1.6. Розкрийте суть народницького руху, покажіть його еволюцію наприкінці XIX - поч. XX ст.

Народники — це рух різночинної інтелігенції в Російській державі, що знайшов широкий вияв і в Україні. Виник він наприкінці 60-х рр. ,19 ст. і став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середи­ні 70 -х рр. Народники були переконані у тому, що збереження ко­лективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відмі­ну від країн Західної Європи повинна обминути капіталістичну стадію розвитку. Селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

Теоретики народництва — М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов — були переконані, що революційна інтелігенція має йти у народ про­пагувати соціалістичні ідеї і готувати його до соціальної революції. Бакунін обґрунтував анархістський напрям у народницькому русі. Він вбачав організацію суспільства у формі союзів вільних асоціацій, що об'єднували як сільськогосподарських, так і промислових виробників, у зв'язку з чим відстоював знищення будь-якої державності. Основний стимул революційного виступу мас, на його думку, — злиденність та страждання, отже, політична боротьба не потрібна.

П. Ткачов вважав, що самодержавство не має глибокого коріння в суспільному та економічному житті і для його повалення досить добре законспірованої сильної революційної організації.

центром народницької пропаганди в Україні став Київ, де у 1873 р. утворився народницький гурток бунтарського напряму "Київська кому­на". У 1874 р. гуртки на зразок бакунінського були створені у Хар­кові і Чернігові. У цьому ж році, сподіваючись підняти на революційну боротьбу селянство, народники організували "ходіння у народ" саме в тих місцях, де, на думку учасника "Київської комуни" В. Дебогорія-Мокрієвича, уже відбувались масові народні рухи: "пугачовщина на Волзі, бунти Степана Разіна на Дону, гайдамаччина на Дніпрі". Актив­ну участь у поширенні бунтарських настроїв по селах і містечках Київщини, Поділля взяли члени "Київської комуни": В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський та ін. "Летюча" наро­дницька пропаганда велась на території Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини.

У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників "хо­діння в народ". Загалом цей рух не дав сподіваних результатів. Се­ляни не розуміли народників і не

Проте програма кадетів мала яскраво виражений характер захи­сту інтересів панівних класів, про що свідчать, зокрема, соціальні розділи її. Аграрні положення програми не передбачали повної ліквідації земельної власності, а головне — безкоштовної передачі се­лянам поміщицьких земель. Тому вона не могла задовольнити селян­ство. Багато прогресивних пропозицій щодо робітничого законодавства в програмі мали різні застереження, які зводили їх нанівець. Так, най­важливіша вимога 8-год. робочого дня обмежувалася тими виробниц­твами, де це «в даний час можливо». Зрозуміло, що таке формулюван­ня призводило до того, що справжнє впровадження 8-год. робочого дня відкладалося на невизначений час. У практичній діяльності кадетів можна легко простежити розходження з їхніми програмними заявами та обіцянками. Зокрема, вони проголошували свободу слова, зборів то­що. Проте це не завадило кадетам в 1906 р. виробити і провести через Думу законопроекти, які одержали в лівих партіях назву «каторж­них». За цими законами поліція могла вільно розганяти збори, а за порушення цензурних правил передбачалися навіть каторжні роботи.

Проміжне становище між монархічними партіями і кадетами займала масова буржуазна партія «Союз 17 октября». її лідерами були О.І.Гучков, М.В.Родзянко та ін. Програма октябристів багато в чому збігалася з урядовим курсом П.Столипіна і відбивала інтереси тих за­можних верств поміщиків і великої торгово-промислової та фінансової буржуазії, які були зацікавлені у здійсненні поміркованих реформ. «Союз 17 октября» вимагав збереження царської влади та «єдності й неподільності держави». Росією повинен був правити «конституційний монарх в єдності з народом, в союзі з землею».

Інтереси революційно-демократичного табору обстоювала насам­перед політична партія пролетаріату — РСДРП, яка завершила процес свого об'єднання на II з'їзді в 1903 р. Своїм найближчим завданням вона визначила здійснення буржуазно-демократичної революції за ге­гемонії пролетаріату. Але всередині РСДРП довгі роки точилися гострі суперечки між більшовиками і меншовиками з питань стратегії і так­тики революційної боротьби.

Однією з найчисленніших і найвпливовіших (особливо на се­лянські маси) партій в революційно-демократичному таборі була партія соціалістів-революціонерів (есерів). Есери вважали себе політичними спадкоємцями народників, проголошували об'єднання всіх трудящих, але головною своєю опорою вважали селянство. Вони приваблювали селян головним чином своєю аграрною програмою, яка передбачала конфіскацію поміщицької землі, перетворення її на загально-народне надбання (а не на державну власність) і рівний поділ між усіма, хто хоче і може обробляти землю власною працею.

У період першої російської революції есери мали місцеві ор­ганізації більше ніж у 500 містах та населених пунктах 76 губерній і областей Росії. Вони об'єднували в своїх лавах понад 60 тис. членів. Керівними діячами есерів у роки революції були В.М.Чернов (голо­вний теоретик), керівник бойової організації Є.Ф.Азеф (він виявився провокатором), його помічник Б.В.Савинков. Серед видатних діячів цієї партії були також учасники народницького руху минулого століття — М.А.Натлисон, К.К.Брешко-Брешковська, а також мо­лодші за віком — Г.А.Гершуні, Н.Д.Авксентьєв та ін.

Проте партія есерів не була єдиною. Ліве її крило у 1906 р, відокремилося у самостійний «Союз соціалістів-революціонерів-мак­сималістів». Вони висловлювалися за «соціалізацію» не лише землі, але й усіх заводів і фабрик. Праве крило, в якому переважали колишні ліберальні народники, обмежувалося вимогами відчуження поміщиць­ких земель за «помірну винагороду», а також заміни самодержавства конституційною монархією. У 1906 р. праві есери створили легальну «Трудову народно-соціалістичну партію» (енеси), яка стала виразни­ком інтересів заможного селянства.

У революції 1905—1907 рр. виявив себе як політична течія й анархізм. Анархісти розуміли революцію як загальний комуністичний переворот, як стрибок із світу насильства і гноблення в суспільство рівності і справедливості, де не буде ні класового поділу, ні держави. Головним ідеологом анархізму був П.О.Кропоткін. Основою тактики анархістів були терористичні акти, експропріації, повне заперечення парламентаризму, нехтування демократичними свободами. Анархіст­ські організації («Хліб і воля», «Бунтар», «Чорний прапор» та ін.) фор­мувались переважно з екстремістськи настроєної частини дрібнобур­жуазних верств населення, декласованих елементів, а також з робітни­ків, студентів, учнів, які виявляли незадоволення панівним ладом, але не мали ясного уявлення про шлях боротьби з ним.

У ході революції повністю розкрився суперечливий характер всіх наявних класів і партій, хоч в цілому вони відбивали ті реальні аль­тернативи, перед якими стояла країна на початку XX ст.

Як відомо, перша російська революція з багатьох причин зазнала поразки. Головна причина була в тому, що сили, що підтримували ста­рий порядок, виявилися сильнішими за сили революції, які були ще недостатньо згуртовані й організовані. Не було згоди між класами і партіями, які боролися за повалення самодержавства. Не було єдності і в кожній революційній партії.