5. Ліцензійні угоди

Специфіка права промислової власності обумовлює те, що саме по собі право рідко використовується. Найбільш поширеною формою використання об’єктів права промислової власності є ліцензійні договори – двостороння угода, за якою ліцензіар зобов’язується передати право на використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі – ліцензіатові (а ліцензіат у свою чергу зобов’язується вносити ліцензіарові обумовлені у договорі платежі й здійснювати інші дії, передбачені цим договором).

Міжнародна практика виробила три види ліцензійних договорів:

 повна ліцензія – коли до ліцензіата переходять усі майнові права, що випливають із патенту, на строк дії договору. Сенс повної ліцензії полягає у тому, що цей договір подібний до договору купівлі-продажу, але на певний строк. Він значно обмежує права власника патенту й майже не застосовується;

 виключна ліцензія – надання ліцензіатові права використовувати об’єкт інтелектуальної власності. Право на використання об’єкту розщеплюється – цим об’єктом користується й ліцензіар й ліцензіат. Виключна ліцензія може бути обмежена або колом осіб або територією;

 проста ліцензія – ліцензіар передає право на використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі, але залишає за собою право користування й право передавати об’єкт для використання третіми особами.

В Україні ще немає положення про ліцензійні угоди.

6. Договір про передачу науково-технічної інформації. Передача “ноу-хау”

При передачу науково-технічної інформації розповсюджується сама інформація про об’єкт.

Договір про передачу науково-технічної інформації підкоряється загальним вимогам правового регулювання у державі, де укладається договір (не конфіденційна інформація) й може захищатися у державному порядку – у судах.

Передання “ноу-хау” не може здійснюватися за таким законодавством (конфіденційна інформація). Легальний захист “ноу-хау” відсутній.

ІІ частина

Змістовий модуль і. Договірні зобов′язання у міжнародному приватному праві

Тема 1. Міжнародні комерційні контракти

У міжнародному приватному праві

1. Загальні зауваження щодо зовнішньоекономічних договорів.

3. Колізійні питання щодо форми контракту.

4. Колізійні питання щодо змісту зовнішньоторговельних контрактів.

5. Уніфіковані норми, які регулюють міжнародні комерційні контракти.

1. Загальні зауваження щодо зовнішньоекономічних договорів

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (16 квітня 1991) до зовнішньоекономічних договорів відносить “Зовнішньоекономічний договір (контракт) – матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності”.

Звеков зазначає: до зовнішньоторговельних контрактів відносяться “совершаемые в ходе осуществления предпринимательской деятельности двух субъектов разных государств деяния, коммерческие предприятия которых находятся в нескольких государствах”.

Зовнішньоекономічний договір – договір між державами (стаття 6). Зовнішньоекономічний договір й зовнішньоторговельна угода мають свої відмінності за суб’єктами договору. Суб’єктами зовнішньоекономічних договорів є держави (договори накладають обов’язки та права на суб’єктів міжнародного права). Але, щоб ця угода виконувалась, треба щоб сфера діяльності за договором перейшла у інші руки (приватних фізичних або юридичних осіб). Суб’єктами же зовнішньоторговельних контрактів є фізичні або юридичні особи цих двох держав.