3.Універсали цр їх зміст та історичне значення.

І-й Універсал. 10 червня, в умовах загальнонаціонального піднесення, на ІІ-ому Всеукраїн­ському з'їзді Рад було оприлюднено Універсал «До ук­раїнського народу на Україні й поза Україною сущою», який дістав назву 1-го універсалу УЦР.

В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 гу­берній) у складі Російської федеративної держави, пра­во українців бути господарями на своїй землі; ЦР ого­лошувала себе органом, що має право приймати акти конституційного значення; визнавалося за необхідність скликання українського сейму; визнавалася рівність усіх національних меншин і висловлювалася надія, що вони будуть разом з українським народом будувати автоном­ний устрій держави. Проголошенням 1-

8. Чи були альтернативи жовтневої революції? .

Слід відзначити, що дискусії про альтернативи, які були у Росії в 1917- му або 192'1-му рр., мають не лише наукове, але й велике практичне значення. Розробка проблеми історичних альтернатив орієнтує нас на пошук найсприятливіших форм і методів суспільних перетворень у сучасних умовах.

Серед суспільствознавців та істориків єдиної думки з питання чи була у 1917 р. альтернатива Жовтню, немає. Одні вважають, що не існувало і не могло існувати, тому що Жовтнева революція і перехід до соціалізму були історичною неминучістю. Інші стверджують, що альтерна тиви не виникло через реальне співвідношення суспільних сил — е осени 1917 р.вирішальна перевага була на боці більшовиків.

Треті виходять з того, що тільки повалення буржуазії і перехід до соціалізму відкривали вихід з глухого кута, в якому спинила Росія 1917 року внаслідок війни і розрухи, і дозволяли вирішити інтересах більшості народу проблеми миру, землі, національного визволення.

Якщо перша точка зору відтворює минулі догматичні стереотипи про «залізну» непорушність дії суспільних закономірностей, що виключають інші варіанти, крім революційного, то дві останні залежать від різного розуміння історичної альтернативи. За всіх обставин, категоричне твердження про відсутність у 1917 р. альтернативи Жовті не відповідає дійсності.

На нашу думку, альтернатива Жовтневій революції справді була

9. Боротьба класів і політичних партій за різні шляхи розвитку Росії після Лютневої революції.

Відомо, що після поразки першої російської революції 1905- 1907 рр. між класами і політичними партіями ціле десятиріччя точилася боротьба навколо двох можливостей буржуазного розвитку: . Росія шляхом реформ «зверху» перетвориться на конституційну буржуазну монархію, або нова революція «знизу» повалить царизм.

Ліберальна буржуазія, очолювана партією кадетів, прагнула спрямувати розвиток країни першим шляхом і тим запобігти рево­люційним потрясінням. Своєї мети вона намагалася досягнути шляхом поділу влади з царизмом.

Проте Микола II і його оточення не бажали поступитися хоч би частиною влади, заблокували можливість проведення будь-яких ре­форм. Тому лютневий вибух був історично неминучим. А відтоді перед країною постала альтернатива: або реформістські перетворення, які очищали соціальні й економічні структури країни від залишків фео­далізму і встановлювали демократичний суспільний лад, або соціалістична революція.Отже, чому ж Росія, не закінчивши ще еволюції до зрілого й вільного капіталізму, не закріпивши демократичного ладу, різко по­вернула в інший бік? Вибір шляху розвитку Росії у 1917 р. залежав значною мірою від розстановки класових та політичних сил. .

Треба відзначити, що з такої важливої проблеми, як особливості перегрупування класових і політичних сил після Лютневої революції, теж немає єдності думок. Частина істориків вважає, що боролися не три, а два політичні табори — пролетарський і буржуазний. Такий погляд суперечить історичній дійсності. Після Лютневої революції діяли три основні суспільні сили, три політичні табори: 1) буржуазія, 2) пролетаріат, 3) дрібна буржуазія, передусім селянство.

Ці сили та їхні політичні партії — далеко неоднозначне оцінювали підсумки Лютневої революції і по-різному уявляли собі перспективи розвитку Росії.

Головна партія буржуазії — кадети — з опозиційної партії, якою вона була до Лютневої революції, перетворилася на партію влади. До Тимчасового уряду ввійшли Г.ЕЛьвов (прем'єр-міністр і міністр внутрішніх справ), П.М.Мілюков (міністр іноземних справ), О.В.Гучков (воєнний і морський міністр) та ін. Ідеологи кадетів вважали, що попереду — тривалий період стабільного капіталістичного розвитку країни. Вони намагалися покінчити з двовладдям, встановити повнов­ладну буржуазну диктатуру, рішуче виступали за продовження війни. Як ми вже відзначали, уряд не збирався вирішувати демократичні за­вдання Лютневої революції.

