20.Проблема людини у філософських роздумах г.Сковороди. Ідея спорідненої праці.

Філософія Григорія Сковороди не являє собою традиційно строго логічну, чітко категоріально визначену систему знання, Його не цікавлять усталені філософські й богословські традиції, поняття та принципи. Своє вчення Сковорода розробляє на основі власного світосприймання, відчуття та буття. Тому праці мислителя притаманне складне переплетіння худож¬ніх і міфологічних образів, релігійних символік, філософських, природничонаукових, політичних, етичних, релігійних понять, котрі трансформуються, переплавляються крізь авторське сві¬товідчуття, інтегруються Е синкретичному поєднанні раці¬онального й чуттєво-емоційного.

Григорій Сковорода залишився в українській і світовій куль¬турі як філософ, проте його філософія особлива, вона наближена до концепцій філософського антропологізму.

Людина, сенс її життя й діяльності — центральні в творчості Сковороди, її можна розглядати як першу в історії української філософської думки концепцію соціальної філософії, оскільки безпосереднім об'єктом досліджень є саме людина в прояві її волі, духу, покликання, "серця", прагнень, діяльності, праці

Сковорода — проповідник поміркованого способу життя; він осуджує нагромадження багатства, прагнення до фізичних на¬солод, бо життя заради цілі "петь, пить и есть не есть дело". Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на від¬міну від бджоли, котра "єсть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося".

Особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу вирішен¬ня проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Ско¬ворода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, виконуючи веління своєї “внутрішньої натури”, пізнаного в собі “бога”. Цією “вну¬трішньою натурою” є спорідненість з певними видами праці. Люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покли¬кання і є справжнім “богом” у людині.

21.Проблема сутності та існування,відчуження і свободи,життя і смерті у філософії екзистенціалізму.

Однією з провідних течій суспільної думки 20 ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо людини та її місця в світі.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині – Мартін Хайдегер, у Франції – Жан-Поль Сартр, Камю, Марсель, в Італії – Нікколо Аббаньяно.

Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті, тощо. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, проблема свободи та відповідальності, проблема часу як характеристики людського буття.

Проблема сутності та існування: Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.

Проблема свободи: Для особистості оволодіння свободою – це історичний, соціальний і моральний імператив, критерій її індивідуальності і рівня розвитку суспільства. Обмеження свободи особистості, жорстка регламентація її свідомості та поведінки, нізведення людини до ролі простого “гвинтика” в соціальних і технологічних системах наносить шкоду, як особистості так і суспільству. Фактично, саме завдяки свободі особистості суспільство набуває здібності не просто пристосовуватися до наявних природних і соціальних обставин оточуючої дійсності, але і трансформувати їх відповідно до своїх цілей. Звичайно, нема і не може бути якоїсь абстрактної, абсолютної свободи людини від природи, суспільства, але разом з тим конкретним матеріальним носієм свободи, її суб’єктом завжди є особистість, а відповідно і ті спільності, в котрі вона включена – нації, класи, держави.

Проблема життя та смерті: Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.