичної рівності і диспозитивності, розраховані на регулювання товарно-грошових відносин на базі то­варного виробництва. Розвиток цивільно-правових форм органічно пов'язаний з такими інструментами економіки, як вартість, гроші, ціна, собівартість, прибу­ток, торгівля, кредит, фінанси. Саме тому в сучасних умовах поглиблення і впровадження системи економічного стимулювання для сучасного цивільного права відкриваються широкі можливості.

Сучасне цивільне право покликане в своєму розвитку забезпечити ринкову модель господарської системи

Поняття цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права між майнова відокремленими, юридична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.

Особливості цивільно-пра­вових відносин: а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права; б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; в) суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Такими є загальні та галузеві ознаки цивільно-правових відносин.

Елементи та структурні особливості цивільних правовідносин

Фізичні і юридичні особи вступають у різні цивільно-правові відносини. З метою індивідуалізації окремих цивільно-правових відносин наука цивільного права окреслює їх елементи: суб'єкти і об'єкти, суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єкти цивільно-правових відносин. У цивільно-правових відносинах мають брати участь принаймні дві особи, бо це відносини між людьми (відношен­ня людини до речі не є правовим). Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб'єктами. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільних відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, українські й іноземні юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

Фізичним, юридичним особам як суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Називаються вони суспільно-юридичними тому, що стосуються саме фізичних та юридичних осіб і передбачені законом.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я.

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин також мають цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Об'єкти цивільно-правових відносин. Фізичні і юридичні особи укладають угоди і, отже, вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Залежно від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі і гідності тощо. З цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів фізичних і юридичних осіб. Тобто об'єктами цивільних правових відносин є: а) речі; б) дії, у тому числі послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага.

Зміст цивільних правовідносин

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок. У юридичній літературі і на практиці суб'єктивне право характеризується як єдність трьох елементів:

а) вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки в межах нада­ного суб'єктивного права, користування матеріальними і духовними благами на підставі існуючих відносин власності і товарообігу, тобто право на власні дії;

б) право (можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії;

в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов'язаних осіб.

Узагальнивши наведені можливості громадянина та організації, можна визначити суб'єктивне цивільне право як вид і міру можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них, державного примусу.

Отже, суб'єктивне цивільне право — це можливості відповідного суб'єкта.

Юридична суть суб'єктивного права полягає в тому, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб'єкт повинен мати можливість ви­магати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб.

Суб'єктивному праву властива своя структура. Воно складається з трьох прав (повноважень): а) право (повноваження) на власні дії; б) право (повнова­ження) на чужі дії; в) право (повноваження) вимагати застосування засобів при­мусу до зобов'язаних осіб.

Наприклад, громадянин має суб'єктивне право власності на певні речі. Він як власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними. Він також може вимагати від усіх громадян, організацій. Української держави утримуватися від порушення його права власності, а при порушенні — пред'явити позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник також може вимагати усунення будь-яких інших порушень його прав, хоч би ці порушення й не були поєднані з позбавленням володіння.

Суб'єктивне право також пов'язано з суб'єктивним обов'язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов'язаних осіб.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Так ст. 657 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто права в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права.

Залежно від характеру зв'язку між суб'єктивним правом і суб'єктивним обов'язком зобов'язана особа відіграє:

а) активну роль, тобто виконує певні дії (передає майно, сплачує гроші тощо).

У зобов'язальних відносинах здебільшого боржник — фігура активна. У зобов'язальних відносинах із договору підряду підрядник зобов'язується виконати роботу за завданням замовника. Інший приклад. За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його одержу­вачу;

б) пасивну роль, тобто у відносинах власності зобов'язана особа повинна утримуватися від посягання на право власності, не перешкоджати здійсненню власником своїх прав. Тут активною фігурою є власник. Він активно здійснює права на власні дії: володіє, користується і розпоряджається майном. Також у авторських і винахідницьких відносинах суб'єктивні права авторів творів науки, лі­тератури, винахідників набувають провідного і самостійного значення. Зобов'я­зані особи повинні не перешкоджати здійсненню авторських і винахідницьких прав.

Слід звернути увагу на те, що у більшості цивільно-правових відносин кожний із суб'єктів має права і виконує обов'язки. Так, у цивільно-правових відносинах із договору майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування і має право вимагати від нього плати за користування майном. У свою чергу, наймач має право вимагати від наймодавця передачі йому майна у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна. Разом з тим наймач зобов'язаний користуватися майном відповідно до договору і призначення майна. Тільки в деяких цивільно-правових відносинах, що виникають із договорів, є чисті уповноважені і чисті зобов'язані особи. Наприклад, у цивільно-правових відносинах із договору дарування обдарований має лише суб'єктивне право, а дарувальник — суб'єктивний обов'язок.

Поняття, зміст та види суб’єктивних цивільних прав, зміст та види суб’єктивних обов’язків

Узагальнивши наведені можливості громадянина та організації, можна визначити суб'єктивне цивільне право як вид і міру можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них, державного примусу.

Цивільний кодекс України присвячує суб'єктивним правам учасників цивільних відносин дві книги — Другу і Третю. Добре простежується їх класифікація:

І. Особисті немайнові права фізичної особи А. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи Б. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

ІІ. Речові права А. Право власності Б. Речові права на чуже майно Суб'єктивні права особи не є вичерпними

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Так ст. 657 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто права в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права.

Зміст цивільного обов'язку становлять три вимоги: а) поведінка зобов'язаної особи визначена вимогами норми права; б) поведінка зобов'язаної особи визначена вимогами уповноважених осіб; в) поведінка зобов'язаної особи у випадку невиконання цивільного обов'язку забезпечується вимогою (рішенням) суду виконати цей обов'язок.

Розрізняють два види суб'єктивних цивільних обов'язків: • активний (позитивний) обов'язок — спонукання суб'єкта до вчинення суспільно корисних дій (наприклад, вчинити дію з передачі майна, виконання робіт чи надання послуг) в інтересах уповноваженого суб'єкта, оскільки невиконання цього обов'язку забезпечується санкцією; • пасивний (негативний) обов'язок — спонукання суб'єкта до утримання від учинення певних дій, якими порушуються публічні інтереси та інтереси уповноважених осіб (наприклад, заборона заподіювати шкоду іншим особам зумовлює обов'язок не вчиняти дій, якими може бути завдано шкоду).