Прийшовши до влади, буржуазія щодо соціальних реформ зай­няла цілком однозначну позицію: «спочатку заспокоєння, а потім ре­форми».

Тимчасовий уряд, названий так тому, що повинен був працювати тільки до скликання Установчих зборів, всіляко саботував Їх прове­дення, побоюючись, що в умовах демократичної революції вони ста­нуть занадто лівими. Деякі кадети вже влітку 1917 р. вважали, що Установчі збори як засіб визначення майбутніх форм російської дер­жавності є безперспективними.

Після Лютневої революції змінилося і становище меншовиків та есерів, їхні лідери з початку виникнення Петроградської ради перебу­вали в її виконкомі, що до червня 1917 р. фактично очолював всю си­стему рад. У травні видатні діячі партій меншовиків (М.І.Скобелєв, І.Г.Церетелі) та есерів (О.Ф.Керенський, В.М.Чернов) увійшли до складу Тимчасового уряду, тобто стали урядовими партіями. Відтоді ці дві партії були у Тимчасовому уряді аж до його повалення. Потрібно зазначити, що протягом всього періоду від лютого до жовтня цим партіям належало визначне місце у політичному житті країни, а з бе­резня по серпень вони користувалися підтримкою значної частини тру­дящих.

Меншовики і есери, незважаючи на різні погляди щодо шляхів руху до соціалізму, у питанні про його перспективу в Росії були одно­стайні. їхньою метою було вирішення назрілих завдань реформатор­ськими методами, виведення країни з кризи і забезпечення її розвитку буржуазно-демократичним шляхом. Меншовики були переконані, ще Росія не дозріла до соціалізму і межею можливих завоювань може бути повна демократизація країни на базі буржуазних економічних відносин.

Меншовики й есери сподівалися на досвід, знання і творчо-ор ганізаторські здібності російської буржуазії. Але вона не виправдала не могла виправдати їхніх надій. Короткозора політична позиція буржуазії визначила і банкрутство політики есерів та меншовиків. Зрештою їхнім лідерам довелося відмовитися від програми соціальних ре форм, принести їх в жертву політиці співробітництва з буржуазією., ось маси, особливо селяни й солдати, протягом перших місяців революції довіряли есерам і меншовикам, сподівалися на можливе вирішення всіх питань саме шляхом реформ і угоди з буржуазією.

Гостра боротьба навколо оцінки історичної обстановки і питання про шляхи розвитку країни після Лютневої революції розгорнулася РСДРП. Вона виявилася у визначенні тактики партії з питань війни і миру, ставлення до Тимчасового уряду тощо. У більшовиків спочатку сформувалися такі альтернативні позиції: 1) ленінська, що викладена у «Листах здалека» і «Квітневих тезах», 2) позиція переважно більшості більшовиків, які працювали в Росії, сформульована у документах Російського бюро ЦК, Петербурзького та інших комітетів.

Російське-бюро ЦК вважало, що буржуазно-демократичну рево­люцію ще не закінчено і не бачило перспективи переростання її у соціалістичну революцію, вважаючи таку передчасною. Бюро відповідно .сформулювало і політику щодо буржуазного Тимчасового уряду, намагаючись впливати на нього, щоб примусити здійснювати революційні заходи.

Платформа, розроблена Леніним, передбачала переростання бур­жуазно-демократичної революції у революцію соціалістичну, відмова від будь-якої підтримки Тимчасового уряду, створення республіки рад як політичної форми диктатури пролетаріату, негайне укладання де­мократичного миру, конфіскація поміщицьких земель і націоналізація всіх земель в країні, негайне злиття всіх банків країни в один загаль­нонаціональний банк і контроль рад робітничих і солдатських депу­татів за його діяльністю, контроль рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів. У ході полеміки, що розгорнулася в РСДРП, було прийнято ленінську платформу.

Ситуація, що склалася в умовах двовладдя, давала можливість мирного розвитку революції. Така можливість обумовлювалась, по-перше, співвідношенням класових сил на користь пролетаріату, 'який не тільки залучив на свій бік солдатські й матроські маси, але й швид­ко почав створювати власну збройну силу — Червону гвардію. Народ був озброєний. Це стало вирішальним фактором.

По-друге, можливість мирного розвитку революції була зумовле­на також наявністю рад, — готової форми нової державної влади.

По-третє, сприятливою була і міжнародна обстановка: два імперіалістичні угруповання воювали між собою. Все це разом узяте і створювало .об'єктивні можливості мирного розвитку революції.

