97. Значення Запорізької Січі в історії українського народу

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.

Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців.

Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання.

Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.

98. Громадівський рух на Україні.

Після скасування кріпацтва в 1861 році та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в народних масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала національна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали й публікували збірки усної народної творчості, видавали українські книжки та підручники.

В Україні однією з перших з'явилася така громада в Київському університеті на основі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провідним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму.

В. Антонович був твердо переконаний, що українському народові чужі прагнення польської радикально налаштованої інтелігенції, спрямовані на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне національне й державне відродження.

Головною метою своєї діяльності «хлопомани» вважали:

• ліквідацію царизму та кріпацтва;

• встановлення демократичної республіки на основі добровільного й рівноправного співжиття росіян, українців, поляків.

Утілення в життя цих задумів вони вирішили розпочати з поширення знань серед українських селян, з піднесення їхньої національної самосвідомості. Регулярно відвідуючи села для просвітницької роботи, вони, як правило, вдягали бідний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Для декого з них ці подорожі на село завершилися арештом і слідчою справою. Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.

Наприкінці 1860 - на початку 1861 року гурток київських «хлопоманів» з ініціативи його учасників припинив своє існування й згодом трансформувався в таємне товариство — «Українську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київського університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени новоствореної громади зосереджували свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській та просвітницькій діяльності в недільних школах.

Заохочені прикладом киян молоді інтелігенти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розширили мережу недільних шкіл. Розвиваючи традиції «хлопоманів», члени українських громад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, створивши справжній культ українського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалізації були не гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, які, на їхню думку, символізували заповітні мрії та прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства.

З кожним роком громадівський рух поступово міцнів, ставав організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників була обрана рада — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До її складу увійшли такі видатні представники тогочасної української інтелектуальної еліти, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф П. Чубинський.