33. Богословська концепція Томи Аквінського.

Фома Аквінський був відомим систематизатором середньовічної схоластики. Він пристосовував вчення Арістотеля до католицизму.

Теорія двох істин

За часів Фоми Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка дала б можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». За даною теорією, наука і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії недоступне розуму. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення».

Докази існування Бога

Фома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології:

Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог.

Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог.

Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність — Бог.

Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.

Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити, не тому, що вони протирозумні і ірраціональні, а тому саме, що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії

34.Вчення про активну форму Арістотеля.

Аристотель (384-322 до н. Е..), Давньогрецький філософ. Твори Аристотеля охоплюють усі галузі тодішнього знання. Основоположник формальної логіки, творець силлогистики. "Перша філософія" (пізніше названа метафізикою) містить вчення про основні принципи буття: можливості та здійсненні, формі і матерії, діючої причини і цілі.

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія у нього розглядається як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Форма – активне начало, тоді як матерія –пасивне. Матерія подільна до нескінченності, форма не подільна і тотожна самі речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. За те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов”я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

1. Закон тотожності.

2. Закон усунення протиріччя.

3. Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.