5. Піднесення українського національного руху на початку XX ст. Утворення національних політичних партій.

Розвиток і активізація національного руху в Україні викликали потребу створення українських політичних партій. На початку 70-х рр. ХІХ ст. центром національно-визвольного руху став Київ, Але з часом українські наддніпрянські діячі звернули свої погляди на Галичину, де в умовах конституційного режиму Угорщини були ширші можливості для національного руху. На початку 70-х р. заходами і коштами наддніпрянських українців у Львові було засноване наукове товарист­во ім. Т.Г.Шевченка. З Києва приїздить до Львова тоді ще молодий професор Грушевський і починає видавати свою багатотомну історію України.

Прихильники та послідовники ідей М.Драгоманова в Галичині у 1890—1891 рр. організували політичну радикальну партію. Провідни­ми діячами її були І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький. На першому установчому з'їзді в 1890 р. було прийнято програму партії, витриману в традиціях утопічного соціалізму. А на з'їзді 1895 року радикальна партія "проголошує ідею політичної самостійності України.

1899 року у Львові відбулася нарада з питань консолідації ук­раїнства, що завершилася заснуванням націонал-демократичної партії. Ініціаторами скликання наради були М.Гру шевський, І.Франко та ін. Програмою цієї партії передбачалося об'єднання земель Гали­чини й Буковини, розв'язання економічних питань, пов'язаних з ви­купом великої земельної власності і поділом землі між селянами.

У кінці XIX — на початку XX ст. активізується політичне життя у Східній Україні. У 1891 р, група молодих патріотів (В. Боровик, І.Ли­па, М.Кононенко, В.Степаненко, В.Самійленко, Є.Тимченко, М.Міхновський, М.Коцюбинський та ін.), відвідавши Тарасову могилу в Каневі, організували «Братство Тарасівців», яке ставило своїм за­вданням захищати інтереси українського народу. Але вже в 1893 р., після арешту кількох членів товариства, воно припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 року у Харкові формується Революційна українська партій (РУП). її засновниками були Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич та ін. У Харкові, Києві, Пол­таві, Чернігові, Львові та деяких інших містах партія мала свої осе­редки, що називалися «вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету «Селянин», поширювала відозви, листівки, прокла­мації, в яких лунали заклики до революції. Вже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею самостійності України. За своїм складом РУП була неоднорідною і в умовах наростання революційного руху розкололася. Відверто шовіністичні елементи на чолі з харківським ад­вокатом М.Міхнонським вийшли з РУП і заснували Народну ук­раїнську партію (НУП).

У грудні 1904 р, із РУП вийшла група, очолювана М.Меленевським, яка створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка).

Вона стала на меншовицькі позиції і потім влилася до складу меншо­вицького крила РСДРП як автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Махновського та Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з'їзді пе­рейменували РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич, УСДРП висловлювалася за автономію України в складі російської держави, проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою. УСДРП разом з Українською партією соціалістів-революціонерів відігравала важливу роль у ство­ренні української держави в 1917 р.

Однією з дрібнобуржуазних партій в Україні була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Ті було створено в 1906 р. колишніми рупівцями. Проте установчий з'їзд, на якому офіційно бу­ло затверджено програму партії, відбувся лише в квітні 1917 р.

Напередодні першої російської революції в Україні діяло майже 25 більшовицьких груп. Українські соціал-демократи (більшовики) по­ряд з вимогами соціального захисту проголошували право народів на самовизначення, скасування всіх обмежень щодо мови і культури ук­раїнського та інших народів.

Початок XX ст. характеризувався активізацією діяльності й лібе­ральних сил української буржуазії. 1904 року в Києві з ліберальних елементів було організовано Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко та Є.Чикаленко. Восени цього ж року частина членів партії вийшла з неї і заснувала Укра­їнську радикальну партію (УРП) на чолі з Б.Грінченком та С.Єфремовим. Обидві ці партії були нечисленними, обстоювали в основному ідею автономної України та виступали з вимогою вільного користуван­ня українською мовою в школах і адміністративних установах.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що в кінці XIX ст., особливо в переддень революції 1905—1907 рр. в Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності, значно активізувався український рух. У боротьбі за соціальне і національне визволення все чіткіше вимальовувалися програмні вимоги основних політичних сил, спроби вирішення економічних, політичних та національних проблем України.

