4. Валютний ризик та методи захисту від нього

Рівень валютних ризиків значно зростає з включенням учасників ринкових відносин у систему зовнішньоекономічної діяльності. Це пояснюється тим, що в цій системі різко загострюється конкурентна боротьба, збільшується кількість і ускладнюється структура факторів, які викликають економічні ризики, зростає ступінь непередбачуваності розвитку і кон'юнктури численних ринків. З урахуванням характеру господарської діяльності виділяються різні види економічних ризиків:

• комерційні;

• кредитні;

• фондові;

• інфляційні;

• операційні;

• ризики неплатежів;

• валютні ризики і т.і.

Особливе місце в структурі економічних ризиків належить валютним ризикам. Особливість зумовлюється тим, що усі форми економічної діяльності, у т.ч. особливо закордонної, обслуговуються за допомогою валюти (грошей), опосередковуються і завершуються валютними операціями (конверсійними, депозитними, страховими, спекулятивними). Іншими словами валютні ризики виникають при здійсненні зовнішньоторговельного, інвестиційного, кредитного, фондового й іншого видів закордонної діяльності.

Валютний ризик – це небезпека грошових (валютних) втрат у результаті змін валютних курсів у період між підписанням контракту укладанням і здійсненням платежу по ньому (завершенням угоди).

Проблема валютних ризиків у світовій економіці стає відчутної з початку 70-х рр., з переходом до системи валютних курсів, що плавають. При золотому стандарті ризики були досить рідким явищем і мінімальними по обсягах грошових збитків, оскільки валютні курси «оберталися» навколо «золотих точок». З 80-х рр. валютні ризики здобувають хронічний характер, стають невід'ємним елементом у повсякденній діяльності економічних суб'єктів, особливо тих, котрі пов’язані з зовнішніми ринками.

У сучасних умовах захист від валютних ризиків є одним з найважливіших елементів зовнішньоекономічної діяльності приватних компаній і банків. У рамках кожної транснаціональної корпорації створюються особливі структурні підрозділи, що безпосередньо займаються управлінням валютними ризиками. Для ефективного управління валютним ризиком цими підрозділами розробляються спеціальні програми, у яких чітко регламентуються визначені етапи і задачі, пов’язані з запобіганням, нейтралізацією валютних ризиків або зниженням збитків від них. У кожному конкретному випадку програми тих або інших міжнародних корпорацій можуть відрізнятися одна від одної, але усі вони мають три загальних основних розділів. Перший розділ містить у собі задачі, пов’язані з прогнозуванням курсів валют, які використовує дана компанія у своїй діяльності. Прогнозування здійснюється на основі аналізу курсоутворюючих факторів, у т.ч. довгострокових, середньострокових, короткострокових. Другий розділ присвячено економічній оцінці передбачуваного валютного ризику. Така оцінка містить у собі наступні параметри (показники): тип валютного ризику; тривалість ризикового періоду; балансова сума активів і пасивів (а також їхня валютна структура), що знаходиться під загрозою валютного ризику; обсяг, характер, структура можливих грошових збитків; раціонально припустимий рівень відкритої позиції по кожній валюті, та ін.

В даний час використовуються численні методи захисту від валютних ризиків. У залежності від цілей і задач, що ставлять перед собою економічні суб'єкти (компанії, банки) у управлінні валютним ризиком розрізняються дві основні категорії методів: «внутрішні» і «зовнішні».

Внутрішні методи являють собою заходи, спрямовані на запобігання валютного ризику, тобто заходи превентивного, «профілактичного» характеру. І з цього погляду вони є прямим хеджуванням^* (страхуванням) валютного ризику. Ці засоби застосовуються економічними суб'єктами ще до виходу їх на ринки (у т.ч. на зовнішні), до початку проведення різного роду операцій (комерційних, виробничих, інвестиційних, фінансових, і т.і.). Серед внутрішніх методів управління валютним ризиком необхідно виділити наступні:

• вибір валюти, у якій здійснюються комерційні справи, платежі, розрахунки;

• вибір умов, форм і інструментів розрахунків і платежів;

• використання різного роду застережень (взаємних поступок) контрагентів;

• маніпулювання термінами платежів, розрахунків;

• регулювання валютними позиціями;

• організація й удосконалення системи управління ліквідністю корпорацій і банків.