Склад учасників (суб’єктів) цивільних правовідносин

Суб'єкти цивільно-правових відносин. У цивільно-правових відносинах мають брати участь принаймні дві особи, бо це відносини між людьми (відношення людини до речі не є правовим). Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб'єктами. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільних відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку. Проте таких цивільно-правових відносин, у яких є лише суб'єкт права і лише суб'єкт обов'язку, дуже мало. Як правило, в цивільно-правових відносинах кожен з учасників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають з договору купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе обов'язки.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, українські й іноземні юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

Фізичним, юридичним особам як суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Називаються вони суспільно-юридичними тому, що стосуються саме фізичних та юридичних осіб і передбачені законом.

Поняття цивільної правоздатності і дієздатності

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я. Вона виникає у повному обсязі з наста­нням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку.

За малолітніх (до 14 років — за ст. 31 ЦК України) угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Останні є також учасниками правовідносин, що виникають з таких угод. Цивільні права та обов'язки, яких набувають батьки (усиновителі), опікуни у цивільних правовідносинах, належать малолітнім особам.

Роль представників малолітніх полягає у тому, що вони виконують обов'язки і у відповідних випадках здійснюють права за них. У ряді випадків малолітні самі здатні здійснити належні їм права (наприклад, право користування жилим приміщенням).

Неповнолітні (від 14 до 18 років — за ст. 32 ЦК України) мають певний обсяг цивільної дієздатності. Вони можуть при цьому бути учасниками багатьох цивільних правовідносин, що виникають з угод (наприклад, договорів купівлі-продажу, майнового найму, дарування, страхування), факту винаходу, створення творів науки, літератури, мистецтва.

Від імені фізичної особи, визнаної недієздатною (душевнохворою, недоумкуватою) угоди укладає її опікун, який стає при цьому учасником цивіль­но-правових відносин. Набуті опікуном цивільні права та обов'язки належать фізичній особі, яка визнана недієздатною (ст. 39 ЦК України).

Обмежено дієздатні особи можуть бути учасниками цивільно-правових від­носин, що виникають з дрібних побутових угод. Але вони укладають угоди з роз­порядження майном, своєю заробітною платою, пенсіями та іншими доходами за згодою піклувальника (ст. 37 ЦК України).

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин також мають цивільну правоздатність і цивільну дієздатність. Дієздатність юридичних осіб виникає водночас з правоздатністю. Особливості виникнення і змісту право/дієздатності юридичних осіб зумовлені тим, що юридичні особи — це організації. А щодо організацій питання про вік, стан здоров'я відпадає. Кожна організація має свої завдання і цілі діяльності

Об’єкти цивільних правовідносин

А. Речі — найпоширеніший об'єкт цивільно-правових відносин, оскільки за їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Речі є об'єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави.

Речі — також об'єкти цивільно-правових відносин, що виникають з договорів купівлі-продажу, обміну, дарування. Тут суб'єктивні обов'язки продавця, дарувальника спрямовані на передачу права власності на річ і самої речі. І хоч при цьому виникають не речові, а зобов'язальні відносини, об'єктом останніх поряд з діями боржника (в нашому прикладі — продавця) є речі. Іноді в літературі наведених прикладах речі називаються об'єктами другого порядку (дії боржни­ка — об'єкт першого порядку).

Б. Дії — об'єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об'єктом цивільно-правових відносин з договору перевезення є діяльність (систе­ма дій) перевізника, зобов'язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не пов'язаної зі створенням матеріальних благ.

Послуги можуть мати юридичний характер. Об'єктом цивільно-правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

Об'єктом цивільно-правових відносин, які виникають з деяких договорів підряду, є дії, спрямовані на досягнення певного результату роботи (ремонт взуття, пошиття одягу, хімічна чистка тощо).

В. Результати духовної та інтелектуальної творчості. Факти створення літературних, наукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо є юридичними фактами, що породжують авторські право­відносини, їх об'єктом будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право. Аналогічно до цього винахід, раціоналізаторська пропозиція, промисловий зразок є об'єктами винахідницьких відносин, що виникають на підставі фактів створення винаходу, розробки раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка.

Г. Особисті немайнові блага. Одним з видів суспільних відносин, які становлять частину предмета цивільного права, є особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими. Вони регулюються нормами цивільного права і тому це різновид цивільно-правових відносин.

Наведені поняття об'єкта правовідносин та визначення їхнього кола сприймаються в юридичній науці неоднозначне. Деякі науковці додержуються думки про те, що до об'єктів правовідносин належать тільки реальні блага, на використання або охорону яких спрямовані суб'єктивне право та правовий обов'язок. До них належать:

— матеріальні блага: жилі приміщення, гроші, предмети домашнього вжит­ку, техніки тощо; предмети духовної творчості (твори літератури, науки, мистецтва), науково-технічної творчості (винаходи, раціоналізаторські пропозиції, про­мислові зразки);

— особисті немайнові блага, особисте життя громадян, честь, гідність і т. п.1. 3 об'єктів правовідносин виключено дії. Вони, на думку авторів зазначених міркувань, не можуть бути об'єктами правовідносин, оскільки дії зобов'язаної особи — це фактична поведінка, яка формується шляхом виконання юридич­ного обов'язку. Але останній є частиною змісту правовідносин. Отже, маємо збіг питань про об'єкт і зміст правовідносин. Водночас визначається, що об'єктами правовідносин можуть бути поряд з речами не самі дії, а їхні результати. Аргументи на користь позиції, що розглядається, уявляються непереконливими, оскільки при цьому не окреслюються об'єкти зобов'язальних відносин, пов'язаних із здійсненням певної діяльності без створення матеріальних благ (наприклад, діяльність перевізника в зобов'язальних відносинах, що виникають із транспортних договорів; діяльність повіреного в зобов'язальних відносинах, які породжуються договором доручення).

Класифікація (види) цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини досить різноманітні за суб'єктним складом, змістом та підставами виникнення.

Регулятивні та охоронні відносини. В основу розмежування зазначених видів правовідносин покладено такий критерій, як підстави виникнення.

