Система державних органів, які здійснюють захист цивільних прав, самозахист цивільних прав

У ст. 15 ЦК безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав. Вони можуть захищатися за допомогою юрисдикційних та поза-юрисдикційних форм. Як випливає зі змісту наступних статей цієї глави, захист цивільних прав та інтересів здійснюють: суд, Президент України, органи державної влади, органи влади АРК або органи місцевого самоврядування; нотаріус. Цей перелік не є вичерпним. Крім органів, зазначених в ст. 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту органи прокуратури, органи внутрішніх справ (органи міліції), громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Розрізняють дві основні форми захисту - юрисдикційну та неюрисдикційну. Порядок захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних цивільних прав та інтересів, який здійснюється уповноваженими на те державними органами, належить до юрисдикційної форми захисту. Самозахист виступає неюрисдикційною формою захисту порушених суб'єктивних цивільних прав та інтересів.

Юрисдикційна форма захисту суб'єктивних цивільних прав полягає у здійсненні відповідних дій у межах визначеної законодавством компетенції судом, органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом, захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється в судовому порядку. Право особи на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене ст. 55 Конституції України. Згідно зі ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р. судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, до якої входять: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України. Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Необхідно враховувати, що за згодою сторін цивільні та господарські спори можуть розглядатися судами, які не є органами правосуддя. Так, Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р. визначено правові засади діяльності міжнародного комерційного арбітражу. Такі суди хоч і не входять у систему правосуддя, але можуть вважатися юрисдикційними органами захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Важливим є застереження в ст. 17 ЦП К України 2004 р. про те, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

За захистом своїх прав і свобод особа може також звертатися за відповідних умов до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій. Нині найпоширенішим є захист Європейським судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 p.).

Стаття 55 Конституції України закріплює право особи на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо були використані всі національні засоби правового захисту. Нині найбільш поширеними є випадки надання захисту порушених прав особи Європейським судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р.

Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів вважається адміністративний порядок. Захист, здійснюваний шляхом звернення до вищого органу чи посадової особи, нетиповий для цивільного права і здійснюється лише у випадках, передбачених законом. Згідно зі ст. 17 ЦК такий захист цивільного права й інтересу здійснюється органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим і органом місцевого самоврядування. Адміністративний порядок захисту може виражатися в оскарженні дій і актів державних органів у вищестоящий стосовно них орган виконавчої влади або ж у прийнятті державними органами, наділеними відповідними повноваженнями, рішень із використанням способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК, при дотриманні процедури, встановленої нормативними актами.

Таким чином, сторони цивільних правовідносин мають можливість вибору між судовим і адміністративним порядком захисту своїх прав. При цьому адміністративний порядок захисту цивільних прав застосовується тільки у випадках, передбачених законом, і рішення, прийняте в адміністративному порядку, може бути оскаржене у суді (ч. З ст. 17 ЦК). Згідно зі ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як засіб судового захисту цивільних прав і охоронюваних інтересів, виступає насамперед позов. Позов - це звернена до суду вимога про відправлення правосуддя з одного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання його обов'язку або про визнання наявності або відсутності правовідношення - з другого.

У справах окремого провадження засобом судового захисту виступає заява, а засобом захисту в адміністративному порядку - скарга. Захист цивільного права нотаріусом, передбачений ст. і 8 ЦК, здійснюється шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі в порядку і випадках, встановлених законом.

Цивільне законодавство дозволяє сторонам договору та учасникам інших цивільних правовідносин застосовувати на власний розсуд позасудові способи захисту порушених прав та законних інтересів, у тому числі самозахист, який вперше знайшов безпосереднє закріплення в ст. 19 ЦК України. За цією статтею, особа має право на самозахист свого цивільного права, права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Важливим положенням у наведеній нормі є визнання самозахистом не лише захист власних цивільних прав, а й прав інших осіб. При цьому дане положення знайшло свій подальший розвиток у ст. 1158

ЦК, яка надає особі право на вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, якщо майновим інтересам останньої загрожує небезпека.

Самозахист має певні межі. Він передбачає застосування особою таких засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК). Ці засоби протидії не повинні також суперечити вимогам ст. 1169 ЦК про здійснення особою права на самозахист, у тому числі у стані необхідної оборони.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЦК способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Звідси можна зробити наступні висновки. По-перше, способи самозахисту повинні бути адекватними самому порушенню та вчиненим неправомірним діям, по-друге, співрозмірними з негативними наслідками, спричиненими порушенням, по-третє, способи самозахисту можуть проявлятися як у фактичних, так і юридичних діях.

Своєрідними способами самозахисту можна вважати так звані "оперативні санкції", які отримали досить детальне врегулювання в ГК України (статті 235- 237). Такими оперативно-господарськими санкціями є, зокрема: одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управленою стороною у разі порушення зобов'язання другою стороною; відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконане неналежним чином. Власне, подібні "оперативні санкції" передбачені і ЦК України. Так, згідно зі ст. 692 ЦК продавець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо покупець не оплатив товар. Кредитор має право притримати майно боржника, який не виконав свої обов'язки (статті 856, 874, 916 та ін.). При цьому необхідно визнати юридично необґрунтованим положення ГК в тій частині, яка передбачає застосування лише тих оперативно-господарських санкцій, застосування яких передбачено договором, оскільки такі санкції можуть застосовуватися також в силу прямих вказівок закону.