по суті варіантом царського маніфесту від 17 жов­тня 1905 р. в Росії. Як і в Росії, такий маневр урядових кіл викликав політичне розмежування в країні.

У вересні 1906 р. в Тебризі був оголошений загальний страйк, виник перший в Ірані енджумен (об'єднання виборців). З розвитком подій були створені енджумени в інших місцях. Це були своєрідні ре­волюційні організації місцевої влади, що перетворювалися на ор­ганізації самоврядування. За формою і змістом діяльності вони багато в чому були схожі з російськими радами. Але на відміну від рад енд­жумени очолювали в переважній більшості торгово-буржуазні елемен­ти, а не представники трудящих.

У січні 1907 р. на престол в Ірані вступив шах Мохаммед Алі. Його правління із самого початку позначилося гострою боротьбою уря­ду проти революційних мас селянства, дрібної "буржуазії та дрібнобуржуазної інтелігенції. З допомогою російської козачої бригади новий шах Ірану в червні 1908 р. здійснив контрреволюційний пере­ворот. Меджліс було розпущено, а конституцію скасовано. В Ірані роз­почався новий період революційної боротьби, пов'язаний у багатьох місцях із збройними виступами мас.

Найвищою точкою революційного піднесення в Ірані було по­встання в Тебризі в 1908—1909 рр. Воно проходило під гаслом відновлення конституції і скликання нового меджлісу. В ньому взяли участь нижчі верстви міського населення, а також робітники, Керівники повстання — селянин Саттар, робітник Багір і лідер муд-жахідіз Алі Мосью — мали зв'язок із робітниками Закавказзя. Останні не тільки передавали їм зброю, літературу. Окремі групи із Закавказзя брали безпосередню участь у збройній боротьбі на боці повсталих тру­дових мас Ірану. Слід зауважити, що керівники повстання не змогли дати об'єктивної оцінки подіям, що відбувалися. Вони помилково оцінювали буржуазну революцію в Ірані як реакційний рух. На Іран механічно переносились ті оцінки ролі буржуазії у демократичній ре­волюції, які були правильними для Росії, але не відповідали розста­новці класових і політичних сил Ірану, де буржуазія і пролетаріат мог­ли спільно виступати проти імперіалізму І монархії. В цьому полягала одна із найсерйозніших причин поразки збройного повстання в Теб­ризі.

Тільки в липні 1909 р. Іранська революція перемогла. Шах Мохамед Алі вимушений був зректися престолу на користь свого малолітнього сина Ахмеда. Конституцію 1906 р. було відновлено. В цьому і полягав головний успіх революції, її демократичних сил, але незаба­ром буржуазні лідери взяли владу в свої руки і перейшли на контрре­волюційні позиції.

Остаточний розгром революційно-визвольних сил відбувся з уча­стю англо-російської інтервенції, що прийшла на допомогу контррево­люції. У грудні 1911 р. меджліс знову було розпущено, а дію консти­туції зупинено. Було розігнано енджумени і добровільні військові за­гони, закрито ліві газети. Однак, незважаючи на поразку, Іранська революція підірвала панування феодально-монархічного ладу і знищи­ла реакційну феодальну династію Каджарів. Країна вступила у новий етап свого розвитку — етап переходу від феодалізму до капіталізму.

У політичному відношенні Китай був феодальною державою з го­стрими міжусобними протиріччями. Маньчжурська династія, яка пе­ребувала при владі з XVII ст., здійснювала капітулянтську політику щодо імперіалістичних держав і всіма засобами пригнічувала народні маси.

У 1895 р. в Китаї було створено першу революційну політичну організацію — «Союз відродження Китаю», яка поставила собі за мету повалення маньчжурської династії. На чолі цієї організації стояв революціонер-демркрат Сунь Ятсен.

Влітку 1905 р, кілька революційних організацій в еміграції об'єдналися в «Об'єднаний союз» («Тунміинхой»), який очолив Сунь Ятсен. З листопада 1905 р. почала виходити газета «Міньбао» (орган «Союзу»), яка відіграла важливу роль у розмежуванні ліберальних і демократичних елементів у національно-визвольному русі.