Регулятивні відносини — це правовідносини, через які здійснюється регу­лювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин відбувається правомірна діяльність фізичних та юридичних осіб. Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх угод (дії спадкоємців з прийняття спадщини є односторонніми угодами, що породжують регулятивні цивільно-правові відносини, а саме — відносини власності)

Порушення правових норм і відповідного суб'єктивного права фізичних або юридичних осіб є юридичними фактами, на основі яких виникають цивільно-правові відносини між правопорушником і потерпілим. Внаслідок цих правовідносин у правопорушника з'являються обов'язки, які він виконує на користь потерпілого. Зазначені правовідносини в юридичній літературі називаються охоронними. Іноді охоронні відносини визначаються як такі, що оформляють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, пов'язані із застосуванням засобів державною примусу (цивільно-правові відносини, які виникають з факту витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння, а також цивільно-правові відносини, що виникають на підставі таких юридичних фактів: заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав)

Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового й економічного або особистого становища. Отже, охоронні відносини виникають із правопорушень.

Абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступінь їх конкретизації. Громадяни та організації, що мають суб'єктивні права, в ряді випадків реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побуто­вої, творчої тощо) і при цьому безпосередньо не пов'язані з діяльністю інших суб'єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад, власника з володіння і користування своїм майном не залежить від поведінки оточуючих осіб. Останні не повинні перешкоджати в її здійсненні. Тому подібна діяльність реалізується не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, тобто у суспільних відносинах, які регулюються нормами цивільного права.

До таких цивільних правовідносин слід віднести: відносини власності, немайнові авторські і винахідницькі відносини, що пов'язані з майновими, особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, з приводу таких духовних благ, як житія, здоров'я, честь, гідність, недоторканність особистого життя.

Цивільно-правове врегулювання вищезазначених суспільних відносин полягає в наданні власникам, авторам творів науки, літератури, мистецтва, винахід­никам, володільцям нематеріальних духовних благ суб'єктивних прав і в покладенні на всіх інших фізичних і юридичних осіб суб'єктивного обов'язку утримуватися від порушення їхніх суб'єктивних прав. Такі цивільно-правові від­носини називаються абсолютними. Ця назва поширюється і на суб'єктивні права та обов'язки в цих відносинах.

Абсолютний суб'єктивний обов'язок покладається на кожного, і його зміст полягає в утриманні від порушення абсолютного права. Абсолютність суб'єктивного права — в його охороні від усіх і кожного та в його здійсненні на підставі власної діяльності уповноваженої особи.

Загальнорегулятивні відносини відображають зв'язок кожного з кожним. У них на боці уповноваженої і зобов'язаної сторін — кожен і всі. Наприклад, цивільно-правові відносини, пов'язані із здійсненням права на здоров'я, на здорове навколишнє середовище, є загальнорегулятивними. Вони виникають між усіма особами, які потрапляють у сферу дії цивільно-правових норм про охорону здоров'я.

У відносних правовідносинах конкретно визначено обидві сторони — уповноважену і зобов'язану. Відносними правовідносинами є зобов'язальні. Сторони в них цілком конкретні — кредитор і боржник. В деяких видах зобов'язальних відносин сторонами є: продавець і покупець — у цивільно-правових відносинах

Цим вони відрізняються від абсолютних відносин. із договору купівлі-продажу, страхова організація і страхувальник — у відноси­нах із договору добровільного страхування, позикодавець і позичальник — у відносинах із договору позики. Отже, у відносних цивільно-правових відносинах сторони наперед відомі.

Активні та пасивні цивільні правовідносини. Вони різняться характе­ром поведінки зобов'язаної сторони. Якщо на останню у правовідносинах покладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями — правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єк­тивного права (у разі невиконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право пок­ликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. В них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо. У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватися від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони.

Уповноважена сторона у пасивних правовідносинах, навпаки, має, так би мовити, повноцінне суб'єктивне право з його трьома повноваженнями: право вимоги, право на захист порушеного суб'єктивного права і право на свої активні дії, активну поведінку. В цих відносинах суб'єктивне право набуває головного і самостійного значення. До пасивних правовідносин належать відносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відносини з приводу честі, гідності тощо.

Речові та зобов'язальні відносини. Вони різняться об'єктом правовідносин. Об'єктом речових правовідносин є речі, майно. До них належать відносини власності. У зобов'язальних відносинах об'єктом є дії.

Майнові та особисті немайнові відносини. У майнових відносинах об'єктом є майно. Це перш за все відносини власності. В особистих немайнових від­носинах об'єктом є немайнові блага: честь, гідність, авторство та ін.

Підстави виникнення і припинення цивільних правовідносин

Правовідносини не перебувають у стані спокою. Вони виникають, змінюються і припиняються на підставі передбачених в законі обставин — юридичних фактів. Всі юридичні факти можна поділити на дві групи: події і дії. Події — настають незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людини, закінчення строку тощо). Але внаслідок подій у спадкоємців виникає право на спадщину, у страхувальника — право на відшкодування шкоди. Дії — результат свідомої діяльності людини. Вони поділяються на: - правомірні (тобто такі, що відповідають приписам закону); - неправомірні (такі, що суперечать закону). Правомірні дії поділяються на правочини, юридичні вчинки, адміністративні акти. Якщо правочини (за ЦК 1963 p. — угоди) — це вольові, правомірні дії осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків (наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу покупець має на меті стати власником майна, а продавець — набути гроші за це майно), то юридичні вчинки створюють правові наслідки незалежно від спрямованості волі осіб, які їх вчиняють. Так, створення художнього твору може бути спеціально і не спрямоване на виникнення правовідносин, але незалежно від цього художник набуває авторське право. Неправомірні дії можуть бути підставами виникнення правовідносин у випадках заподіяння шкоди, набуття чужого майна без достатніх правових підстав тощо.

Фізична особа (громадяни) як індивідуальний суб’єкт цивільного права

Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільне значимі питання. Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли людина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист громадянина як особи, як суб’єкта права. Варто усвідомити, що суб’єктом права громадянин є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус громадянина як суб’єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводиш до інших негативних для порушника наслідків.

На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому числі й правові фактори. До правових факторів відносяться цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Цивільна правоздатність — це здатність громадянина мати цивільні права і обов’язки.

Правоздатність фізичних осіб (виникнення та припинення, зміст, рівність та невід’ємність, співвідношення правоздатності та суб’єктивного права)

Цивільна правоздатність — це здатність громадянина мати цивільні права і обов’язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність громадянина мати права і обов’язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо).

