4. Основні новоутворення віку. Розвиток форм спілкування дитини. Госпіталізм.

Для нової активності дитини відкритий тільки один шлях до зовнішнього світу — шлях, який пролягає через дорослу людину. Якщо фізично дитина відокремлюється від матері в момент пологів, то біологічно вона залежить від неї до самого кінця немовлячого періоду, поки не навчиться самостійно ходити, а її психологічна емансипація від матері наступить узагалі тільки в ранньому дитинстві. Тому основне новоутворення немовлячого віку — це первісна свідомість психічної спільності з дорослим, з матір'ю, що передує виділенню власного «Я».

Спочатку необхідність зв'язку дитини з дорослим приводить (при відсутності мови) до появи особливих, немовних форм їх спілкування. Першою формою такого спілкування є емоційна реакція дитини на дорослого в «комплексі пожвавлення» (початок дитинства). Вона створює основу для виникнення і розвитку інших форм спілкування, зокрема для виникнення наслідування звукам і розуміння мови навколишніх дорослих.

Уже на 1-му році життя формується вибіркове ставлення до різних дорослих. Сформована позитивна реакція переноситься і на предмети, тому предмети, що знаходяться в руках «приємного» дорослого, здобувають притягального характеру і починають самі по собі викликати в дитини позитивні реакції. Емоційна привабливість предметів для дитини є вторинною, тому що виникає через дорослого.

У немовлячому віці більшість емоційних реакцій дитини на дорослого умовно можна іменувати пасивними реакціями спілкування — вони викликаються активністю самих дорослих, а не дитини. В другому півріччі з'являються перші зворотні реакції: дитина починає робити спроби привернути до себе дорослого, «заграє» з ним, тягне ручки, кричить чи пхикає, якщо на неї не звертають уваги. Поява цих перших реакцій свідчить про зростаючу до кінця дитячого віку потреби в спілкуванні з дорослим.

З цього моменту спілкування буде розвиватися убік двостороннього контакту, і це потрібно підкріплювати. Чим частіше у відповідь на свої сигнали дитина буде одержувати доброзичливу реакцію дорослого, тим легше вона освоїть спосіб, який дозволяє викликати відповідні дії дорослих на свої потреби. Одночасно в такому контакті дитина пізнає себе і різноманітні дії з предметами.

Згідно даних М. І. Лисіної, до 2,5 міс. у дітей можна констатувати оформлення потреби в спілкуванні. Для того щоб будь-яка потреба розвивалася, вона повинна стимулюватися мотивами. Мотивом спілкування є партнер по спілкуванню, для дитини це — дорослий.

Спілкування, яке формується в першому півріччі життя дитини, М. І. Лисіна назвала ситуативно-особистісним. Воно з'являється, коли діти ще не опанували хватальними рухами цілеспрямованого характеру. Взаємодії з дорослим розвертаються в цей час на фоні своєрідної загальної життєдіяльності: дитина ще не володіє ніякими пристосувальними видами поведінки, усі її відносини з навколишнім світом опосередковані взаєминами з близькими дорослими, котрі забезпечують виживання дитини і задоволення всіх її первинних органічних потреб. Спілкування дитини з дорослими відбувається самостійно, поза якою-небудь іншою діяльністю і складає провідну діяльність цього віку.

До 6 міс. мотиви спілкування дитини з дорослим в основному особистісні. Пізнавальні мотиви займають другорядне місце; їх зміст визначається тим, що доросла людина служить для дитини основним об'єктом пізнання, а також фактором, який організує перші дослідницькі акти.

З розвитком хапання, маніпулювання предметами ситуативно-особистісне спілкування починає зживати себе. Дитина, яка вміє діяти з предметами, займає нову позицію в системі дитина-дорослий. З 6 міс. до формується ситуативно-діловий вид спілкування: практична взаємодія дитини і дорослого.

Якщо в цьому віці дитина буде позбавлена спілкування чи буде обмежена у контактах з дорослими, то розвивається глибока фізична і психічна відсталість – госпіталізм. Його проявами є спізнілий розвиток рухів, особливо ходьби, різке відставання в оволодінні мовою, емоційне збіднення, безглузді рухи нав'язливого характеру (розгойдування тіла і т.п.).

Виявлено, що причиною госпіталізму є незадоволення базових соціально-психічних потреб: у розмаїтості стимуляції, у пізнанні, у первинних соціально-емоційних зв'язках (особливо з матір'ю), у самоактуалізації. Госпіталізм виникає не тільки як результат ізоляції чи сепарації дитини, але й у ситуаціях емоційної байдужості до неї, відсутності доброзичливої уваги з боку близьких дорослих.