Особисті немайнові блага як об’єкти цивільних правовідносин

Стаття 201 ЦК 1. Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. 2. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Під особистими немайновими благами розуміються блага, які а) нерозривно пов'язані з особою (фізичною або юридичною), тобто не можуть бути відокремлені від особи - їх носія б) позбавлені майнового змісту Відповідно особистими немайновими благами є: здоров'я, життя, честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Перелік особистих немайнових благ, закріплений у ч.1 ст.201 не є вичерпним. До інших благ, які охороняються цивільним законодавством, можна віднести недоторканість особистого та сімейного життя, таємницю листування, телефонних розмов, вільний вибір місця проживання, свободу пересування, свободу віросповідання тощо. Особисті немайнові блага охороняються цивільним законодавством. ЦК України містить ряд положень, спрямованих на відновлення порушених особистих немайнових прав фізичної або юридичної особи, а також на відшкодування шкоди, завданої порушенням таких прав (статті 15 - 23; 269 - 315; 1166 - 1211 ЦК тощо). За Конституцією України (ст. 3) життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканість, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ч. 2 ст.201). Вищезазначені блага пов'язані із самим фактом існування людини та не можуть бути обмежені чи відібрані державою в будь-якому випадку, навіть в разі введення надзвичайного стану. Державна політика в країні повинна бути спрямована на забезпечення гарантій прав і свобод людини. Це є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України).

Поняття і види правочинів

Правочини — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 202 ЦК 1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). 3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. 4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. 5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

ЦК (ст. 206) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В останньому випадку йдеться про конклюдентні дії, тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти правочин. Мовчання визначається виявом волі укласти правочин у випадках, передба­чених законом або договором. ЦК (ст. 783) виходить з того, що у разі продовження користування річчю після закінчення строку договору найму за відсутності заперечень з боку наймодавця протягом одного місяця договір вва­жається поновленим на строк, який був раніше визначений сторонами. Тут юри­дичного значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку наймодавця.

Правочини, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни, досить різ­ні, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.

Правочини бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Якщо для виникнення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, він є одностороннім. На­приклад, розпорядження своїм майном не випадок смерті (заповіт) є одностороннім правочином, бо для його складання і оформлення необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх правочинів належать також прийняття і відмова від спадщини.

Якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, то це двостороння угода. Вона називається договором. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двостороннім правочином купівлі-продажу або договором купівлі-продажу. Для виникнення багатосто­роннього правочину необхідно волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (наприклад, при три-, чотиристоронньому обміні жилих приміщень), так і спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети).

Залежно від способу укладання правочини поділяються на консенсуальні і реальні. Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладення реального правочину (від лат. res — річ) поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних правочинів належать договори позики, перевезення, дарування.

Дія, яка повинна бути вчинена на підставі правочину має свою мету. Під метою у правовому значенні слід розуміти відповідний правовий ефект, якого намагаються досягти сторони в правочині шляхом вчинення дій.

За особливостями мети правочини поділяються на платні і безплатні, казуальні і абстрактні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Двосторонні правочини, за певним винятком, є платними. У безплатному правочині сторона зобов'язана вчинити дії, а інша має право вимагати виконання цих дій без вчинення зустрічних власних дій. Односторонні правочини є безплатними. З двосторонніх правочинів до безплатних належать договори дарування, безплатного користування майном.

Деякі двосторонні правочини залежно від розсуду сторін можуть бути як платними, так і безплатними (наприклад, договори доручення, зберігання). Юридичні особи, як правило, укладають платні правочини, що пояснюється їхніми комерційними інтересами, які вимагають покриття видатків прибутками від економічної діяльності.

Правочини, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому Н. видав розписку М., то вона повинна бути визнана недійсною. Переважна більшість правочинів є казуальною, оскільки правочини між юридичними особами завжди мають на меті досягнення певного правового результату. Фізичні особи за допомогою правочинів задовольняють свої потреби і тому у таких правочинах також визначається мета їх укладення.

У деяких випадках законодавець допускає правочини, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть за її відсутності такі правочини мають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними. До абстрактних правочинів, зокрема, належить вексель.