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов’язки в сфері дії цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність» застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов’язана з іншими галузями права. Чисельні норми конституційного права є базовими для розвитк у цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють відносини, пов’язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма громадянами незалежно від їх віку, стану здоров’я та інших факторів. Цивільна правоздатність виникає в момент народження. Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює якогось мінімального строку, який має прожили новонароджений, а пов’язує його правоздатність з моментом його народження.

На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права громадян, але воно деякою мірою розходиться із судовою практикою. Так, Пленум Верховного суду України в постанові «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звернув увагу судів на те, що особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого’. Припустимо, що одразу ж після народження дитини її мати померла, а через 10 годин того ж дня померла й сама дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А потім, коли дитина померла, чи відкривається спадщина? (Мати дитини перебувала у незареєстрованому шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).

Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов’язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та інших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та іншою, не забороненою законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими громадянами і організаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов’язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов’язки.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності — добровільний і примусовий.

Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є також закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов’язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаючи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна компенсувати його пільгами соціального та іншого характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов’язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Певно, саме це призвело до того, що в літературі панує думка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення громадянина права займати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян не відповідає ст. 12 ЦК України і призначенню інституту обмеження цивільної правоздатності взагалі. Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

— здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд ‘, позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);

— застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охорони здоров’я (здійснення спеціальних заходів профілактики та лікування соціальне небезпечних захворювань);

— є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання);

— не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може перевершувати 20 років);

— виконується під контролем спеціальних державних органів.

Від правоздатності (здатності мати права і обов’язки на щось взагалі) слід відрізняти суб’єктивне цивільне право. Правоздатність — це передумова виникнення суб’єктивного цивільного права. Якщо громадянин фактично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб’єктивне (реальне) право. Наприклад, кожний громадянин має право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього виникне суб’єктивне право авторства лише після того, як він створить такий твір, втілить його в якусь форму.

Дієздатність фізичних осіб, її види. Повна цивільна дієздатність фізичних осіб

На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов’язки незалежно від його волі, цивільна дієздатність пов’язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов’язків розуміють не лише набуття цивільних прав і створення обов’язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покладені цивільні обов’язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійснювати права і нести обов’язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров’я громадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв’язку з цим розрізняють дієздатність повну і неповну.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття — вісімнадцятирічного віку. У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористався таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження). Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (емансипація) у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Обсяг дієздатності малолітніх віком до 14 років

Цивільну дієздатність фізичної особи до 14 років (малолітньої) називають частковою. Переважну більшість її прав здійснюють її батьки (усиновлювачі) чи опікун, які є її законними представниками та діють від її імені в її інтересі. Однак у ст. 31 ЦК України визначено низку прав, які неповнолітня особа може здійснювати самостійно:

• вчинення дрібних побутових правочинів;

• здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Що стосується деліктоздатності, то законодавець відносить малолітніх до осіб, які визнаються неделіктоздатними, тобто такими, що не несуть відповідальність за завдану ними шкоду. В цьому випадку відповідальність, як правило, покладається на батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, а також на інших осіб, що визначені чинним законодавством (ст. 1178 ЦК).

Обсяг дієздатності неповнолітніх віком від 14 до 18 років

Цивільну дієздатність фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) визначено як неповну. Обсяг дієздатності неповнолітніх визначається ст. 32 ЦК України та є достатньо широким, однак не таким, як це за повної цивільної дієздатності. Неповнолітні особи можуть набувати для себе цивільних прав або самостійно (у випадках, що передбачені законом), або за згодою батьків (усиновителя, піклувальника).

Самостійно вони вправі:

• вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

• здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

• розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

• бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

• укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Решту своїх прав фізичні особи у віці від 14 до 18 років вправі здійснювати за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальника. При цьому, згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмово нотаріально посвідчено.

Згоду на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержано від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснено з дозволу органу опіки та піклування.

Що ж до такої складової, як деліктоздатність, то, за загальним правилом, неповнолітня особа самостійно несе відповідальність за невиконання обов'язку. В окремих випадках, наприклад, за завдання неповнолітньою особою шкоди або невиконання договору, укладеного неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, додатково відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків (ст.ст. 33, 1179 ЦК України).

Випадки набуття повної цивільної дієздатності неповнолітніми при досягненні ними 16 років

Повна цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати та здійснювати весь спектр передбачених законом цивільних прав та створювати для себе та виконувати будь-які цивільні обов'язки, тобто реалізовувати належну їй правоздатність у повному обсязі. Повна дієздатність може набуватись фізичною особою та надаватись їй.

Набуття має місце у разі, якщо повна дієздатність фізичної особи виникає в неї незалежно від її волі. ЦК України до таких випадків відносить:

1) досягнення фізичною особою віку 18 років (повноліття) (ч. 1 ст. 34 ЦК);

2) реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. При цьому, в разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття, а також у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (ч. 2 ст. 34 ЦК).

Надання має місце у разі, якщо виникнення повної дієздатності фізичної особи залежить від її волі та проводиться у спеціальному порядку. Повна дієздатність надається:

1) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

2) неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини;

3) фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. В цьому разі повна дієздатність надається з моменту реєстрації неповнолітньої фізичної особи як підприємця.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі, якщо такої згоди немає, повну цивільну дієздатність може бути надано за рішенням суду. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Обмеження дієздатності громадян

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності або визнаний недієздатним.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може проводити лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди.

Чинне законодавство (ст. 15 ЦК України) встановлює дві необхідні умови для прийняття такого рішення:

а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) як наслідок цього — тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім’ї.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути службові акти працівниківміліції, інших органів, що підтверджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними засобами, а також дані про матеріальне становище сім’ї алкоголіка або наркомана. Враховується також матеріальне становище його самого.

До компетенції суду входить лише прийняття рішення про обмеження дієздатності або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Вирішення інших питань, що пов’язані з обмеженням дієздатності (наприклад, про призначення піклувальника), до компетенції суду не входить. Ці питання вирішують органи опіки та піклування після набрання судовим рішенням чинності.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів громадян, також спрямований на боротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами.

