Власність як економічна категорія

У капіталістичному суспільстві економічну основу становить приватна власність. Після проголошення незалежності Україна стала на шлях ринкової, соціально орієнтованої економіки, заснованої на різноманітності форм власності, в якій домінуючого значення набула приватна власність. Основу будь-якої власності становлять економічні відносини привласнення створюваних у процесі суспільного виробництва матеріальних благ (природні ресурси, засоби і продукти виробничої діяльності тощо), за допомогою відповідної суспільно-економічної системи, яка виражає ставлення одних осіб до благ як до "своїх", а інших - як до "чужих". Відтак перші набувають владу "господаря" щодо майна, другі - набувають обов'язку утримуватися від посягань на нього та створення перешкод "господарю" у пануванні цим майном. Власність є суспільним відношенням між людьми з приводу майна, поведінка яких носить вольовий характер.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування управомоченої особи, якою є власник, над належними їй речами у вигляді одноосібних повноважень володіння, користування та розпорядження ними. В цивільно-правовій доктрині право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

ЦК безпосередньо не передбачає ні форм власності у юридичному значенні, ні форм власності у її економічному значенні, але водночас визначає правовий режим власності з врахуванням її суб'єктного складу. Натомість в ГК України збережено конструкцію поділу власності на окремі її форми для визначення видів та організаційних форм підприємств (ст. 63)

Зміст права власності

Ст. 317 - 1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Суб'єктивне право власності має цілком конкретний зміст, який проявляється у правомочностях власника. За ЦК власник здійснює правомочності на власний розсуд, якщо це не суперечить закону, то за цивільним законодавством радянського періоду ці правомочності могли належати власнику майна лише в межах, встановлених Законом. Тобто, якщо раніше діяв принцип "можна вчиняти все, що дозволено законом", то нині діє правило "можна вчиняти все, що не заборонено законом". Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, право володіння означає юридично забезпечену власнику можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу. Передача власником майна в тимчасове володіння інших осіб, наприклад, на зберігання, не призводить до втрати ним права власності. При цьому майно має вважатися таким, що перебуває у володінні власника, і тоді, коли він фізично ним не панує, наприклад, майно власника в житловому будинку в момент перебування його на роботі, товар належний громадянину підприємцю, розташований в його складському приміщенні, в період перебування його у відрядженні. Право користування - це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами. Загальнорозповсюдженою є думка про те, що користування власністю неможливе без володіння нею. Це так, але існують і певні винятки. Наприклад, при розміщенні реклами на будівлі чи іншому майні власника третіми особами використання ними майна відбувається при збереженні володіння за власником. Право розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо (наприклад, продати, подарувати, передати за заповітом майно). Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (зокрема, особам, які одержали майно за договором оренди). На відміну від цих осіб, власник має монопольне право здійснювати правомочності. Це право основане безпосередньо на законі й існує незалежно від волі та влади інших осіб. Водночас у виняткових випадках усі три правомочності можуть мати навіть не власники, а наприклад, державні підприємства та державні казенні підприємства, за якими держава як власник закріплює майно відповідно на праві господарського відання чи оперативного управління (статті Господарського кодексу України), вони можуть належати управителю довірчою власністю. Відповідно до ч. 2 ст.317, зміст права власності, тобто обсяг прав володіння, користування та розпорядження не може змінюватися залежно від місця проживання власника та місцезнаходження майна. Наведена норма покликана гарантувати реалізацію принципу однакового регулювання цивільних відносин, закріпленого в ч. 6 ст. 4 ЦК. ЦК безпосередньо не містить норм щодо доказів, якими має підтверджуватися належність майна конкретному власникові. Очевидно тут має діяти щодо власника принцип правомірності володіння майном, як це було закріплено в ст. 49 ЗУ "Про власність" (втратив чинність). Однак може виникати потреба у підтвердженні за особою прав власності. Більше того, право власності щодо окремих видів майна має підтверджуватися відповідними правовстановлювальними документами. Тимчасовим положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно до таких документів були віднесені, зокрема: договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені нотаріусами; свідоцтво про право на спадщину, видані державними нотаріусами; свідоцтва про право власності, видані уповноваженими органами. Нині ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визначає перелік документів, що посвідчують право власності та інші речові права, які є підставою для державної реєстрації цих прав (ст. 19).