4. Спілкування з дорослими й однолітками

Протягом усього дошкільного дитинства дитина інтенсивно спілкується з дорослими й однолітками. Потреба в спілкуванні складається в прагненні до пізнання дитиною самої себе й інших людей, до оцінки і самооцінки і т.д.

Пройшовши стадію ситуативно-особистісного спілкування з дорослим (перше півріччя життя) і стадію ситуативно-ділового спілкування (6 міс. — 2 роки), дитина досягає позаситуативно-пізнавальної форми спілкування з дорослим (3—5 років). Вона розгортається на фоні пізнавальної діяльності дітей, спрямованої на встановлення взаємозв'язків у фізичному світі. З розширенням своїх можливостей діти прагнуть до своєрідного «теоретичного» співробітництва з дорослими, яке змінює співробітництво практичне.

«Теоретичне» співробітництво полягає в спільному обговоренні подій, явищ, взаємин у предметному світі. Брак пізнавальної діяльності дітей приводять до того, що потреби дитини збагачуються в цьому віці новим елементом - потребою в повазі дорослого, тому що тільки розуміння дорослим важливості і значимості хвилюючих дитину питань забезпечує достатнє залучення старшого партнера в «теоретичне» співробітництво з дитиною, допомагаючи їй досягти мети.

Показником досягнення дитиною цієї фази спілкування можна вважати появу її перших питань про предмети і їх різноманітні взаємозв'язки, які не спостерігаються безпосередньо. Найбільш типова ця форма спілкування для молодших і середніх дошкільників, але в багатьох дітей вона залишається вищим досягненням до кінця дошкільного віку.

Позаситуативність є особливістю спілкування в дошкільному віці.

По-перше, позаситуативним є матеріал тієї діяльності, у яку включене спілкування — пізнання дитини спрямоване на предмети і явища, мало пов’язані з тим, чим вона прямо зайнята у момент взаємодії з дорослим, і навіть узагалі з цією взаємодією не пов’язані.

По-друге, в актах спілкування діти освоюють властивості інших людей і власні якості, що не лежать прямо на поверхні (кмітливість, розум і ін.). Згідно експериментальним даним, молодші і середні дошкільники легко розуміють питання про відповідні якості людини, дуже високо оцінюють по цих параметрах дорослого і помічають свої недоліки. Самооцінка їх, щоправда, залишається хитливою, але наявність висловлювань про себе, критичне ставлення до своїх якостей порівняно з якостями дорослого свідчать про успіхи в становленні самосвідомості дитини.

Цей факт визначає потребу дитини в повазі з боку дорослого й обумовлює особливу чутливість дошкільників до тієї оцінки, яку дають їм дорослі. Вона проявляється в підвищеній уразливості дитини і навіть повному припиненні діяльності після критичних зауважень чи осуджень.

Оскільки спілкування дітей з дорослими найчастіше в цей час здійснюється на фоні пізнавальної діяльності, то основне спонукання до спілкування носить пізнавальний характер і провідні мотиви — пізнавальні. Доросла людина як джерело знань про фізичний світ, як компетентний і зацікавлений співрозмовник на ці теми — так виглядає мотив, що спонукує молодших і середніх дошкільників шукати контакти з дорослим.

Значення позаситуативно-пізнавальної форми спілкування полягає в тому, що вона розвиває інтелект дитини, перетворює життєдіяльність, перебудовує інтереси, породжує нову діяльність спілкування — позаситуативно-особистісне, котра стає провідною в старшому дошкільному віці (після 5 років).

Ця форма спілкування служить цілям пізнання соціального, а не предметного світу, світу людей, а не речей. Тому позаситуативно-особистісне спілкування існує самостійно і являє собою комунікативну діяльність у «чистому» вигляді (спілкування заради спілкування). Це спілкування формується на основі особистісних мотивів і на фоні різноманітної діяльності — ігрової, пізнавальної, трудової. Але тепер воно відбувається у формі епізодів, які мають самостійне значення для дитини, а не як елемент, включений в інше співробітництво з дорослим.

Значення позаситуативно-особистісного спілкування полягає в наступному: воно вводить дитину в структурно складний світ людей і дозволяє зайняти в ньому адекватне місце. Дитина засвоює правила соціальної поведінки, здобуває поняття про свої права й обов'язки стосовно інших, а також залучається до моральних цінностей суспільства, у якому живе.

Спілкування з дорослим випереджає спілкування з однолітками, багато в чому визначає виникнення, розвиток і особливості контактів дитини з іншими дітьми.

Виділено кілька комплексів проявів дітей на адресу однолітків, що дозволяють вважати їх типами (варіантами) спілкування з однолітками.

Перший комплекс. Дитина націлена переважно на спільну діяльність з однолітком (на способи, правила, послідовність виконання дій), на її організацію. Вона прагне до ділових контактів з ровесником, дає поради, вносить пропозиції по організації діяльності, оцінює свою спільну роботу з партнером («Ми красивий палац побудували»). У всіх своїх діях і висловлюваннях дитина серйозна і діловита; вона уважно стежить за однолітком, спостерігає за його рухами, коментує їх, якщо потрібно — допомагає; прислухається до ділових пояснень партнера.