Визнання громадянина недієздатним

1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. 2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. 3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

1. Визнання фізичної особи недієздатною, поряд з обмеженням цивільної дієздатності фізичної особи, є способом охорони та захисту прав суб'єктів цивільних відносин. Єдиною підставою для визнання фізичної особи недієздатною є наявність у неї хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок якого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Поняття психічного розладу згідно Закону України "Про психіатричну допомогу" наведено у коментарі до ст. 36 ЦК. 2. Фізична особа оголошується недієздатною лише на підставі судового рішення. Згідно ч. 3 ст. 237 ЦПК заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричними закладом. У заяві мають бути викладені обставини, які свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, і про їх наслідки у вигляді нездатності особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 3 ст. 238 ЦПК). Оскільки від вирішення питання щодо дієздатності фізичної особи залежить можливість її участі у вирішенні інших цивільних справ, заяви про визнання особи недієздатною підлягають розглядові окремо від інших вимог.. Одним з основних доказів для прийняття судового рішення є висновок судово-психіатричної експертизи, яка призначається судом за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи (ст. 239 ЦПК). 3. Непоодинокими у судовій практиці є випадки, коли суб'єкти звертаються до суду із заявою про визнання особи недієздатною, не маючи для цього об'єктивних підстав, і не з метою охорони та захисту її прав, а з ціллю перешкодити власнику розпоряджатися своїм майном або набути можливість управляти майном недієздатного як його опікуни. Безумовно, такі дії, вчинені стосовно особи, яка розуміє значення своїх дій та може керувати ними, може порушувати її права на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК), призвести до душевних страждань (пункт 2, 4 ч. 2 ст. 23 ЦК). Тому якщо суд відмовляє у задоволенні заяви та визнає заявника таким, що діяв недобросовісно, фізична особа має право претендувати на відшкодування від заявника моральної шкоди. Крім того, недобросовісність заявника є підставою для стягнення з нього судових витрат (ч. 3 ст. 240 ЦПК).

Місце проживання фізичної особи та його юридичне значення

Ще однією індивідуалізуючою ознакою громадянина є його місце проживання. У житті трапляються випадки, коли у різних громадян повністю збігаються ім'я, прізвище, по батькові, однак місце проживання збігається дуже рідко. За ст 29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. При цьому фізична особа може мати кілька місць проживання.

Бувають випадки, коли громадяни проживають у різних місцях, переїжджаючи в зв'язку з різними обставинами з одного місця на інше. Так, будівельники, моряки, геологи та представники інших професій значну частину свого часу про­водять на будівництві, у плаванні, в експедиціях. У таких випадках закон передбачає визначення місцем проживання те місце, де громадянин переважно проживає, тобто де він перебуває частіше і більше ніж в інших місцях. Інші факти не мають значення для визначення місця проживання (місце прописки громадянина, місцезнаходження його майна, місце проживання чоловіка чи дружини), оскільки з ними закон не пов'язує визначення місця проживання.

Громадянин, якому виповнилося 14 років, має право обирати собі місце проживання на свій розсуд. Свобода у виборі місця проживання — це одне із найважливіших прав людини, передбачених міжнародними угодами. Обмеження свободи вибору місця проживання пропискою у нашій країні є порушенням цього права. Слід також підкреслити, що прописка є лише одним із доказів переважного проживання громадянина за конкретною адресою і сама по собі не визначає місце проживання громадянина. Місце проживання має бути визначене точно: населений пункт, вулиця, номер будинку, квартири.

За ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охоро­ни здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не вста­новлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або ор­ганізацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначає орган опіки та піклування або суд. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце прожи­вання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає.

У разі спору про визначення місця проживання вирішальне значення матимуть об'єктивні ознаки — постійне або переважне проживання громадянина саме в цьому місці. Правильне визначення місця проживання має важливе значення, оскільки виконання зобов'язань, відкриття спадщини та багато інших цивільно-правових дій здійснюються за місцем проживання громадянина. Місце проживання та його точне визначення має істотне значення також для охорони прав і законних інтересів громадян і держави, для забезпечення стійкості цивіль­них правовідносин.

Наприклад, відповідно до ст. 167 ЦК України якщо місце виконання зобов'язання не визначено, то виконання грошових зобов'язань (крім грошових зобов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) здійснюється за місцем проживання кредитора у момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор у момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання; за всіма іншими зобов'язаннями — за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа — за її місцезнаходженням.

Згідно зі ст. 526 ЦК України місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця. За місцем проживання громадянина, як правило, вирішується питання про взяття на квартоблік для поліпшення житлових умов. Поряд з цим з місцем проживання пов'язана презумпція про те, що громадянин завжди перебуває у місці свого проживання.

Порядок, умови та правові наслідки визнання особи безвісно відсутньою та оголошення померлою

За ст. 43 ЦК 1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. 2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року. 3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