Управління валютним ризиком починається з вибору валюти, за допомогою якої здійснюються торговельні, фінансові, інвестиційне й інші економічні угоди, операції. При цьому обоє контрагента даної угоди вибирають (визначають) валюту ціни (тобто валюту, у якій фіксується ціна реалізованого, пропонованого товару, послуги, і т.і.) або валюти позики і валюти платежу (тобто валюти, у якій здійснюються розрахунки, платежі). Якщо валюта платежу не збігається з валютою ціни, то остання служить формою страхування ризику зміни курсу валюти платежу, оскільки при цьому ціна одиниці товару не змінюється.

Кожний з контрагентів (учасників) вибирає «вигідну» для себе валюту розрахунків. «Вигода» полягає в тім, що при зміні курсу даної валюти, компанія (банк) не тільки уникає валютного ризику, але і дістає додатковий прибуток. Так, експортер (кредитор) вибирає «сильну» валюту, курс якої підвищується в період дії контракту. Наприклад, українська компанія, реалізує свою продукцію на зовнішньому ринку на суму в 1 млн. дол., і якщо до моменту платежу курс долара підвищився з 5 грн. до 6 грн. (на 20%), то і купівельна спроможність її експортного виторгу також зросла на цю величину. Імпортер (позичальник), навпаки, вибирає «слабку» валюту платежу, тобто валюту, курс якої протягом контракту знижується: якщо курс долара знизиться з 6 грн. до 5 грн., то на оплаті імпортного постачання в Україну в 1 млн. дол., українська сторона заощадить 1 млн. грн. Даний метод захисту від валютного ризику досить простий, але він має свої недоліки. По-перше, контрагенти не вільні у виборі валюти, оскільки інтереси кожного з них протилежні. Тому той контрагент, який одержав можливість вибирати вигідну для себе валюту, повинний надати своєму партнерові по угоді яку-небудь іншу поступку в контракті. По-друге, очікування або прогнози зміни валютних курсів можуть не виправдатися, і тоді потенційні вигоди перетворюються в збитки.

Тому використовується інший метод, а саме: особливо ефективний метод «внутрішньокорпораційного клірингу». Останній функціонує в такий спосіб. Кожен місяць усі філії повідомляють головній фірмі про суми, що приєднуються до платежу й одержання по внутрішньокорпораційних угодах. У фінансовому відділі головної фірми виробляється залік взаємних платежів і централізовані виплати приватним кредиторам. У середньому залік взаємних платежів складає в даний час 40-45% внутрішньокорпораційного платіжного обороту міжнародної корпорації.

Третій метод стосується так званих захисних, або ревальваційних^* застережень, угод. Такі договірні угоди переслідують дві взаємозалежні цілі. По-перше, передбачаючи можливість зміни умов контракту в процесі його виконання, вони нейтралізують валютний ризик. По-друге, контрагенти надають один одному поступки по одним параметрам, одержують переваги по іншим. У результаті підвищується загальна ефективність міжнародних розрахунків.

Одним з найбільш ефективних сучасних внутрішніх методів управління валютними ризиками є маніпулювання термінами розрахунків. Така тактика містить у собі два підходи до виконання платіжних зобов'язань: прискорення (випередження) і уповільнення (відставання) платежів, або «лидз энд лэгз».^* На практиці метод маніпулювання термінами розрахунків діє наступним чином. Якщо очікується зниження курсу валюти платежу стосовно національної валюти, то боржникові (імпортерові, позичальникові і т.і.) вигідно затримати платежі, якщо очікується підвищення курсу – необхідно прискорити платежі.

Валютні ризики виникають, як правило, якщо мають місце відкриті валютні позиції, тобто розбіжність вимог і зобов'язань корпорацій по міжнародних платежах. При цьому важливо підкреслити, що компанія (банк), що має відкриту валютну позицію, або ризикує понести збитки при визначеній зміні валютних курсів, або може дістати додатковий прибуток при іншому варіанті зміни обмінних курсів. Прибуток виникає при чистій «короткій» позиції (зобов'язання, або продаж даної валюти, перевищують вимоги, або її покупку), якщо курс даної валюти знизиться до моменту розрахунку і сума платежу зменшиться пропорційно падінню курсу валюти платежу; при чистій «короткій» позиції будуть збитки, якщо курс валюти підвищиться, і сума платежу зросте.

