4.Що слід розуміти під крахом іі Інтернаціоналу ?

На початку першої світової війни стався ідейний і організаційний крах II Інтернаціоналу. Під крахом II Інтернаціоналу слід розуміти передусім зраду більшості офіційних соціал-демократичних партій своїм переконанням, урочистим заявам і рішенням, що були прийняті міжнародними конгресами у Штутгарті (1907 р.), Копенгагені (1910 р.) і Базелі (1912 р.). На цих конгресах партійні діячі II Інтернаціоналу виступали проти війни. Насправді ж, німецькі, французькі, англійські, бельгійські та інші соціал-демократи голосували у своїх парламентах за військові кредити, активно підтримували воєнні заходи буржуазних урядів.

5.Загострення внутрішніх суперечностей, визрівання революційної ситуації у воюючих країнах в умовах першої св. Війни.

Політична обстановка в Європі у ході війни дедалі загострювала­ся. Тягар війни, що спричиняв значне погіршення становища трудя­щих мас, призвів до посилення страйкового руху. У Німеччині кількість страйків зросла з 137 у 1915 р. до 240 у 1916 р., а кількість їхніх учасників з 14 тис. до 129 тис., у Франції кількість страйків зрос­ла з 98 до 314, а їхніх учасників — з 9 тис. до 41 тис. Маси почали відкрито виявляти незадоволення війною.

Якою ж була обстановка в Росії"?

Світова імперіалістична війна, як і слід було сподіватися, вкрай погіршила і без того тяжке становище трудящих мас Росії. Поразки царської армії на фронті, розвал економічного життя .країни, голод, епідемії та інші біди, що їх породила війна, усім тягарем лягли на плечі народу.

На грунті загострення економічних труднощів, починаючи з 1915 р., зростають революційні настрої, з місяця на місяць посилюєть­ся революційний рух. Протягом цього року в Росії відбулося 900 страй­ків, у яких брало участь понад 500 тис. робітників.

У 1916р. революційний рух значно посилився. До боротьби про­летаріату Петрограда і Центральних промислових губерній приєдна­лися робітники Уралу, Донбасу та інших пролетарських центрів. У 1916" р. в Росії відбулося понад 1400 страйків, у яких брало участь понад 1 млн. чол. На підприємства українських губерній припадало майже 220 страйків, або 15% загальної кількості. У них брало участь понад 190 тис. промислових робітників (приблизно 1/6 страйкарів Росії). Багато страйків супроводжувалося демонстраціями, що мали яскраво виражений політичний, антивоєнний характер.

Революційний рух пролетаріату зімкнувся з антивоєнним рухом селянських мас. За роки війни у Росії відбулося 300 селянських вис­тупів, у тому числі в Україні — близько 160.

Революційна хвиля охопила армію і флот. Почастішали випадки солідарності солдатів із страйкарями. У 1916 р. були факти відмови цілих військових частин від наступу, особливо на Північному фронті. Відбулися серйозні антивоєнні заворушення у 17-му і 55-му Сибірських стрілецьких полках Північного фронту, повстання у

\го Універсалу ЦР брала на себе державні функції. Це була своєрідна форма відродження української державності.

Через декілька днів, 15 червня, для поточної роботи був обраний Генеральний Секретаріат, як Уряд Украї­ни, в якому державні функції виконували 8 Генеральних секретарів, 5 із них були соціал-демократами. Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко.

Проголошення Універсалу викликало в Україні дру­ге за силою після повалення царизму піднесення рево­люційного ентузіазму мас.

ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуд­жуючи український «сепаратизм», 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О. Керенський,М. Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під час перего­ворів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Зміст його суперечливий, а тому й відношення до нього різних по­літичних сил в Україні було неоднозначним.

З одного боку, визнавалася автономія України, така бажана й довгожданна; Центральна Рада визнавалася найвищим крайовим органом управління на Україні; доз­волялося формувати українські військові частини. З ін­шого,— ЦР відмовлялася від самочинного введення ав­тономії і погоджувалася чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо автономії України; склад Гене­рального Секретаріату затверджувався Тимчасовим уря­дом, а УЦР повинна була поповнитися національними меншинами; процес формування українських національ­них частин повинен був знаходитися під контролем росій­ського командування і воєнного міністра.

Хоча Центральна Рада і зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, все ж прийняття 1-го та ІІ-го Універсалів до українського народу відкривало нову сторін­ку в українській історії: починалася доба будівництва державних органів в центрі і на місцях. В черговий раз український народ зробив спробу розбудувати своє жит­тя з врахуванням національних інтересів.