1. У випадку тривалої відсутності фізичної особи за місцем її постійного проживання і невідомості місця її перебування виникає юридична невизначеність, наслідками якої може стати порушення прав інших учасників цивільних відносин. Кредитори цієї особи не мають можливості задовольнити свої вимоги щодо виконання зобов'язань; у невизначеному становищі опиняються суб'єкти, яким дана особа надавала матеріальну допомогу тощо. Не захищені й інтереси самої відсутньої особи, може бути завдана шкода її майну, яке залишено без догляду; можуть зникнути, збанкрутувати або померти її боржники за зобов'язаннями тощо. Для розв'язання цих проблем існують інститути визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення фізичної особи померлою. 2. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою здійснюється за судовим рішенням на підставі встановлення кількох юридичних фактів: 1) відсутність особи в місці її постійного проживання (тобто за місцем реєстрації) протягом тривалого часу; 2) відсутність відомостей про місце знаходження такої особи в місці її постійного проживання і неможливість їх одержання усіма доступними способами; 3) закінчення одного року з моменту одержання останніх відомостей про місце перебування даної особи. Порядок обчислення зазначеного строку залежить від того, чи можливо встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи. Якщо такий день можна встановити (отримання листа; телефонна розмова; від'їзд з місця постійного або тимчасового проживання тощо), початок перебігу річного строку починається з дня, наступного за днем одержання таких відомостей (ст. 253 ЦК). У випадку можливості встановити місяць одержання останніх відомостей про зниклу особу, річний строк починається з першого числа наступного місяця. Якщо і місяць залишається невідомим, цей строк починає спливати з 1 січня наступного року. В цивільно-правовій доктрині склалося кілька думок про юридичну сутність підстав визнання особи безвісно відсутньою: 1) в основу такого визнання покладається презумпція смерті особи. З таким поглядом важко погодитись, адже в такому випадку усувається межа між визнанням особи безвісно відсутньою і оголошенням її померлою; 2) підставою безвісної відсутності вважається презумпція життя, оскільки немає достатніх даних вважати, що особи немає в живих. Цей погляд уявляється найбільш прийнятним, оскільки особа оголошується безвісно відсутньою для того, щоб усунути невизначеність у регулюванні цивільних відносин, в тому числі і з метою охорони і захисту прав та інтересів самої особи, що зникла. Зокрема, опікун, призначений над майном безвісно відсутнього, має виконувати свої повноваження на його користь до моменту скасування судового рішення або появи особи (ст. 44 ЦК); 3) судом констатується лише факт неможливості вирішення питання про життя або смерть фізичної особи. Очевидно, що судове рішення не має на меті встановлення відсутності наведених юридичних фактів, а, навпаки, має грунтуватись на доведенні низки вищеперерахованих юридичних фактів. 3. Справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою розглядаються в порядку окремого провадження на підставі ст. ст. 246 - 250 ЦПК. У заяві обов'язково має бути обгрунтовано, для якої мети заявникові необхідно визнати особу безвісно відсутньою (ст. 247 ЦПК). Закон не зобов'язує заінтересованих осіб здійснювати розшук відсутнього. Суддя при підготовці справи до розгляду з'ясовує, які особи можуть надати відомості про відсутнього, а також робить запит до відповідних органів за останнім відомим місцем проживання (міліції, ЖЕО, місцевого самоврядування) і роботи відсутнього про наявність відомостей щодо цієї фізичної особи (ст. 248 ЦПК). Суд розглядає справу за участі заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких суд визнає за потрібне допитати (ч. 1 ст. 249 ЦПК). 4. Ст. 43 ЦК не встановлює переліку правових наслідків визнання особи безвісно відсутньою, проте зміст інших норм цивільного та сімейного законодавства дає можливість виділити такі наслідки, зокрема: 1) нотаріус за останнім місцем проживання такої особи встановлює над її майном опіку. Опікун управляє майном в інтересах особи, яка визнана безвісно відсутньо, в тому числі надає утримання особам, яких був зобов'язаний утримувати безвісно відсутній; 2) чоловік або дружина безвісно відсутнього одержують право розірвати шлюб у спрощеному порядку в органі РАЦС (пункт 1 ч. 1 ст. 107 СК); 3) припиняються зобов'язання, нерозривно пов'язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, зазначені у п. 6 ч. 1 ст. 248, п. 2 ч. 1 ст. 1008 ЦК).

Поняття та ознаки юридичної особи

Стаття 80 ЦК України лише передбачає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому за­коном порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

1) це - "організація", тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона мас бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Поміж цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Поняття і види правосуб’єктності юридичних осіб

Як суб'єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною праводієздатністю. Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність може бути обмежена лише за рішенням суду.

Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи згідно із ст. 91 ЦК України виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Слід відзначити, що тенденції розвитку сучасного цивільного права України підкреслили необхідність відмовитися від конструкції спеціальної правоздатності юридичної особи. У ЦК закріплений принцип загальної або універсальної правоздатності юридичних осіб, тобто юридична особа може мати такі самі права та обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини.

Цивільні права та обов'язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед з угод (договорів).

Майнові права та обов'язки юридичної особи можуть виникати з односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов'язки. До них належать права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію та ін.

Організації — юридичні особи — мають право на недоторканність ділової репутації та її захист у судовому порядку (ст. 94 ЦК України), а також можуть набувати інших немайнових прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Органи юридичних осіб, індивідуалізація юридичних осіб

Стаття 92.ЦК ч.3 орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Органи юридичної особи створюються в порядку, що визначається законом та установчими документами. Посадова особа, що є органом юридичної особи, не має право надавати повноваження органу юридичної особи іншим працівникам юридичної особи або її учасникам. Таке право мають тільки загальні збори учасників (членів) чи засновник юридичної особи і тільки шляхом внесення змін до установчих документів юридичної особи та державної реєстрації таких змін. Випадки тимчасового, в тому числі і на декілька днів, покладення на фізичну особу обов'язків органу юридичної особи повинні бути передбачені установчими документами шляхом встановлення порядку призначення фізичної особи тимчасово виконуючою обов'язки органу юридичної осо­би. Не виключається надання установчими документами права призначати тимчасово виконуючого обов'язки органу юридичної особи наглядовій раді, голові наглядової ради, колегіальному виконавчому органові юридичної особи, керівникові виконавчого органу, одноособовому органові юридичної особи. Якщо ж це установчими документа­ ми не встановлено, створюється ситуація недостатньої правової визначеності, за якої призначення виконавчим органом юридичної особи, в тому числі і одноособовим, будь-якого працівника цієї юридичної особи тимчасово виконуючим обов'язки посадової особи, яка виконує функції органу юридичної особи, слід визнати правомірним. При цьому підлягає застосуванню за аналогією ч. З ст. 60 Закону «Про акціонерні товари­ства» , відповідно до якого у разі неможливості виконання особою, яка здійснює повноваження одноособового виконавчого органу, своїх повноважень, ці повноваження здійснюються призначеною нею особою, якщо інше не передбачено статутом або по­ложенням про виконавчий орган. Неможливість виконання повноважень може бути обумовлена тимчасовою непрацездатністю, відрядженням, відпусткою тощо.

Установчими документами юридичної особи, якщо інше не встановлено спеціальним законом, статус органу юридичної особи може надаватись не тільки одній, а й двом або більше посадовим особам. Таких посадових осіб може бути стільки, скільки це необхідно для ефективної діяльності юридичної особи. В одному випадку органом юридичної особи в установчих документах доцільно визнати лише одного керівника і не надавати повноважень органу юридичної особи навіть заступникам керівника. В іншому випадку може бути доцільним надати повноваження органу юридичної особи начальникам відділів матеріально-технічного постачання та збуту чи інших відділів. Закон цьому не перешкоджає, вимагаючи тільки визначення органів юридичної особи її установчими документами.

Юридична особа має своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи повинно також містити ін­формацію про характер її діяльності (ст. 90 ЦК України).