При чистій довгій позиції (вимоги, або продаж даної валюти перевищують зобов'язання, або її продаж) наслідки таких угод будуть зворотними. Щоб уникнути валютних ризиків у таких випадках, необхідно використовувати такий метод захисту, як регулювання валютних позицій. Перевага такого методу в порівнянні з іншими полягає в тім, що він не вимагає додаткових витрат на страхування валютного ризику. А при вдалому або професійно правильному застосуванні його можна домогтися майже повної нейтралізації валютного ризику. Даний метод здійснюється трояким способом.

По-перше, не допускати відкритих позицій, або закривати валютні позиції, тобто домагатися рівноваги «довгих» і «коротких» позицій по кожній валюті.

По-друге, установлення визначених лімітів (норм) відкритих позицій. Такі ліміти^* встановлює кожен економічний суб'єкт, але при цьому орієнтується на ліміти відкритих позицій, встановлені центральним банком.

По-третє, здійснення структурного балансування валютних резервів, активів і пасивів. Суть подібного балансування полягає у формуванні такої структури активів і пасивів, що дозволяє перекривати збитки від зміни валютного курсу доходами, одержуваними від цієї ж зміни по інших валютних позиціях даної компанії.

Особлива роль у управлінні валютними ризиками належить такому методові, як регулювання ліквідністю компаній, банків і інших економічних суб'єктів. Таке регулювання включає: чіткий облік, планування і прогнозування грошових потоків; послідовне скорочення ризикових періодів і грошових сум, що знаходяться під ризиком; підвищення ефективності і відповідальності управлінського апарату, і т.і. Система регулювання корпоративної ліквідності вимагає дотримання визначених принципів, серед яких виділяються наступні:

1. мати «сильні валюти» в активах при довгій позиції, а «слабкі» валюти – у пасивах при короткій позиції;

2. доходи, одержувані всіма підрозділами міжнародних корпорацій, необхідно переводити (концентрувати) у країни з пільговим податковим режимом, збитки – у країни з високими податковими ставками;

3. при підвищенні курсу валюти країни даної головної компанії (банку) прибутки закордонних підрозділів міжнародних корпорацій варто залишати на місці, або реінвестувати; при зниженні – переводити в країну базування головної компанії;

4. використовувати механізм трансферних (перекладних), або внутрішньокорпораційних цін. Суть його полягає в зниженні або підвищенні ціни товарів, що поставляються, по внутрішньокорпораційних каналах у залежності від зміни валютних курсів, процентних ставок, митного рівня, прибуткових податків у країнах, де знаходяться філії і дочірні компанії міжнародної корпорації.

Перейдемо до розгляду «зовнішніх» методів управління валютним ризиком. Вони істотно відрізняються від «внутрішніх» методів.

По-перше, «зовнішні» методи спрямовані не на запобігання валютного ризику, а на його зменшення, тобто на зниження грошових утрат від уже проявився валютного ризику.

По-друге, «зовнішні» методи покликані перенести валютний ризик на інші інститути, які є учасниками відповідних фінансових операцій (банки, страхові компанії). Значна роль тут належить державним інститутам, що здійснюють регулювання валютного ризику, що є засобом заохочення зовнішньоекономічної діяльності національних компаній.

По-третє, ці методи відносяться до системи ринкового хеджування, або страхування валютних ризиків.

До числа основних зовнішніх методів управління валютними ризиками відносяться наступні:

• термінові (форвардні) операції, а також їхнього різновиду (похідні) – фінансові ф'ючерси, опціони і валютні свопы;

• ведення рахунків в іноземній валюті;

• запозичення й інвестування в іноземній валюті;

• рівнобіжні кредити;

• використання різних форм розрахунків по зовнішньоекономічних операціях.