Існує 3 варіанти прояву цього комплексу: 1) дитина переважно вчиться в ровесника прийомам, змісту й організації діяльності; 2) дитина сам організує діяльність, нав'язує свої зразки, але приймає також речення і зразки партнера (перший варіант повторює у взаємодії з однолітками позицію, що займає дитина стосовно дорослого — дитина залишається в положенні «молодшого» стосовно партнера — «старшому»; а при другому варіанті вони — рівні партнери); 3) дитина авторитетно, тоном старшого направляє й оцінює діяльність партнера.

Другий комплекс. Дитина починає різко відокремлювати себе від однолітка, підкреслюючи свої реальні приписувані чи уміння («Я побудував...», «Я можу...»). Вона виявляє інтерес і до умінь партнера, але в упередженій формі («А ти так можеш?»); вона порівнює партнера із собою, як би конкуруючи з ним. У поведінці дитини спостерігається феномен, описаний Р. І. Дерев’янко як феномен «змагального наслідування». Суть його полягає в наступному: дитина виконує свою роботу зі зразка однолітка, а потім повідомляє, що її робота краща.

Дитина перехоплює ініціативу в однолітка в репліках і діях, не підкоряється пропозиціям ровесника, тим більше його розпорядженням, якщо вони зроблені тоном старшого. Сама ж дитина командує, вносячи категоричні пропозиції, які не припускають обговорення. Дії однолітка постійно критикуються; часто виникають суперечки, характерна риса яких — прагнення дитини відстояти свою позицію як знаючого і правого. При цьому вона не прислухається до доказів однолітка, навіть якщо вони розумні; за будь-яку ціну наполягає на своїй правоті.

Висока чутливість дитини до ставлення з боку партнера. Вона ображається, протестує, припиняє спілкування, якщо партнер не погоджується з нею чи не підкоряється її намірам: Образа зустрічається в цьому випадку значно частіше, ніж при інших контактах з однолітками.

Цей комплекс реалізує потребу дошкільників у повазі однолітків, бути визнаним однолітками. Поведінка дітей характеризується такими рисами: виділенням власної особистості («Я зроблю»), усвідомленням і високою оцінкою своїх умінь, постійним порівнянням себе з однолітком, критикою останнього, високою чутливістю до його підпорядкування-непокори і великою вразливістю. Багато дослідників пов’язують це з потребою у визнанні дитини.

Третій комплекс. Партнер постійно в полі уваги дитини. Її погляд майже завжди спрямований на партнера. Дитина хоче поділитися з ровесником враженнями, розповісти про події свого життя, обмінятися емоціями, мати спільну з ним думку, оцінки.

Виникають випереджувальні реакції: дитина начебто вгадує дії партнера. Чутливість до оцінки партнера проявляється в її очікуванні: розповідаючи що-небудь, дитина спостерігає за партнером і його реакціями — яке враження матиме її розповідь; вона орієнтована на інтереси і бажання партнера; спостерігаючи за діями ровесника чи слухаючи його висловлення, дитина починає співпереживати.

Засобом прояву ставлення до однолітка чи передачі власних вражень, що переповнюють дитину, і почуттів виступає ласкавий (частіше) чи жартівливо-ласкавий дотик. Дитина вихлюпує свої враження (сьогоднішні і минулі), ділиться подіями життя.

У третьому комплексі особистісно мотивованих проявах дитини на адресу однолітка актуалізуються потреба в співпереживанні з боку ровесників.

Четвертий комплекс. У ньому поведінка дітей характеризується переходом від серйозної взаємодії до веселощів і фантазування: вони складають небилиці, говорять «нісенітницю» по телефону, підхоплюють і розвивають жарти і фантазії іншого. Схвалення партнера (сміх, включення в незвичайну бесіду) викликає в дитини ще більший приплив уяви; вона підхоплює окремі слова, фрази однолітка і змінює їх, часто римуючи чи граючись морфологією слова. Дитина раз у раз смішить партнера, граючи веселий сюжет, видаючи незвичайні звуки, створюючи гримаси, передражнюючи висловлювання партнера, перебільшує, пародіює дії однолітка. Усе це кваліфікується як прагнення дитини до співтворчості з однолітком.

Уже з 3—4 років шляхом соціометрії в групі однолітків можна виділити популярних і непопулярних дітей. Виявлено, що молодші дошкільники найчастіше звертаються до популярних однолітків з метою показати себе і завоювати їх доброзичливу увагу. Значно рідше 3-річні діти демонструють свої здібності в присутності непопулярних дітей. Для співробітництва частіше вибираються мало- і непопулярні діти, тому що вони малоініціативні і поступливі. Такі діти зручні як спостерігачі дій партнера, як «підлеглі».

У середньому віці потреба в діловому співробітництві настільки велика, що рівень непопулярності не є перешкодою в спілкуванні. Але до популярних дітей все-таки однолітки звертаються вдвічі частіше. Діти 4—5 років уже гостро мають потребу в доброзичливій увазі рівного партнера, і положення дитини в групі помітно впливає на кількість звертань.

У старших дошкільників картина міняється мало. Співробітництва і визнання старші дошкільники також жадають від усіх ровесників, незважаючи на їх популярність, але до популярних дітей у цей час звертаються в 3—9 разів частіше, ніж до непопулярних.

Таким чином, приводами до спілкування в дітей 3—4 років є бажання продемонструвати свої уміння (самовираження) популярній дитині й одержати доброзичливу оцінку.