Юридична особа може мати, крім повного найменування, також скорочене.

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.

Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах.

Виробнича марка як засіб індивідуалізації юридичної особи та продукції, що нею виготовляється, включає в себе найменування організації, вказівки на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості. Зокрема, при поставці товарів вони підлягають маркуванню відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору.

Знаки для товарів і послуг — це зареєстроване у встановленому порядку позначення, яке служить для розрізнення товарів (послуг) одних фізичних чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. Як знаки для товарів і послуг можуть бути зареєстровані словесні, зображувальні, об'ємні та інші позначення та їх комбінації. На зареєстрований знак патентне відомство України видає свідоцтво.

Порядок і способи утворення юридичних осіб. Установчі документи юридичної особи

Стаття 87. Створення юридичної особи 1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. 2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. 3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками). 4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Виділяють наступні порядки створення юридичних осіб: 1) явочний - коли для виникнення юридичної особи достатньо лише факту волевиявлення засновників, а державна реєстрація не вимагається; 2) реєстраційний - в цьому порядку створюються більшість юридичних осіб в Україні. Від дня державної реєстрації юридична особа вважається створеною; 3) дозвільний - особливі випадки, коли окрім реєстрації необхідно попередньо отримати дозвіл, наприклад, Антимонопольного комітету України, у відповідності до Закону України "Про захист економічної конкуренції", якщо створення такої юридичної особи призведе до можливості зловживати монопольним становищем; 4) розпорядчий - юридична особа вважається створеною з моменту прийняття уповноваженим державним органом рішення про її створення, без процедури державної реєстрації. В цьому порядку створюються юридичні особи публічного права. Для створення юридичної особи приватного права потрібен, насамперед, акт волевиявлення її засновників - установчий документ (статут, засновницький договір або установчий акт). Установчі документи юридичної особи мають бути викладені письмово, підписуються всіма засновниками, якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. 4. Цивільний кодекс передбачає, що кожна юридична особа створюється на основі одного установчого документа. Як правило, товариство діє на підставі статуту, навіть, коли створене однією особою. Якщо в процесі створення товариства учасники укладають договір щодо заснування юридичної особи, то такий договір не є установчим документом. ЦК передбачає, що повне і командитне товариство діють на підставі засновницьких договорів, які є їх установчими документами. Установчим документом установи виступає установчий акт. Останній може бути індивідуальним (коли установа створюється одним засновником) або спільним (коли установа створюється більш ніж однією особою). Установчий акт може бути скасований засновником (засновниками) лише до створення установи. Достатньо щоб хоча б один із засновників скасував установчий акт. Стаття 88. Вимоги до змісту установчих документів 1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом. 2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом. 3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію. останній втрачає силу.

Ліквідація, банкрутство, реорганізація юридичної особи

Стаття 104. Припинення юридичної особи 1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. 2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. 3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

Реорганізація відбувається за рішенням вищого органу товариства. Реорганізація товариства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватись також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Ліквідація провадиться за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб-засновників товариства чи їх правонаступників, або за рішенням суду, у випадках встановлених законодавством.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру (автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців) запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Порядок внесення відповідного запису, перелік необхідних дій та документів, встановлюється Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Види юридичних осіб

1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. 2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. 3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. 4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

Юридичні особи публічного права створюються на підставі розпорядчих актів відповідних органів державної влади або органу місцевого самоврядування для здійснення спеціальних функцій (міністерства, відомства, органи забезпечення правопорядку, державні навчальні заклади тощо). Юридичні особи приватного права створюються саме для участі в цивільному обігу для досягнення мети, яка має приватний характер;    - підстав фінансування — на госпрозрахункові та бюджетні.    Перші здійснюють свою діяльність на засадах самоокупності, другі — фінансуються державою;    - організаційно-правової форми — на господарські товариства, установи, об'єднання громадян, об'єднання юридичних осіб тощо;    - мети створення і діяльності — на комерційні й некомерційні юридичні особи. До комерційних юридичних осіб належать ті, які виникають заради досягнення прибутку. Це головна мета їх діяльності. Такими особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, державні підприємства.    Некомерційні юридичні особи створюються насамперед для задоволення певних потреб громадян (наприклад, у житлі тощо) і покликані виконувати управлінські, освітянські, культурно-пропагандистські та інші невиробничі функції (громадські й релігійні організації, їх об'єднання, благодійні та інші фонди);    - виду права власності — на державні та комунальні, приватні та ті, які засновані на спільній власності юридичних та фізичних осіб і юридичних осіб та громадян іншої держави;    - складу засновників — на юридичні особи, засновниками яких можуть виступати виключно юридичні особи, тільки держава та будь-які суб'єкти права;    - обсягу прав юридичної особи на майно, яке вона використовує — на юридичні особи, які володіють майном на праві власності, на праві оперативного управління (державні підприємства) або на праві господарського відання.

Поділ юридичних осіб на юридичних осіб публічного і приватного права проведений тільки за одним критерієм - порядком їх створення. Головна відмінність між ними полягає в тому, що юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статуту або засновницького договору, якщо інше не встановлено законом), а публічні - на підставі розпорядчого акта Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування. Можна виділити дві основоположні ознаки юридичних осіб публічного права - це реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади, які покладені на них Конституцією України та законодавчими актами, та їх створення на підставі розпорядчого акта. Враховуючи можливість участі юридичних осіб публічного права в цивільних правовідносинах, до цих ознак можна додати ще одну ознаку, яка характеризує їх як учасників цивільних правовідносин. Суть її полягає у покладенні цивільної відповідальності на державу, АРК, органи місцевого самоврядування за юридичних осіб публічного права. ЦК установлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Щодо порядку утворення та правового статусу юридичних осіб публічного права, то вони встановлюються Конституцією та законом. Проте важливі положення відносно правового статусу таких юридичних осіб публічного права, як держава Україна, АРК і територіальні громади містяться безпосередньо в ЦК. Найтиповішим способом створення юридичної особи є об'єднання майна разом з об'єднанням осіб, які ставлять перед собою загальну ціль, мають структуру управління, причому зміна цих осіб не впливає на існування юридичної особи. Цим способом створюються товариства. Іншим способом створення юридичної особи - установи - є призначення майна для служіння певній цілі. Така організація не є об'єднанням осіб, але управляється органами, що складаються з осіб. Частина 4 ст. 81 передбачає можливість створення юридичної особи у спосіб її примусового поділу (виділу). Такий спосіб, окрім того, що є підставою припинення юридичної особи через правонаступництво, веде до появи нової юридичної особи (ст. 104 ЦК), але не нової організаційно-правової форми.