При здійсненні трансгранічних злиттів і поглинань міжнародні корпорації використовують дві основні форми розрахунків: розрахунки безпосередньо в грошовій формі (cash-based) і розрахунки на основі обміну акціями (stock swap) між компаніями.

Роль і питома вага другої форми останнім часом значно зростає. Так, у 1999 р. частка її в загальній сумі угод по міжнародних злиттях і поглинаннях досягла рівня 36,3% (у порівнянні з 10,6% у 1997 р. і 2% у 1987 р.). Це пояснюється тим, що, по-перше, злиття на підставі обміну акціями відбуваються в основному між великими корпораціями, вартість цінних паперів яких не може викликати сумніву. У такий спосіб відбулося злиття між автомобільними компаніями німецької «Daimler» і американської «Chrysler». Сума таких угод велике, звідси і лідерство другої форми фінансування міжнародних злиттів і поглинань. По-друге, основна частина трансграничних операцій (у т.ч. особливо на основі обміну акціями) приходиться на Розвинуті країни, де функціонують величезні, диверсифицированные фондові ринки. Незначна частка другої форми розрахунків у країнах, що розвиваються, і країнах перехідної економіки (менш 2%) пов’язана саме з низьким рівнем розвитку фондових ринків у них.

Крім розглянутих форм, в останні роки виділяється ще дві форми розрахунків по міжнародних придбаннях економічних об'єктів. По-перше, придбання економічних об'єктів у тій або іншій країні за рахунок (у рахунок) частини зовнішнього боргу країни-реципієнта. Особливо «успішно» така форма поглинань діє з 80-х років у країнах, що розвиваються. Це пов’язано з загостренням проблеми зовнішнього боргу, із кризою неплатежів. Механізм дуже простій: викуповуючи визначену суму боргу, інвестор здобуває на цю суму економічні об'єкти. Вигода для інвестора: ціна боргових зобов'язань, що викуповуються, досить низька. Наприклад, за кожен долар заборгованості іноземні інвестори платили в Аргентині в липні 1985 р. 60-65 центів, у серпні 1987 р. – 43-45 центів; у Бразилії – 75-81 цент і 45-47 центів відповідно; у Перу – 45-50 і 9-16 центів, і т.ін. У Китаї, корпорація «Morgan Stanley» викупила в місцевої компанії з управління активами «Huarong Assets Management Corp.» борги по 8 центів за 1 дол., або 1,2 млрд. дол. безнадійних боргових зобов'язань за 100 млн. дол.

Особливість першого методу полягає в тім, що в такий спосіб економічні суб'єкти, використовуючи термінові операції, перекладають валютний ризик на інших суб'єктів валютних ринків (банки, страхові компанії і т.і.); останні готові взяти на себе валютний ризик за визначену винагороду.

Важливим методом нейтралізації валютного ризику є ведення рахунків в іноземній валюті. Захист від валютного ризику або зниження збитків від нього полягає в тім, що конверсія в національну (або іншу) валюту відкладається до більш доброї нагоди, коли певним чином зміниться обмінний курсі даних валют.

В умовах високого і всезростаючого темпу інтернаціоналізації господарських зв'язків і особливо транснаціоналізації підприємницької діяльності компанії, у першу чергу міжнародні компанії часто використовують такий метод нейтралізації валютного ризику, як рівнобіжні, або компенсаційні кредити. Суть таких кредитів полягає в тому, що вони надаються разнонаціональними компаніями місцевим філіям (дочірнім фірмам), які контролюються іноземними корпораціями, у місцевій валюті. Наприклад, українська компанія надає українській філії німецької корпорації кредит у гривнях, а ця корпорація, у свою чергу, дає еквівалентний кредит німецькій філії даної української компанії в німецьких марках. Інвестувавши отримані засоби у виробництво й одержавши прибуток, філії розплачуються по своїх обов'язках в місцевій валюті. Ризик, таким чином, нейтралізується завдяки тому, що виключається необхідність здійснювати конверсійні операції по вимогах і зобов'язаннях.

У якості «зовнішніх» методів страхування від валютних ризиків (крім перерахованих) можуть використовуватися такі засоби як лізингові, факторінгові, форфейтінгові операції, утворення спільних страхових фондів і т.д.