Ідеологічною основою китайської революції стали три принципи Сунь Ятсена: націоналізм, демократія, народний добробут. Перший принцип — націоналізм — полягав у прагненні до повалення маньч­журської династії і завоювання країною незалежності. Другий — на­родовладдя, демократія — закликав до перетворення Китаю на бур­жуазно-демократичну республіку. Третій — народний добробут — включав розв'язання аграрного питання шляхом забезпечення «рівних прав на землю», практичне виконання якого означало фактично націоналізацію землі. Програмні принципи Сунь Ятсена відповідали віковим прагненням народних мас.

У 1906—1910 рр. в різних провінціях Китаю неодноразово спа­лахували збройні повстання робітників, солдат, селян проти маньч­журського панування. Імператор змушений був йти на певні поступки, на проведення в життя деяких реформ і обіцяв запровадити консти­туцію. Але боротьба не припинилась.

У вересні 1911 р. в провінції Сичуань спалахнуло велике народне повстання, а в жовтні цього ж року під керівництвом членів «Об'єднаного союзу» повстало м. Учань в центрі Китаю. Ці події по­клали початок синьхайської революції (1911 рік — рік «синьхай» за китайським календарем). На кінець листопада 1911 р. 15 провінцій проголосили свою незалежність від маньчжурського уряду.

У Нанкіні 1 січня 1912 р. було урочисто проголошено створення Китайської республіки, її тимчасовим президентом став Сунь Ятсен. З його участю була створена «тимчасова конституція», яка вперше проголошувала рівні права всіх громадян, свободу слова і друку, ор­ганізацій, віросповідання, недоторканість особи тощо.

Китайська революція відкривала шлях до прогресу. Але уряд Сунь Ятсена, сформований в основному з буржуазних лібералів, став на шлях обмеження революції. Під тиском прибічників компромісу Сунь Ятсен у лютому 1912р. був змушений відмовитися від президен­тської посади на користь генерала Юань Шикая, якого активно підтримували реакційно-поміщицькі верстви та імперіалістичні дер­жави. Наступні спроби Сунь Ятсена виправити свою помилку, підняти війська проти Юань Шикая не здобули підтримки мас.

Результатом китайської революції 1911 — 1913 рр. було повален­ня феодальної монархії і встановлення республіки. Проте основні за­вдання революції залишилися нерозв'язаними. Ліберальна буржуазія на чолі з Юань Шикаєм загальмувала подальший розвиток революції, послідовне проведення демократичних політичних і соціальних пере­творень. Збереглося феодальне гноблення і засилля іноземних колонізаторів. Маньчжурську династію замінила диктатура китайських мілітаристів. Однак китайська революція зробила багато для пробуд­ження народу, для завоювання свободи і створення послідовно демок­ратичних установ.

У 1905 — 1908 рр. відбулося піднесення демократичного і рево- люційного рухів в Індії: Вони мали антиколоніальне спрямування і відбувались під гаслами: «свараджа» («власне управління») , «свадеші» («власне виробництво»). Боротьбу розпочав робітничий клас Бенгалії, підтриманий населенням інших районів. Антифеодальна та ан­тиімперіалістична боротьба робітничого класу, селянства і буржуазії проти місцевих експлуататорів і англійських колонізаторів стихійно перетворилася на загальнонаціональних рух за незалежність і демок­ратичні свободи. Керівником цієї боротьби виступила партія індійської буржуазії — Національний конгрес. Під впливом народного руху по­чалося політичне розмежування всередині цієї партії. Національно-революційні елементи на чолі з Тілаком виступили за національну не­залежність країни. Праві елементи Національного конгресу, захища­ючи інтереси великої буржуазії, прагнули зміцнити її позиції за рахунок феодалів.

Найвищим піднесенням революційної боротьби в Індії став за­гальний страйк 100 тис. робітників Бомбея в червні 1908 р., виклика­ний арештом Тілака. В ході цієї боротьби відбулися сутички з поліцією, сталися перші барикадні бої. Проте на тісний союз з «низа­ми» індійська буржуазія йти не хотіла. Соціальне визволення мас у розрахунки буржуазії не входило. Вона намагалася втягнути народ в антиколоніальну боротьбу під своїм керівництвом, але не давала тру­дящим піднятися до самостійних соціальних виступів проти експлуатаціїї.