Господарські товариства як юридичні особи

Стаття 80 ГК Види господарських товариств

1. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

2. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

3. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

4. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

5. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

6. Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

7. Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

Розміри статутних капіталів ТОВ, ТДВ та командитних підприємств не обмежуються. Акціонерне товариство - 1250 мінімальних заробітних плат (4 000 000 грн).

Об’єднання громадян, профспілкової організації, благодійні та релігійні організації

Благодійні фонди і благодійні організації, створені у порядку, визначеному Законом для проведення благодійної діяльності, в тому числі громадські організації, створені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчими спілками та політичними партіями.

а) Благодійні фонди (організації), створені у порядку, визначеному Законом для проведення благодійної діяльності. В Законі України “Про благодійництво та благодійні організації” визначено, що благодійні фонди (організації) – це недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій фізичних осіб. Благодійництво – добровільна безкорисна пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Специфічними формами благодійництва є меценатство і спонсорство. Однією із форм благодійництва є гуманітарна й інша матеріальна допомога, порядок та здійснення якої на території України визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до Конституції та законів України.

б) Громадські організації, створені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності. В Законі України “Про об’єднання громадян” визначено, що громадські організації – це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

в) Творчі спілки. В Законі України “Про об’єднання громадян” визначено, що об’єднання громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

В Законі України “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” визначено, що творча спілка – це добровільне об’єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту.

г) Політичні партії. В Законі України “Про об’єднання громадян” визначено, що політичною партією є об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво в їх складі. Ця діяльність спрямована, головним чином, для займання політичних постів членами деякої партії чи співчуваючих їй з метою впливу на прийняття рішень органами державної влади. Політичні партії в Україні створюються та діють тільки згідно з всеукраїнським статутом.

Релігійні організації. Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації” визначено, що церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Цим Законом передбачено, що релігійними організаціями є релігійні громади, управління та центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” не поширюється. Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добровільні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають статус юридичної особи.

Професійні спілки (профспілки), створені відповідно до Закону України “Про професійні спілки”.

Відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян” визначено, що особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України “Про профспілки”, а постановою про порядок введення в дію цього Закону встановлено, що проведення легалізації об’єднань громадян не поширюється на профспілкові громадські організації. Таким чином, дія вказаного Закону не поширюється на діяльність профспілок. Профспілки не вважаються неприбутковими організаціями.

Щодо особливостей оподаткування профспілкових комітетів первинних організацій, то Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” передбачено, що з числа резидентів платниками податку є суб’єкти господарської діяльності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи та організації, які провадять діяльність, спрямовану на отримання прибутку, як на території України, так і за її межами.

Таким чином, якщо профспілкові організації отримують доходи від здачі в оренду приміщень, розміщення коштів на рахунках банківських установ, від продажу путівок, одержують кошти або майно, які надходять безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги, то вони є платниками податку на прибуток.

Вказані профспілкові організації повинні стати на облік у податкових органах за місцем їх знаходження та подавати їм відповідну податкову звітність.

При цьому, якщо профспілкові організації не отримують вищезазначених видів доходів (крім надходжень у вигляді профспілкових внесків та цільових бюджетних коштів), то вони не є платниками податку на прибуток і не стають на облік у податкових органах.

При одержанні такими профспілковими організаціями протягом року оподаткованих доходів, вони зобов’язані повідомити про це податковому органу та сплатити податок на прибуток та інші податки і збори, передбачені чинним законодавством.

Розподілені між профспілковими організаціями членські внески не підлягають оподаткуванню.

Підприємства, установи, кооперативи

Класифікація підприємств

За формою власності

Державна

Колективна

Суспільна

Приватна

Комунальна

З іноземними інвестиціями

Іноземні

Змішана

За розміром (для України)

мікропідприємство (кількість працівників не перевищує 10 осіб, а обсяг валового доходу - менше 2 млн. євро)

мале підприємство (кількість працівників не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу - менше 10 млн. євро)

середнє підприємство (кількість працівників не перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу - менше 50 млн. євро)

велике підприємство (кількість працівників більше 250 осіб, а обсяг валового доходу - більше 50 млн. євро)

Залежно від способу утворення та формування статутного капіталу

унітарне

корпоративне

Залежно від організаційно-правової форми

господарське товариство

1. акціонерне товариство

2. товариство з обмеженою відповідальністю

3. товариство з додатковою відповідальністю

4. командитне товариство

5. повне товариство

об'єднання підприємств

1. асоціація

2. концерн

3. консорціум

4. корпорація

5. холдинг

6. промислово-фінансова група

Установа - це організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Юридичні особи приватного права можуть набувати форми товариств або установ, ЦК допускає створення юридичних осіб також в інших установлених законом формах. У формі товариства чи установи можуть бути створені різні за структурою управління, метою, внутрішніми відносинами тощо юридичні особи. Товариство - це об'єднання осіб, яке розраховане на довгострокове існування, у своєму складі не залежить від зміни учасників, має корпоративний устрій і в якому управління справами належить засновникам. Однією з основних ознак товариства є об'єднання осіб, але для підприємницьких товариств ознакою виступає також об'єднання майна. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, непідприємницьке товариство можуть за законом створюватися однією особою. Закон передбачає випадки, коли товариство (наприклад, повне й командитне) не може створюватись однією особою. Критерієм поділу товариств на підприємницькі та непідприємницькі юридичних осіб виступає не сама підприємницька діяльність, оскільки її можуть провадити будь-які юридичні особи, а можливість наступного розподілу прибутку товариства між учасниками. Другою формою юридичних осіб є установи. Установа - організація, в якій для постійного служіння певній цілі засновником (засновниками) призначається майно та визначаються ті органи, які експлуатуватимуть це майно відповідно до його призначення. Така організація не є об'єднанням осіб, але визнана як суб'єкт цивільних прав та обов'язків для здійснення певних цілей. Установа не має членів, а керується відповідно до волі засновника, яка виражена в установчому акті. У формі установ найчастіше діють різні благодійні фонди, навчальні заклади, бібліотеки, музеї, лікарні тощо.

Кооператив - юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.