Право власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виник­нення і припинення у них такого права щодо цих благ.

Суб'єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження. Щодо права власника управляти майном і вчиняти з ним дії, то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої "тріади" правомочність власника, а лише уточнення (роз'яснення) права користування і розпорядження майном. Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати також іншим особам — орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні.

Право володіння у суб'єктивному розумінні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також той, хто має змогу впливати на цю річ (наприклад, власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом).

Право користування в об'єктивному значенні — це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб'єктивному значенні — це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення по­треб власника чи інших осіб.

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріплена у нор­мах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Форми і види права власності за законодавством України. Право власності українського народу

У капіталістичному суспільстві економічну основу становить приватна власність. Після проголошення незалежності Україна стала на шлях ринкової, соціально орієнтованої економіки, заснованої на різноманітності форм власності, в якій домінуючого значення набула приватна власність.

В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, комунальна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4та – виключна власність народу. Господарський кодекс передбачає колективні підприємства як один із видів юридичних осіб з колективною власністю, що протирічить ЦК і КУ.

В украіні всі форми і види права власності мають однаковий зміст здійснення і обмеження, водночас для певних субєктів існують особливі підстави виникнення і припинення права власності, інший правовий режим окремих обєктів.

Ст 13 КУ визначає виключне право власності народу Украіни на природні ресурси і трактує це як особливий правовий режим що виключає будь кого в тому числі і державу від права на такі обєкти.

Ці ресурси розглядаються як основа життя і діяльності населення що проживає на відповідній територіі. Вважається що власником таких обєктів є народ вцілому , але безпосереднє здійснення цього права власності можливе лише опосередковано через державні або комунальні утворення.

З приводу правової природи права державноі власності існує 2 концепціі:

1) концепція єдиного власника - власником державного майна стає весь народ, організований і структурований колективним утворенням. Тут держава визначається як єдиний субєкт права на все належно ім майно.

2) концепція багаторівневого характеру- множинність суб’єктів права державноі власності . 1й субєкт є держава( опосередкований власник), 2й державні підприємства установи й організаціі як безпосередній власник.

Зазначені ідеї знайшли відображення у законодавстві яке закріпило спочатку виділення комунальної власності як різновид державної, а пізніше як самостійний вид публічної власності.

Разом з тим не знайшли підтримки законодавця про наділення державних підприємств правом власності.

Комунальна власність відноситься до публічної оскільки її суб’єктами є публічні правові утворення. Територіальні громади не є різновидом державної власності і являють собою самостійний вид публічної власності. Однак як учасники майнових відносин комунальні утворення набувають особливий публічно правовий статус, тому іх становище як власника будується за моделю державної власності.