26.Єдність і різноманітність історико-філософського процесу. Періодизація історії філософії.

Розвиток філософії становить єдність якісно різноманітних процесів, їх взаємодію, взаємоперетворення з сукупним результатом. Первинною одиницею історико-філософського процесу є філософське вчення -система певних, логічно пов'язаних один з одним поглядів.

Несхожі між собою, навіть несумісні філософські вчення є різними сторонами єдиного абсолютного знання. Помилки філософів здебільшого полягають у тому, що вони універсалізують, субстанціоналізують ту сторону абсолютного, яку пізнають. Зняття односторонньої інтерпретації абсолютного є виявлення істинності принципів кожної філософії. Вони приймаються як обмежені, підпорядковані системі, яка синтезує всі принципи в єдине ієрархічне ціле. Така ж ієрархічна підпорядкованість існує на інших структурних рівнях. Розвиток пізнання, особливо філософського, яке характеризується тим, що кожний предмет дослідження розглядається в цілому, а не в його окремих аспектах, різновидах, відношеннях, не завжди є прямолінійним процесом сходження. Це далеко не безпосередній перехід від незнання до знання, від помилок до істини, від істини відносної до абсолютної.

Періодизація західноєвропейської (європейської) філософії:

Антична філософія

Середньовічна філософія

Філософія Відродження

Новоєвропейська філософія

Філософія XVII століття

Філософія Просвітництва

Німецька класична філософія

Сучасна філософія

27. Гуманістична орієнтація філософії і пошук засобів дійсного утвердження гуманізму.

Поняття вживається у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні гуманізм — це ідеологія епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований у середині XIV століття прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширюється по всій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті.

Гуманізм спирався на ідею антропоцентризму, розглядаючи людину як головний предмет і мету науки. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність до пізнання й творчої діяльності. Отже, у широкому тлумаченні — гуманізм — це прогресивний напрям у суспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи й права на всебічний, гармонійний розвиток.

На противагу релігійно-аскетичному світосприйманню Середньовіччя з характерним для нього твердженням про гріховність життя, гуманісти проголошують право людини на задоволення звичайних земних потреб, на свободу, на справедливе суспільство. Насолода життям розглядається як спонукальна сила, що змушує людину бути дійовою, активною. Сприймання людини як частини природи відродило інтерес до філософсько-етичної концепції Епікура, а епікуризм як стиль повсякденного життя підтримується багатьма сучасниками доби Відродження.

У різній формі і з різними відтінками ці ідеї розвивали перші європейські гуманісти, зокрема Франческо Петрарка (1304—1374 рр.), який заклав підвалини нового світобачення, створив нову систему культурних цінностей, вершиною якої є людина. В наш час Ф. Петрарка більше відомий як великий поет, хоча він також є автором численних трактатів, у котрих вперше сформульовані ідеї та принципи гуманізму. Один з них — примирення християнства з античністю.

Гуманістичне світобачення, обґрунтоване Франческо Петраркою, започаткувало гуманістичний рух, пов'язаний з діяльністю видатних представників художньої культури Європи

Паралельно зі становленням гуманізму в межах художньої культури Європи він трансформувався й у сферу філософську, соціально-політичну. На жаль, в історії європейської культури ці два своєрідні рухи не перетнулися. Тому і в умовах кінця XX століття історія й теорія гуманізму залишаються об'єктом теоретичного інтересу гуманітарних наук.