Виходячи з принципового положення про те, що основною силою революційного процесу є трудящі маси і від того, на який бік стануть робітники й селяни, врешті-решт залежатиме вирішення основного пи­тання революції — питання про владу, політичні партії в умовах двов­ладдя розгорнули боротьбу за маси.

Необхідно зазначити, що після перемоги Лютневої революції більшість робітників, солдатів і селян йшли не за більшовиками, а за меншовиками і есерами. У цих умовах більшовики головне завдання бачили у залученні мас на свій бік.

Не розкриваючи суті, назвемо лише основні напрями боротьби більшовиків за маси: 1) робота в радах, наймасовіших класових ор­ганізаціях трудящих; 2) робота серед робітничого класу, в профспілках і фабрично-заводських комітетах; 3) робота серед селян, боротьба за залучення трудящих села і передусім селянської бідноти на бік революції; 4) діяльність у національних районах країни; 5) військова і бойова робота з метою створення власних збройних сил.Про швидкі темпи і глибину процесу політичного прозріння мас свідчили три політичні кризи в країні. Квітнева криза була викликана стихійними могутніми демонстраціями робітників і солдатів Петрогра­да (20—21 квітня 1917 р.), що протестували проти політики продов­ження війни. Це було пов'язане із зверненням 18 квітня міністра іноземних справ Тимчасового уряду Мілюкова до країн Антанти з но­тою, в якій повідомлялося про вірність цього уряду союзницьким зо­бов'язанням і намірам «довести світову війну до вирішальної перемо­ги».

Нота Мілюкова викликала велике незадоволення робітників і солдатів. Тиск мас був настільки великий, що позиції Тимчасового уряду похитнулися, з його складу були виведені особливо ненависні народові міністри — Гучков і Мілюков. Сталась урядова криза. Щоб врятувати становище. Тимчасовий уряд вводить до свого складу 6 но­вих міністрів: есерів Керенського і Чернова, меншовиків Скобелєва і Церетелі, Народних соціалістів — Пешехонова і Переверзєва. Утво­рився перший коаліційний Тимчасовий уряд. Однак двовладдя не пе­рестало існувати: маси ще довіряли меншовикам і есерам, які заявля­ли, що вони стоять на сторожі інтересів «революційної демократії».

Не минуло й двох" місяців після бурхливих квітневих подій, як столицю, а разом з нею і всю країну, вразила нова політ» на криза. Її причиною було нове невдоволення мас політикою Тимчасового уря­ду. 18 червня сотні тисяч робітників і солдатів Петрограда вийшли на вулиці під гаслами: “Вся влада радам!”, «Геть десять міністрів-капіталістів!», «Геть війну!» та ін. Це була грандіозна політична де­монстрація революційних робітників і солдатів. Виступ робітників і солдатів Петрограда був підтриманий численними демонстраціями трудящих Москви, Києва, Харкова, Риги, Ростова, Воронежа, Воло­димира та інших промислових центрів. Проте Червнева криза також не привела до ліквідації Тимчасо­вого уряду. Збереглося і двовладдя, отже, причини кризи не були усу­нуті.

До війни за переділ світу готувалися всі, але основними конку­рентами у боротьбі за світове панування стали Англія і Німеччина, між якими виникли найгостріші суперечності. У своїх прагненнях до колоніальних загарбань Німеччина завжди натрапляла на протидію Англії.

Зростання політичної кризи у світі, загострення капіталістичних суперечностей в кінці XIX і особливо на початку XX ст. призвело до створення у Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів — Антан­ти, що об'єднувала Англію, Францію і Росію, та Троїстого союзу, до складу якого входили Німеччина, Австро-Угорщина й Італія.

Яку мету ставила перед собою кожна з цих країн, розв'язуючи війну?

Особливо активну боротьбу за світове панування і переділ ко­лоній проводила Німеччина. Прагнучи до світового панування, вона ставила перед собою завдання загарбати англійські та французькі ко­лонії, частину території Росії, а також підкорити своєму впливові країни Балканського півострова. Австро-Угорщина також домагалася встановлення свого панування на Балканах і відторгнення частини те­риторії Російської держави. Англія сподівалася відібрати колонії у Німеччини, захопити нафтові райони — Месопотамію і Палестину, закріпитися у Північній Африці; Франція — повернути Ельзас і Ло­тарингію, захопити Саарський вугільний басейн і німецькі колонії; Росія — оволодіти Константинополем, чорноморськими протоками, частиною Туреччини і Галичини; Італія — збільшити свої колоніальні володіння, загарбати значну територію на Балканах.

США до війни не підтримували жодного з європейських угрупо­вань, але, безперечно, не були байдужими до європейської політики. Вступивши у 1918 р. у війну на боці Антанти, США забезпечили її перемогу в боротьбі з країнами німецького блоку.